Ферментні препарати з протипухлинною активністю

Фермент розщеплює L-аспарагін до аспарагінової кислоти й амонію. Таким чином утворюється дефіцит амінокислоти, це гальмує синтез нуклеїнових кислот, а отже, і розмноження клітин.

Побічні дії: див. розділ 8.6. L-аспарагіназа випускається у флаконах по 3000 і 10000 МО, застосовують довенно.

Показання: гострий лімфобластний лейкоз, лімфосаркома.

Алкалоїди.

Вибірково пригнічують транспортну РНК і синтез ДНК, що зумовлює блокування мітозу на стадії метафази. Таким чином затримується розвиток пухлинної тканини, що швидко проліферує, пригнічується лейкопоез, еритропоез, тромбоцитопоез.

Вінкристин випускається у флаконах по 1 і 0,5 мг разом з розчинником.

Вінбластин – це порошок по 0,005-0,01 г для ін’єкцій у флаконах.

Колхамін – це таблетки по 0,002 г , мазь 0,5%.

Показання: гематосаркома, мієломна хвороба, гострий лейкоз, лімфогранулематоз, рак молочної залози, рак шкіри.

Порівняльна характеристика протипухлинних препаратів

Іфосфамід швидко всмоктується, добре переноситься, проявляє ви­соку протипухлинну активність. Часто застосовується в комплексній терапії.

Хлоретиламіноурацил (допан) за хімічною будовою і дією близький до ембіхіну, але застосовується тільки всередину.

Лофенал менше, ніж інші протипухлинні препарати, пригнічує процес кровотворення.

Новембіхін сьогодні використовують в основному в комплексній терапії при лімфогранулематозі.

Хлорамбуцил у терапевтичних дозах більш вибірково діє на лімфоїдну тканину, ніж на гранулоцити. Може викликати незворотну мієлосупресію.

Циклофосфамід м'якше, ніж інші протипухлинні препарати; впливає на тромбоцитопоез.

Застосування тіофосфаміду сприяє зменшенню кількості рецидивів і метастазів після радикальної мастектомії.

Бензотеф істотно не відрізняється від інших сполук, що містять групи етиленіміну.

Іміфос у деяких хворих викликає рефрактерність до препарату.

Фосфемід доцільно комбінувати з кортикостероїдами, що дає змогу знизити його дозу.

8.5. Підходи до раціонального вибору лп при захворюваннях кровотворної системи Клініко-фармакологічні підходи до лікування анемій

Основний метод лікування залізодефіцитної ане­мії — це приймання препаратів заліза всередину. При цьому йонізоване двовалентне залізо повинно перевищувати у десятки разів вміст заліза в їжі — лише при створенні високої концентрації заліза у просвіті кишки збільшується його всмоктувальна активність. Тривалентне залізо слизовою оболонкою кишок не всмоктується ні у фізіологічних, ні в надмір­них концентраціях і має подразнювальну дію.

Пропонується наступна послідовність препаратів заліза: спочатку сульфат захисного заліза, а при порушенні функцій шлунково-кишкового тракту його замінюють на заліза глюконат, сукцинат чи фумарат. Додаткове введення аскорбінової кислоти збільшить всмоктуваність заліза і дозволить використати менші дози, а також зменшить число побічних ефектів.

Лікування повинно бути тривалим (місяці) і продовжуватися ще 2-3 місяці після нормалізації рівня гемоглобіну (для поновлення запасів заліза в організмі).

Активність всмоктування заліза значною мірою залежить від лікарської форми (ЛФ). Краще всмоктуються і проявляють виражений лікувальний ефект препарати заліза в рідкій ЛФ (краплі, сиропи).

Наявність у шлунку хлористоводневої кислоти, аскорбінової, янтарної, піровиноградної кислот сприяє йонізації солей заліза, а солі міді, марганцю, фруктоза стимулюють його всмоктування.

Погіршується всмоктування заліза при дисбактеріозі і відповідно сприяють його всмоктуванню пробіотики.

Лікувальна добова доза (у 3-4 прийоми) складає 100-120 мг елементарного двовалентного заліза. Виявлено дозозалежний парадокс: у міру збільшення разової дози від 40 до 400 мг кількість заліза, що всмоктується, зменшується з 30-35% до 5-7%.

Парентерально препарати заліза (ферум-лек, октофер, фербітел) вводять тільки при порушеннях кишкового всмоктування (ентерити, резекція тонкої кишки, загострення виразкового захворювання), непереносимості препаратів заліза при вживанні всередину, при підготовці до операцій й оперативному втручанні, бо при цьому рівень гемоглобіну збільшується на 4-6 днів швидше, ніж при вживанні заліза всередину. Для ін’єкцій застосовують сполуки тривалентного заліза в комплексі з органічними компонентами (гідроксиполімальтозні комплекси).

Одночасно хворі повинні отримувати повноцінне харчування, тваринні білки у вигляді м'ясних продуктів, оскільки в них міс­титься залізо у формі гему. Тривалість лікування залізодефіцитної анемії від 2-3 місяців до 1 року для поповнення запасів заліза.

Підходи до лікування В₁₂ дефіцитної анемії Лікування не можна починати до остаточного встановлення діагнозу, оскільки навіть одна ін’єкція вітаміну В₁₂ викликає зникнення мегалобластів з периферичної крові, що затрудняє діагностику. Основний курс лікування ціанокобаламіном триває 4-6 тижнів, після чого ще продовжують 6-8 тижнів (1 раз в тиждень). Після завершення лікування таким хворим профілактично роблять 15-20 ін’єкцій в рік.

Уведення фолієвої кислоти замість вітаміну В₁₂ протипоказано, бо різко погіршує неврологічний статус.

Хворим з В₁₂ –дефіцитного аномалією часто потрібний прийом заліза всередину, оскільки у 1/3 хворих одночасно є і дефіцит заліза.