Сталінська військова стратегія та Червона армія

Як вже зазначалося, починаючи із Курської битви, Червона ар­мія захопила стратегічну ініціативу на всьому радянсько-німець­кому фронті, якої вона вже не випустила до кінця війни. Почина­ючи з середини 1943 р. майже за всіма показниками (жива сила, техніка тощо) радянські війська переважали війська вермахту у кілька разів. На початок 1944 р. у діючій Червоній армії було 6,1 млн бійців та офіцерів. За 1943 р. чисельність радянських військ зросла майже у два рази. Кількісні показники німецької армії, навпаки, зменшилися. У 1941 р. під час нападу на СРСР Німеччина мала 143 дивізії, що нараховували 3 млн 200 тис. сол­датів та офіцерів. На листопад 1943 р. у складі вермахту на схід­ному фронті (включаючи 20-ту армію Фінляндії) було 2850 тис. чоловік, хоча кількістьь дивізій і зросла — до 195. Додамо, що нестача людської сили у самій Німеччині змушувала гітлерівське військове командування шукати інші джерела поповнювання сво­їх військ. Так, у 1943 р. розпочалося утворення у складі вермахту національних військових формувань, що складалися з колабора­ціоністів із числа поневолених Німеччиною народів Радянського Союзу. Вже у 1944 р. на Східному фронті діяли різноманітні на­ціональні легіони та з'єднання — закавказькі, середньоазіатські, прибалтійські, російські. В 1943 р. за ініціативою мельниківсько-го крила ОУН розпочалося утворення 14-ї гренадерської дивізії СС "Галичина" (вона мала утворити кістяк майбутньої укра­їнської армії).

У німецькій армії було п цей період і понад 300 тис. так зва­них хіві — військовослужбовців допоміжних військ, переважну кількість яких становили волонтери із колишніх полонених. Про­те ефективність усіх цих "східних" військ була досить незначною.

У 1944 р. відчутно проявилася і перемога Радянського Союзу над Німеччиною в економічній сфері. В той час, коли радянська військова промисловість нарощувала свою потужність, видаючи фронту все більше танків, гармат та літаків, німецька промисло­вість помітно відставала, внаслідок чого вермахт почав відчувати нестачу військової техніки. СРСР у 1944 р. не тільки випередив фашистську Німеччину за кількістю військової техніки, але й у багатьох випадках також і за якістю. На озброєння радянських ча­стин та з'єднань надходила автоматична зброя нових зразків, удо­сконалені танки Т-34 з 85-міліметровою гарматою та підвищеною швидкістю, важкі танки ЙС, самохідні артилерійські установки ІСУ-122 та ІСУ-152, більш потужні 100-міліметрові гармати, а та­кож реактивні установки М-13 та М-30, модернізовані та нові ви­нищувачі Як-3, ЛА-7, штурмовики ІЛ-10 тощо.

Однак, незважаючи на кількісні та якісні переваги, втрати ра­дянських військ продовжували значно перевищувати німецькі. У 1944 р. співвідношення радянсько-німецьких втрат на східному фронті становило 3,89 до 1: відповідно 7 млн (5 млн — бойо­вих та 2 млн небойових) з радянського боку проти 1,8 млн (1,1 млн — бойових та 700 тис небойових) у німців¹. Наприк­лад, тільки в боях на терені Західної України у 1944 р. загинуло 527 тис. радянських воїнів.

Відразу зазначимо, що рівень радянського військового коман­дування та радянської військової стратегії був, на відміну від по­чаткового періоду війни, досить високим. У значній мірі це було наслідком залучення до верхнього військового ешелону молодих талановитих генералів, які за роки війни багато чого навчилися (зазначимо, що середній вік радянського генералітету приблизно на 10 років був меншим, ніж у німців). Починаючи із середини 1943 р. й особливо в 1944 р. радянське військове командування почало використовувати принципово нові форми стратегічних дій — операції груп фронтів. Це були дуже складні та великі комплекси боїв і битв, підпорядкованих єдиному задумові, узгод­жених за метою, часом та місцем. У деяких з таких операцій бра­ли участь від 100 до 150 дивізій, десятки тисяч гармат, 3-5 тис. танків, 5-7 тис. літаків. Смуга наступу у таких операціях нерідко досягала 500—700 км по фронту, а глибина — 300—500 км, три­валість — до місяця. Однак слабким місцем Червоної армії була погана підготовка молодшого офіцерського корпусу, не кажучи вже про рядовий склад.

¹ War in the East. The Russo-Gcrman Conflikt, 1941-1945. 1977, W - I. P.101.

