Підприємства комунального господарства

Комунальне господарство включає:

• санітарно-технічні підприємства (водопостачання, каналізація, санітарна очистка);

• внутріміський транспорт;

• підприємства комунального обслуговування (лазні, пральні, перукарні, готелі);

• підприємства комунальної енергетики (електро-, газо- і теплопостачання);

• зовнішній благоустрій (дорожнє господарство, вуличне освітлення, озеленення);

• підсобні промислові та ремонтні підприємства, які обслуговують потреби комунального господарства.

Склад комунального господарства на кожній території різний, він залежить від кількості населення, особливостей господарського комплексу та інших специфічних умов (адміністративні центри, курортна місцевість, туризм тощо).

На початку 1990-х рр. основна частина комунальних підприємств належала до комунальної власності, незначна частина була державної і колективної власності. В даний час у комунальному господарстві діють державні, державно-комунальні, акціонерні, корпоративні, приватні підприємства.

У комунальній сфері повільніше, ніж в інших, почали формуватися ринкові засади господарювання. Розвиток ринкових умов у комунальному господарстві гальмувався штучним стримуванням тарифів на комунальні послуги, які лише, починаючи з 1995 р., почали наближуватися до реальних витрат і вже в 2000 р. склали 100 % їх вартості. Ще одним стримуючим чинником для розвитку ринкових засад стала наявність великої кількості пільговиків по оплаті комунальних послуг - у межах 10 млн. осіб.

У більшості регіонів не існує альтернативи державному комунальному комплексу, система споживання не забезпечена вимірювальними приладами. Рівень споживання послуг визначається, головним чином, якістю благоустрою населених пунктів і житлового фонду (квартир).

Частина підприємств комунального господарства є неприбутковими, вони надають послуги безплатно (озеленення, освітлення вулиць, благоустрій). У них немає виручки від реалізації. Всі затрати відшкодовуються з місцевих бюджетів.

На організацію фінансів комунальних підприємств впливають загальноекономічні особливості галузі: процеси виробництва і реалізації співпадають у часі, і тому в складі оборотних засобів немає незавершеного виробництва і готової продукції. Ритм роботи підприємств залежить від пори року, від загального ритму життя населеного пункту, і тому доходи надходять нерівномірно протягом року.

Із-за діючого порядку розрахунків із споживачами за послуги (раз на місяць) у комунальних підприємств має місце значна дебіторська заборгованість по оплаті послуг, яка покривається власними оборотними коштами. В той же час по окремих послугах, які оплачуються наперед (придбання абонементів, місячних проїзних квитків), виникають додаткові кошти, які враховуються як стійкі пасиви.

Затрати комунальних підприємств складаються з прямих (матеріали, заробітна плата, вартість електроенергії, палива, амортизація основних фондів) та накладних (затрати на управління і обслуговування виробництва).

Найважливіші витрати - заробітна плата, амортизація, накладні витрати. В підприємствах різних галузей комунального господарства структура затрат має відмінності.

Виручка від реалізації в комунальному господарстві - основне джерело відшкодування експлуатаційних витрат. У прибуткових галузях комунального господарства система тарифів за послуги диференційована в залежності від категорії споживачів і якості послуг.

Тарифи поділяються на такі групи:

• тарифи міського транспорту - як правило, єдині;

• тарифи санітарно-технічних підприємств (водопровід, каналізація, санітарна очистка) - диференційовані за споживачами;

• тарифи енергетичних підприємств - диференційовані за споживачами і за цільовим призначенням;

• тарифи готелів, лазень, пральних та інших послуг населенню диференційовані в залежності від якості послуг.

Розрахунок виручки комунального підприємства проводиться шляхом множення тарифної ставки на обсяг послуг, що планується надати. Якщо є різні види послуг, то розрахунок робиться по кожній послузі окремо.

Основні фонди у комунальному господарстві суттєво відрізняються від інших галузей. У своєму складі вони мають виробничі фонди, а також тротуари, мости, набережні та інші споруди. Структура розрізняється в залежності від галузі комунального господарства. У водопровідному, газовому господарствах, електропостачанні переважають передавальні споруди, в готельному і побутовому господарстві -будівлі.

Фінансування капітальних вкладень у прибуткових галузях комунального господарства проводиться за рахунок амортизації, частини прибутку, довгострокових кредитів, коштів місцевих бюджетів; у неприбуткових - за рахунок бюджетних коштів.

