Загострення західноукраїнської проблеми в Червоній армії

Загострення західноукраїнської проблеми в Червоній армії припало на другу половину 1944 p., коли в армію в значній кіль­кості пішли мобілізовані галичани, які були значно більше на­ціоналістично та антирадянськи настроєні, ніж їхні брати з Во­лині і серед яких було значно більше активних членів ОУН. У цей період посилилася увага до західноукраїнських призовників із боку радянського військового командування. Лише за період з 20 вересня по 7 жовтня начальник політуправління 1-го Укра­їнського фронту надіслав М.Хрущову спеціальні політдонесення та окреме доповнення до одного з них.

Як же оцінювала західноукраїнську проблему сама Червона ар­мія? В донесенні "Про поведінку нового поповнення в бою" С.Шатилов відзначав, що бійці нового поповнення, що їх призва­но з західних областей України, у масі своїй показують себе в бо­ях із німецькими окупантами з позитивної сторони. Він також наводив численні приклади звитяги та мужності західних україн­ців в боях з гітлерівцями. "В процесі подальшої наполегливої пра­ці над вихованням нового поповнення у з'єднаннях та частинах, а також по мірі накопичення бойового досвіду,— відзначав на­чальник політуправління фронту,— їх стійкість підвищується." Однак уже в наступному своєму політдонесенні "Про перехід на бік ворога нового поповнення" генерал Шатилов доповідав Хру­щову, що тільки з 4 по 25 вересня 1944 р. на бік ворога перейшло

172 чол. із числа мобілізованих у західних областях України. З них 73 перейшли на бік противника під час бою, а 99 перейшли до німців з переднього краю оборони. В цілому по арміях 1-го Українського фронту це мало такий вигляд:¹

Армія Дивізія Дата переходу Характер переходу на бік ворога Кількість

Звідки призвані

13 121

309

Всього по армії: 60 322

336 302

Всього по армії: 38 140

305

Всього по армії: З гв. 389

04.09 перехід до переднього краю 07.09

05.09 06.09 11.09 19.09 23.09 24.09

6 год 07.09 здача у полон під час бою 28.09 перехід з переднього краю

перехід з переднього краю

14.09 здача у полон під час бою

12.09 20.09

21.09 перехід з переднього краю 21.09 1 Дрогобицька обл.

прибл. 50 1

Львівська обл.

55

18

4 12

4

4

14

16 8 11 49

6 48

Львівська та Волинська обл.

Станіславська обл.

5 Волинська і

Тернопільська обл.

25.09

Всього по армії:

273

10

20

¹ ЦДЛГОУ.Ф. І. Оп. 23. Од. зб. 929. Лрк. 10.

Причини переходу західних українців на бік ворога політуп­равління 1-го Українського фронту бачило, по перше, "В під­ривній роботі оунівців у лавах Червоної армії", і, по-друге, "в недоліках у власній роботі, які використовує ворог". Щодо пер­шого, то С.Шатилов стверджував, що організаторами групових переходів на бік ворога були, як правило, "активні учасники бан­дитських загонів німецько-українських націоналістів-бандерів-ців". "Ці зрадники,— писав він,— ретельно маскуються, засто­совують нову тактику. Вони нерідко намагаються виявити себе з позитивного боку на службі, здійснюють деколи навіть бойові подвиги, лише б увійти в довіру до командирів та бійців, що їх оточують, приспати їх пильність". Так, рядовий Рак із 305-ї стрі­лецької дивізії, призваний з Волинської області, відзначився в боях із німцями. 22 вересня 1944 р. вступив до комсомолу і от­римав комсомольський квиток, а 23 вересня перейшов на бік нім­ців. 25 вересня Рак знову повернувся до своєї частини, маючи завдання від німецької розвідки вивести до гітлерівців своїх зем­ляків. Рака було схоплено, засуджено військовим трибуналом до страти і в присутності 500 бійців 305-ї дивізії повішено. У цій же дивізії рядовий Басович 20 вересня відзначився в боях, осо­бисто вбив трьох німців. Його представили до нагороди, а 21 вересня він вивів до ворога 11 рядових, призваних із захід­них областей України. В 304-й стрілецькій дивізії рядовий Шпак, зазначалось у документі, діючи під маскою активіста, в бесіді з командирами та політпрацівниками "з обуренням" розповідав про звірства німців, клявся жорстоко помститися гітлерівцям за знущання над його сім'єю. Він вислідив німецького спостеріга­ча, вбив його, а через чотири дні разом з п'ятьма бійцями но­вого поповнення дезертирував.