Хоча вже за 1941—1943 pp. офіцерський корпус радянських військ оновився внаслідок важких втрат, проте сталінські реп­ресії в армії у 30-х роках позначалися упродовж усієї війни. Ма­совий випуск нових офіцерів вдалося налагодити, але рівень їх професійної підготовки був досить низьким. Наприклад, серед офіцерського складу 109-ї гвардійської дивізії ударної армії 3-го Українського фронту на 5 травня 1944 р. із 710 офіцерів вишу військову освіту мали 2%, закінчили військові училища — 38%, прискорені військові курси — 50%, не мали військової освіти — 10%. Тобто 60% офіцерського складу дивізії, по суті, не мали військової освіти. Тож не дивно, що багато радянських офіцерів нерідко погано читали карту, поверхово орієнтувалися у питан­нях військової тактики тощо. Болюче позначалася на армії і за­старіла хвороба часів сталінських репресій — боязнь ініціативи серед офіцерів середньої та нижньої ланки. А ось щодо рядово­го складу, то він в Червоній армії в період визволення України, без перебільшення можна сказати, використовувався як справ­жнє "гарматне м'ясо". Це було наслідком майже тотальної мо­білізації місцевого населення у визволених від німців районах, яке відразу, без будь-якої військової підготовки, кидали у бій. Цікаво, що німці провели в цей період обстеження полонених червоноармійців і дійшли висновку, що Радянський Союз оста­точно вичерпав свої людські ресурси. Адже серед поповнення бу­ло багато підлітків та людей похилого віку, що були мобілізова­ні за кілька тижнів до того, як потрапили у полон. Проте це було не зовсім так. Людських ресурсів в СРСР ще вистачало, од­нак "вождь народів" таким чином мстив тим, хто опинився під ворожою окупацією, проте цю проблему ми докладніше розгля­немо далі. Отже, втрати радянських військ внаслідок цього зна­чно зростали, а боєздатність зменшувалася. Особовий склад ар­мій, з'єднань та частин змінювався майже повністю по кілька разів на рік. Наприклад, у 77-й стрілецькій дивізії з 25 вересня 1943 р. по 25 вересня 1944 р. особовий склад змінювався май­же тричі. Втрати цієї дивізії за цей термін становили 15 818 чол.: 2736 вбитими, 506, що зникли безвісти, 31 полоненими, 11 115 пораненими, 1369 хворими, 61 тими, хто відстав на марші.

Як відомо, більшовицький режим ніколи не дорожив людь­ми, ані під час індустріалізації, ані під час колективізації, ані, тим паче, під час війни. Маючи потужну військову машину, що пересилювала по силі ворога у кілька разів, а також добре нала­годжену систему поповнення військ, радянське військове коман­дування не ставило досягнення стратегічних цілей у залежність від рівня втрат — їх просто не підраховували. Навіть Гітлер у 1941 р. вирішив блокувати Ленінград, а не брати його штурмом з ходу, щоб зберегти німецьких солдат, втрати яких неминуче зросли б у вуличних боях. А радянські генерали діяли відповід­но до сталінського наказу "не шкодувати сил і не зупинятися ні перед якими жертвами." Тож і тактика розроблялася відповід­на — "людина нічого не варта, а техніку потрібно зберегти" (не­дарма у 38-й армії 1-го Українського фронту солдати у 1944 р. зітхали: "німці краще кинуть десять автомашин та танків, а лю­дей збережуть, а в нас і з солдатами не рахуються"). Характерна річ, німці у 1941—1942 pp. робили прориви в радянській оборо­ні танковими з'єднаннями, в які кидали потім свою піхоту. А радянська улюблена тактика 1944 р. базувалася на прориві обо­рони загальновійськовими арміями, переважно піхотою, і вве­денням у ці прориви танкових армій.

І нарешті, ще одна важлива обставина — висока бойова ефек­тивність німецького солдата. Так, у 1944 р. за підрахунками аме­риканських-військових істориків, пропорція бойової ефективності між німецькими та радянськими солдатами становила відповідно 6,17 до I^і. Звісна річ, якість людського матеріалу значно знизила­ся за часів війни й у вермахті. І все ж німецький солдат приходив на радянський фронт хоча і без досвіду бойовищ, проте підготов­лений, навчений, добре екіпірований. Але навіть і добре підготов­лені німецькі війська не могли утримати оборону проти значно переважаючої сили Червоної армії.

Однак антилюдяна специфіка сталінської військової стратегії аж ніяк не має кидати тінь на простого радянського солдата, рат­ним подвигом якого, а часто і самим життям, була досягнута пе­ремога над фашизмом.