Напрямки реформування житлово-комунального господарства

Мета: створення ефективного ринкового механізму функціонування житлово-комунального господарства з метою підвищення рівня обслуговування споживачів шляхом поступового запровадження економічно обґрунтованих цін і тарифів на житлово-комунальні послуги на базі реальної вартості цих послуг з одночасним реформуванням галузі.

Напрямки реформування:

• поглиблення демонополізації та розвиток конкурентного середовища;

• удосконалення системи управління житлово-комунальним господарством через його реструктуризацію та запровадження договірних відносин між споживачами і виробниками послуг із забезпеченням їх правового захисту;

• реформування системи фінансування житлово-комунальним господарства.

Національні особливості розвитку кожної країни зумовлюють різноманітність взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади у сфері розподілу доходних джерел між державним та місцевими бюджетами. Так, якщо у Великобританії, де самоврядування не набуло значного розвитку, в кінці XX століття лише близько усього 14% сукупних доходів формувалося з податкових надходжень, а решта - за рахунок державних субсидій та субвенцій, то у Швеції, де в результаті проведених реформ було досягнуто високого ступеня децентралізації і автономії місцевих властей, власні податкові надходження в доходах місцевих бюджетів складали наприкінці 1990-х років 70,1% і лише 19,1% -державні субсидії.

Існують значні відмінності також і в складі податкових доходів місцевої влади (див. табл. 18). У Великобританії вони майже повністю формуються за рахунок одного майнового податку, що є винятком із загально розповсюдженої практики місцевого оподаткування із застосуванням великої кількості дріб'язкових податків, які у платників створюють ілюзію невеликого податкового тягаря. Окрім Великобританії, майнові податки відіграють суттєву роль у доходах місцевих бюджетів США - наприкінці XX століття за їх рахунок було забезпечено надходження більше ніж 45% власних доходів бюджетів місцевого самоврядування або більше 70% податкових надходжень місцевих бюджетів; в Іспанії - більше 20% власних доходів або 30% податкових надходжень місцевих бюджетів; у Франції - більше 25% власних доходів або 35% податкових надходжень до місцевих бюджетів.

Таблиця 9.1

Структура доходів бюджетів органів місцевого самоврядування зарубіжних країн на початку 2000-х років, (%)

Країни	Податкові доходи				Неподаткові доходи	Доходи від капіталу	Гранти
	Усього	Доходи,прибутки, заробітки	У тому числі податки на
			Майно	Товари та послуги
США	39.3	2.4	28.9	8.1	23.0	0.1	37.6
Австрія	59.9	22.8	4.9	19.3	18.8	1.6	19.7
Великобританія	13.7	-	13.6	-	12.9	2.8	70.6
Данія	46.7	43.3	3.3	-	8.0	0.8	44.5
Іспанія	50.1	9.8	15.1	22.2	13.0	2.2	34.7
Італія	38.0	…	…	…	11.6	1.6	48.8
Німеччина	39.9	…	…	…	20.9	4.6	34.6
Норвегія	44.3	39.8	4.2	0.3	17.4	0.7	37.6
Фінляндія	46.6	…	…	…	30.2	2.0	21.2
Франція	47.2	7.2	16.8	5.1	18.1	0.5	34.2
Швеція	70.1	70.1	…	-	10.5	0.3	19.1

Таблиця 9.2

Майнові податки в доходах органів місцевого самоврядування зарубіжних країн на початку 2000-х років, (%)

Країни	Частка у власних доходах органів місцевого самоврядування	Частка у податкових надходженнях органів місцевого самоврядування
США	46.2	73.4
Австрія	6.2	8.3
Великобританія	45.9	99.3
Іспанія	23.1	30.2
Німеччина	9.5	20.9
Норвегія	6.7	9.4
Франція	25.6	35.7

У країнах Північної Європи, які характеризуються найвищими показниками життєвого рівня і, відповідно, високими податками, у формуванні доходів місцевих бюджетів велику роль відіграють муніципальні прибуткові податки.

Таблиця 9.3.