Шатилов також відзначав, що "деякі із активних бандерівців, потрапивши на посади командирів відділів, використовували це в своїй зрадницькій діяльності, схиляючи до зради підлеглих". Так, 11 вересня 1944 р. організатором переходу 12 військовиків із 322-ї стрілецької дивізії 60-ї армії стали молодші командири дивізій, призначені із цього ж поповнення — Н.Светлик та І.Дмитришин. Із 336-ї стрілецької дивізії 19 вересня перейшли на бік ворога шість військовиків під командуванням командира відділення В.Кузьми.

Щодо "недоліків у роботі політорганів", то С.Шатилов бачив їх, по-перше, в порушеннях і недотриманні наказу командувача фронтом від 11 вересня 1944 р. про обов'язковий термін підго­товки поповнення, ретельне його вивчення і розподіл по підроз­ділах з тим, щоб не було земляцьких груп; по-друге, у відсутно­сті постійного нагляду за бійцями з боку окремих командирів та політпрацівників; по-третє, в слабкій організації пропагандистсь­кої роботи, спрямованої на "викриття брехливої німецької та бан­дерівської пропаганди, роз'яснення сили і моці нашого Радянсь­кого Союзу, дружби народів СРСР, що український народ тільки при радянській владі, з допомогою братнього російського наро­ду почав жити вільним щасливим життям" (до речі, причину цьо­го недоліку в політроботі генерал Шатилов бачив також і в тому, що командири і політпрацівники "не завжди знаходять правиль­ний підхід до нового поповнення"). Ще однією причиною недо­ліків у роботі з поповненням С.Шатилов називав слабку роботу контррозвідки СМЕРШ, яка "не організувала по-справжньому його вивчення і повільно ізолює вороже наставлених осіб, які тривалий час лишаються невикритими". Начальник політуправ­ління 1-го Українського фронту вказував також і на активізацію у цей період роботи німецької пропаганди. Справді, в німецьких листівках, розрахованих переважно на галичан, їм у разі перехо­ду на бік вермахту гарантувалося добре ставлення, членам УПА — сприяння при поверненні до УПА.

Отже, як бачимо, західноукраїнська проблема виявилася для Червоної армії досить серйозною. Спрямування на передову підрозділів, сформованих переважно із західних українців, несло у собі загрозу їхнього переходу на бік ворога, розпилення ж їх по ча­стинах та з'єднаннях загрожувало розповсюдженням націоналі­стичної пропаганди. Тому найбільш універсальним, суто ста­лінським (є людина — є проблема, немає людини — немає про­блеми) методом вирішення західноукраїнської проблеми залишав­ся метод "передової". Чим, наприклад, як не бажанням вирішити західноукраїнську проблему на передовій шляхом якнайбільшого винищення призовників, можна пояснити те, що згідно з наказом командувача 1-им Українським фронтом від 11 вересня 1944 р. строк обов'язкової військової підготовки для них був скорочений до 8 днів перебування у запасних полках і 10 днів — у стрілець­ких полках та дивізіях. На практиці часто не дотримувалися навіть і цих строків. Так, 12 вересня 1944 р. у 2-й стрілецький батальйон 96-го стрілецького полку 140-ї стрілецької дивізії прибуло 32 бійці із Львівської та Волинської областей. У запасному полку вони зна­ходилися лише 3 дні, в батальйоні — 1 день. Із цих 32 чоловік сформували батальйон, додавши до нього 8 старослужбовців та 14 вересня кинули у бій. Під час бою 14 чоловік здалися в полон.

Щодо запасних полків, то вони, на думку англійських військо­вих аналітиків того часу, були для західних українців лише "мо­дифікованою формою штрафних рот". їм давали 5—10 днів для підготовки, відзначалося в одному з документів англійського військового міністерства, а потім погано навчених та погано одяг­нутих посилали на найнебезпечніші ділянки фронту. Отже, втрати та дезертирство серед бійців-західноукраїнців, зазначалося в до­кументі, не могли не бути високими. Відповідним було й став­лення з боку радянських командирів та солдатів до західних ук­раїнців у запасних полках. Наприклад, з індивідуальних бесід по-літпрацівників 1-го Українського фронту з бійцями 8-го АЗСП влітку 1944 p., були виявлені факти "рукоприкладства" з боку окремих командирів взводів, при прямому потуранні червоно­армійців-росіян. Західні українці скаржилися: "Росіяни на нас сердяться і б'ють нас... Якщо поскаржишся,— потрапиш до штрафної роти." А червоноармієць цього ж полку Нальчин два тижні не міг отримати медичну допомогу від командира санвзводу лейтенанта Гущина. "Нас, українців, не хочуть лікувати. Нам не вірять, що ми хворі".