Структура видатків органів місцевого самоврядування зарубіжних країн на початку 2000-х років

Видатки	Великобританія (1998 р.)	Данія (1994 р.)	Іспанія (1996 р.)	ФРН (1996 р.)	США (1997 р.)	Норвегія (1997 р.)	Франція (1993
Загальні громадські послуги	4	3,3	13	7,4	5,4	5,4	10,6
Громадський порядок та безпека	12,3	0,4	4,3	3,4	10,1	0,9	2,3
Освіта	; 28,7	10,9	2,6	13	44,1	24,1	19,6
Охорона здоров'я	-	14,8	4,7	14,5	9,3	30,3	2,3
Соціальний захист та соціальне забезпечення		58	21,7-	24,6	7,8 ,	17,3-	17,7
Житлове будівництво та комунальні зручності	5,4	2,3	9,3	15,3	1,9	6,7	24,1
Розважальна, культурна та релігійна діяльність	31	3	0,02	5,7	3,1	4,5	7,7
Паливо та енергія	-	0,2	-	0,1	-	-	4,2
Сільське господарство, лісове господарство, рибальство, мисливство	0,1	0,00	1,1	0,6	0,5
Транспорт і зв'язок	4,9	3,1	11	6	5,8	4,7	3,6
Інші послуги з економіки	1	2,9	2,7	4,1	0,4	0,7	-
Інші видатки	8	1,1	29,6	5,3	11,6	5,4	7,9
Разом	100	100	100	100	100	100	100

Причому в країнах з соціально орієнтованою економікою частка видатків соціального спрямування досягає максимального значення (Данія - 84%, Норвегія - 72%), у федеративних країнах і Великобританії, де місцеве самоврядування обмежене, - знаходиться

Житлово-комунальне господарство — соціально зорієнтова­на ланка економіки країни, багатогалузевий господарський ком­плекс, функціональним призначенням якого є задоволення житлово-комунальних потреб населення, підприємств, установ та організацій, що забезпечує реалізацію відповідних прав і захист здоров'я громадян, сприяє соціально-економічному розвитку та зміцненню безпеки держави.

Говорячи про склад житлово-комунального господарства за галузевою ознакою (рис. 9.1), насамперед у ньому можна виокремити дві потужні підгалузі:

житлове господарство (утримання й експлуатація житлового фон­ду, гуртожитків, житлове будівництво та управління житловим госпо­дарством);

комунальне обслуговування (комунальне і побутове енерго- та во­допостачання, каналізаційне господарство, санітарно-технічна очистка і прибирання територій населених місць, зовнішній благоустрій і освіт­лення вулиць, лазні і пральні, готельне господарство, громадський мі­ський пасажирський транспорт та ін.).

Рис. 9.1. Галузева структура житлово-комунального комплексу муні­ципального утворення

Житлове господарство — складова соціальної інфраструктури адміністративно-територіальних формувань, покликана задовольняти потреби громадян у житлі.

До складу житлового господарства входять: житловий фонд, муніци­пальні дачні фонди, об'єкти інженерно-енергетичного устаткування для благоустрою житла та прилеглих до нього територій.

Управління житловим фондом і господарські функції з обслугову­вання житлових будинків, гуртожитків і прилеглих до них ділянок, здійснюють спеціалізовані підприємства та організації (житлово-екс­плуатаційні контори, житлово-експлуатаційні дільниці, товариства з експлуатації житла, ремонтно-будівельні управління, постачальниць­кі, транспортні та інші організації), які формують єдину систему жит­лового господарства. Функціональними завданнями роботи переліче­них підприємств і служб є: утримання в належному технічному стані та збереження об'єктів житлового фонду і прилеглих територій; підвищен­ня ступеня комфортності проживання у житлових приміщеннях шля­хом проведення загальних (комплексних) ремонтно-відновлювальних робіт та регулювання будинкових систем електро-, газо-, тепло-, водо­постачання і каналізації; отримання доходів від експлуатації житлово­го фонду, достатніх для компенсації витрат на проведення вказаної гос­подарської діяльності.

Головними індикаторами, які характеризують діяльність житлового господарства, є показники експлуатації житлового фонду, а саме: кіль­кість будинків та квартир у них, кількість мешканців, розміри житло­вої площі за окремими видами благоустрою, площа нежитлових примі­щень, зданих в оренду, доходи і витрати на експлуатацію об'єктів жит­лового фонду, терміни експлуатації житла, обсяг робіт з ремонту при­міщень та благоустрою прилеглих територій тощо.

Комунальне господарство — складова житлово-комунально­го комплексу, яка забезпечує надання необхідного обсягу санітар­но-технічних, санітарно-гігієнічних, енергетичних і транспорт­них послуг жителям населених пунктів, а також здійснює відпо­відне комунальне обслуговування суб'єктів господарювання.

Метою комунального господарства є досягнення нормативного рівня забезпечення населення відповідними видами послуг та поліппіення якості обслуговування споживачів.

Відповідно до функціонального призначення у складі комунального господарства можна виокремити такі підгалузі та групи суб'єктів гос­подарювання:

• санітарно-технічні підприємства (водопровідно-каналізаційне гос­подарство, санітарна очистка і прибирання);

• міський пасажирський транспорт (трамвай, тролейбус, автобус, кому­нальний таксопарк, метрополітен);

• підприємства комунально-побутового обслуговування (лазні, пра­льні, перукарні, будинки побуту, готельне господарство);

• підприємства комунальної енергетики (електростанції й електро­мережі, газове господарство, опалювальні котельні з мережами тепло­постачання);

• зовнішній благоустрій (дорожнє і мостове господарство, вуличне освітлення, озеленення, прибирання кладовищ, парків і скверів, очи­щення водоймищ і архітектури малих форм — фонтанів, пам'ятників);

• підсобні промислові та ремонтні підприємства, які обслуговують потреби комунального господарства.

Склад комунального господарства на кожній території різний, він за­лежить від кількості населення, особливостей господарського комплек­су та інших специфічних умов (адміністративні центри, курортна міс­цевість, туризм тощо).

На початку 90-х років основна частина житлово-комунальних під­приємств належала до комунальної власності, незначна частина була у державній і колективній власності. Нині у житлово-комунальному гос­подарстві діють державні, державно-комунальні, акціонерні, корпора­тивні, приватні підприємства.

Для оперативного прийняття управлінських рішень про коригуван­ня діяльності та розвитку комунального господарства органами місце­вого самоврядування здійснюється моніторинг функціонування суб'єк­тів господарювання комунальної сфери за допомогою системи індика­торів, до яких, зокрема, можна віднести показники обсягу і структури наданих послуг у натуральному й вартісному вираженні; індикатори ви­користання ресурсів у процесі обслуговування; собівартість і рентабель­ність послуг; індикатори якості; показники оцінки фінансового стану. Крім того, ці показники доповнює сукупність спеціальних індикаторів, які враховують техніко-економічні особливості окремих підгалузей ко­мунального господарства.

Наприклад, основними показниками, що використовуються для оці­нювання рівня розвитку водопровідного господарства, є такі індикато­ри: нормативна потреба населення у водопостачанні, корисний відпуск води в розрахунку на одного мешканця протягом доби (водоспоживан­ня на душу населення), відношення довжини водопровідної мережі до протяжності вулиць, обсяги подання води у мережу, обсяги втрат води у водопровідній мережі.

З обсягами послуг із водопостачання певною мірою мають узгоджува­тися масштаби виробничої діяльності каналізаційного господарства, які характеризуються такими спеціальними показниками: протяжність ка­налізаційної мережі; кількість підключень до неї; обсяги водовідведення; об'єми стічних вод, пропущених через очисні споруди; співвідношен­ня між довжиною каналізаційної мережі та протяжністю водогону і ву­лиць; відношення кількості мешканців у будинках, обладнаних каналі­зацією, до загальної чисельності місцевого населення; відношення стіч­них вод до подання води у водопровідну мережу тощо.

Виробничо-господарська діяльність підприємств та організацій енер­гопостачання спрямована на забезпечення відповідних комунально-по­бутових потреб мешканців та інших споживачів. Указані потреби роз­раховуються згідно з установленими нормативами споживання на одно­го мешканця, одиницю продукції, робіт чи послуг, а потім порівнюють­ся й узгоджуються з наявними виробничими можливостями діючих підприємств комунальної енергетики, визначеними на основі балансових розрахунків4.

Роботу міського пасажирського електротранспорту характеризують натуральні показники чисельності перевезених пасажирів і загального пробігу пересувного складу, експлуатаційну діяльність готельного гос­подарства — кількість наданих ліжко-діб, а пралень — вага обробленої білизни і т. ін.

Окрім поділу за галузевим принципом, сукупність різноманітних підприємств, установ і організацій житлово-комунального господарства можна поділити на дві великі групи:

• ті, що виробляють матеріальну продукцію;

• ті, що надають послуги.

До першої групи належать:

• заводи, виробничі цехи і майстерні, які випускають продукцію, що має речове вираження (споживання такої продукції може відбуватися не одразу, вона може нагромаджуватись і зберігатися у складських при­міщеннях та транспортуватися на значні віддалі). Як правило, такі суб'єкти господарювання мають підсобний характер і кількість їх є не­значною;

• електростанції та електромережі, організації газового господарства і газові мережі, підприємства водопостачання з водопроводами та тепло­постачання з тепломережами, які виробляють специфічну продукцію (продукція таких підприємств має вигляд речовин або енергії з визна­ченими якостями і параметрами; процеси її виробництва і споживання або збігаються у часі (наприклад, електропостачання), або відбуваються один за одним (водопостачання); тому така продукція не може нагро­маджуватися і має випускатися в обсягах, що відповідають потребам на конкретний момент часу).