На відміну від запасних полків, де призовники не мали зброї і їх подальша доля цілковито залежала від командирів, реакція на знущання та образи безпосередньо на фронті, у військових умо­вах, могла скінчитися трагічно для кривдників. Ось який випадок, правда, щодо східних українців, наводив у своєму інформативно­му звіті оунівець "Клим": "В одній хаті села Пилипи Коломийсь­кого повіту на долівці сплять бійці-українці з Кам'янець-По-дільської області, а між них — командир тієї групи — москаль. Червоноармійці пробудилися та одягаються, а командир ще спить мертвим сном. Між господарем та червоноармійцями завелася ба­лачка: "Хто ж се той, що спить?",— питає господар бійців. "Це наш командир, руський. Досить нам уже цих руських, надоїли нам їх матюки. При першій нагоді на фронті сам я дам йому ку­лю з цієї гвинтівки",— відповів господареві старший уже віком червоноармієць, показуючи на кріса". До того ж, для багатьох ук­раїнців із західних областей досить конкретного змісту набирали і національна символіка, і національні герої, і рідна мова. Харак­терну думку з цього приводу висловив український емігрант Ми­рослав Лабунько, що під час війни служив у німецьких допоміж­них військах. "Проти німців були страшенно наставлені і готові були вмерти кожну хвилину. Але вони не заперечували українсь­кої національності та дозволяли символіку. Так, так, багато хто йшов проти Червоної армії з цієї причини! Якщо б дозволили во­ювати під своїми прапорами!"

З цього приводу пригадується і такий цікавий факт. У 1942 р. Олександр Довженко записав у своєму щоденнику, що він планує звернутися до Хрущова із проханням розглянути ідею утворення Української армії чи українського корпусу Червоного Козацтва "Запорізька Січ" із зразковою політчастиною та видатними наці­ональними кадрами." Яке б це мало значення політичне, яке б це сильне враження справило б на народ під час наступу",— писав український письменник. Проте навіть у такому урізаному "укра­їнському патріотизмі" реальне втілення української ідеї в Черво­ній армії не проходило. Навпаки, західних українців нерідко шо­кувала домінуюча в цій армії великоросійська пропаганда. В "Ін­формаційному звіті" "Клима" зазначалося: "В більшовицькій ар­мії зараз проявляється сильний московський шовінізм. У розмові між собою командири часто вживають слів "русский солдат", "русская армия", а не "красноармеец" чи "Красная армия". "Клим" наводив розмову між двома руськими — підстаршиною та офіцером-лейтенантом. Лейтенант, відправляючи на фронт бо­йову частину, сформовану з українців, говорить до вищезгаданого підстаршини: "Ты же русский, ты же должен хорошо смотреть, чтобы эти хохлы доблестно сражались с мадьярами. Ты же рус­ский, ты сам знаешь, за что мы воюем." "Клим" зазначав, що на території Станіславівської області влітку 1944 p. "українці пере­важно знаходяться у передових частинах", а росіяни "вештаються по задах", у тилових частинах. Він також підкреслював, що росі­яни переважно займають командні посади, а українці — рядові. "Червоноармійці цих націй (українська та московська) взаємно один одного ненавидять",— писав "Клим".

Проте попри усі ускладнення, що виникали між українцями та росіянами у Червоній армії, взаємовідносини між ними аж ніяк не можна було назвати антагоністичними та ворожими. Ско­ріше, навпаки. Адже чи змогла б Червона армія перемогти фа­шизм, якщо б між 90% її особового складу точилися чвари.

Інша річ, що в планах сталінських ідеологів дружба та єдність були синонімами русифікації та асиміліції, які мали поступово привести український народ до зникнення. Однак "західноукра­їнський синдром" досить ясно засвідчив, що цей процес буде не­легким для сталінського режиму. У свою чергу, західноукраїнська проблема в Червоній армії змусила радянське військове команду­вання посилити українську пропаганду в армії, більше уваги при­діляти українській мові, поширенню української літератури та пе­ріодики, що, безумовно, впливало і на східних українців — спри­яло зростанню їх національної самосвідомості.

Додамо, що вагомим чинником, який єднав усіх бійців Чер­воної армії незалежно від їх національності, було почуття нена­висті до ворога, що, до речі, відзначав у своєму звіті і "Клим". "Більшовицька армія — писав він,— сьогодні представляє со­бою один великий конгломерат різних людей різних поглядів. Доводилося мені говорити з бійцями-українцями. На питання "яка сила жене більшовицьку армію вперед?" бійці відповідали: "Нас усіх веде в атаку жадоба помсти. Ми за всяку ціну будемо старатися покласти на лопатки германського вандала. Ми хоче­мо помститися за смерть наших батьків, братів, сестер та дітей".