Друга група включає такі види суб'єктів господарювання, які нада­ють житлово-комунальні послуги (процеси виробництва і споживання послуг невіддільні й відбуваються одночасно):

• житлово-експлуатаційні організації, що створюють сприятливі умо­ви для комфортного проживання в житлових будинках і гуртожитках;

• міський пасажирський транспорт, який задовольняє потреби на­селення у швидкому і зручному пересуванні територією населеного пункту;

• лазні, пральні, хімчистки і будинки побуту, які задовольняють по­бутові потреби громадян;

• готельне господарство, яке створює належні житлово-побутові умо­ви для осіб, що тимчасово проживають на території населеного пункту;

• підприємства санітарної очистки, які забезпечують вивезення і знешкодження побутових відходів і сміття з житлових будинків та те­риторій у межах населеного пункту.

При цьому житлово-комунальні послуги можуть бути трьох видів: особисті, виробничі та громадського призначення (локальні суспільні послуги). Перші надаються лише населенню, мають споживчий харак­тер і оплачуються за рахунок особистих доходів домогосподарств (на­ приклад, послуги пасажирського транспорту, житлового господарства, лазень тощо). Другі — можуть надаватися як населенню (прання білизни громадян, видалення нечистот і вивезення сміття з їхніх будинків і т. ін.), так і суб'єктам господарювання (перевезення вантажів, газо-, водо-, теплопостачання тощо), які оплачують їх за рахунок своїх грошових коштів. Третіми є суспільно корисні житлово-комунальні послуги, при­ значені для створення сприятливих умов проживання громадян та нормальної діяльності підприємств, установ, організацій у населеному пункті (утримання зелених насаджень, прибирання, миття та освітлення вулиць і доріг, благоустрій територій та ін.). Для них характерними є широкий контингент споживачів і відсутність оплати з їх боку за отримані послуги.

На фінансові показники також впливає специфічний ритм роботи підприємств комунального господарства, який залежить від ритмічно­сті споживання їхньої продукції (послуг) у населеному пункті. Така за­лежність викликає нерівномірність виробництва продукції (надання по­слуг) як протягом доби (години пік), так і упродовж року (сезонні коли­вання). Тому необхідна виробнича потужність підприємств комуналь­ної сфери розраховується за найбільшою потребою, яка виникає у певні проміжки часу (доба, літо або зима). Це вимагає придбання (виготов­лення) дорогого запасного (резервного) обладнання, що неможливо без залучення централізованих фінансових ресурсів. Як результат — виробничі потужності протягом значних періодів часу використовуються не повною мірою, що зумовлює необґрунтоване зростання умовно-постій­них витрат та собівартості загалом, погіршує фондомісткість, фондовід­дачу і рентабельність капіталовкладень. Крім того, внаслідок залежно­сті від загального ритму життя населеного пункту доходи від реалізації продукції (послуг) надходять нерівномірно протягом року.

Як бачимо, для істотної частини підприємств комунального госпо­дарства великого значення набуває забезпечення безперебійності вироб­ництва і доставки продукції або надання послуг (насамперед це стосу­ється водо-, електро- і теплопостачання, роботи пасажирського транс­порту тощо). При цьому для забезпечення своєчасної доставки спожи­вачам у складі багатьох комунальних підприємств утворюється розга­лужене мережеве господарство — розподільні трубопроводи, лінії та об­ладнання (водопроводи, газо-, енергомережі і т. ін.), які мають перебу­вати у справному стані для уникнення втрат готової продукції на стадії її транспортування. У свою чергу, безперебійна робота суб'єктів госпо­дарювання комунальної сфери в комплексі досягається через проведен­ня постійного технічного контролю за роботою обладнання і мереж, ре­гулярних профілактичних (попереджувальних) ремонтів із заміною ок­ремих вузлів та агрегатів, чіткого (регламентного) обслуговування ви­робничих потужностей, застосування доплат і премій за безаварійну ро­боту та стан об'єктів, якість обслуговування. Зрозуміло, що зазначені моменти відображаються в особливому складі та структурі витрат на виробництво і реалізацію продукції (послуг).

Збіг у часі процесів виробництва, доставки і реалізації продукції (послуг) на більшості підприємств житлово-комунального господарства, на чому наголошувалось вище, позначається на формуванні особливого складу і структури їх оборотних активів. У результаті подібного збігу більшість житлово-комунальних підприємств не має незавершеного ви­робництва і готової продукції. Виняток становлять пральні, хімчистки, ремонтні майстерні, які мають незначні залишки незавершеного вироб­ництва, а також ремонтно-будівельні організації, що входять до складу житлово-комунального комплексу, які можуть мати досить значні обся­ги незавершеного виробництва.

Під час виробництва продукції (послуг) переважна більшість кому­нальних підприємств не використовує такі види оборотних активів, як сировина й основні матеріали, а в значних кількостях споживає допо­міжні матеріали. Наприклад, на спорудах, які забезпечують водопоста­чання, вода, забрана з природного середовища, шляхом обробки за до­помогою допоміжних матеріалів набуває необхідної якості, що відпові­дає вимогам, установленим до питної води, після чого відбувається її доставлення споживачам. Як правило, при наданні житлово-комуналь­них послуг використовуються лише допоміжні матеріали у вигляді па­лива і паливомастильних матеріалів, хімічних речовин і реактивів, миючих засобів, а також запасні частини для ремонту, малоцінні і швид­козношувані предмети.

Внаслідок чинного порядку розрахунків зі споживачами за послуги (раз на місяць) у житлово-комунальних підприємств виникає значна де­біторська заборгованість з оплати послуг, яка покривається власними оборотними коштами. Водночас за окремими послугами, які оплачують­ся наперед (придбання абонементів, місячних проїзних квитків), утворю­ються додаткові кошти, які враховуються як стійкі пасиви.

Відмінності у складі оборотних засобів на підприємствах житлово-ко­мунальної сфери зумовлюють особливості методики визначення опти­мальної потреби в оборотних коштах як за кожною їх статтею, так і су­купного нормативу, про що детальніше йтиметься нижче.

Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Украї­ні" органи місцевого самоврядування наділені значними повноваження­ми у цій сфері:

• управління об'єктами житлово-комунального господарства;

• облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов;

• сприяння розширенню житлового будівництва;

• реєстрація житлово-будівельних кооперативів;

• забезпечення соціально-культурних закладів і населення усіма ко­мунальними зручностями;

• збирання, утилізація відходів і сміття;

благоустрій територій;

• встановлення зручного для населення режиму роботи комунальних підприємств;

• затвердження транспортних маршрутів;

• утримання в належному стані кладовищ, їх охорона;

• залучення на договірних засадах підприємств, які не належать до комунальної власності, до обслуговування населення засобами транспор­ту і зв'язку;

• встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, та­рифів щодо оплати житлово-комунальних послуг, які надаються підпри­ємствами та організаціями комунальної власності відповідної терито­ріальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до кому­нальної власності. Крім того, згідно з чинним законодавством органи місцевого самоврядування можуть надавати пільги з місцевих податків і зборів підприємствам комунальної власності в межах сум, які зараховуються до відповідних місцевих бюджетів, та затверджувати обсяги бю­джетних видатків на розвиток житлово-комунального господарства.

Одним із пріоритетних важелів, за допомогою якого органи місцево­го самоврядування впливають на фінансове забезпечення комунальних підприємств, є регулювання тарифів на житлово-комунальні послу­ги, що може здійснюватися за допомогою таких методів:

• нормативного затвердження фіксованих тарифів;

• встановлення граничних меж рентабельності, дотримання яких є обов'язковим при формуванні цін (тарифів);

• оповіщення громадськості про підвищення тарифів та укладення до­говорів між місцевою владою і житлово-комунальними підприєм­ствами.

Для того, щоб регулювання тарифів у сфері житлово-комунального господарства стимулювало залучення інвестиційних ресурсів у цю га­лузь, забезпечувало захист прав споживачів, сприяло впровадженню ресурсозберігальних та маловідходних технологій на відповідних підпри­ємствах, які є природними монополіями, воно повинно базуватись на формульних уніфікованих методиках розрахунків та відповідати кри­терію прозорості для інвесторів, споживачів послуг та органів влади. Крім того, порядок обчислення тарифів на житлово-комунальні послу­ги має враховувати нормативи ресурсомісткості, періодичність і повно­ту оплати споживачами, рівень якості, категорійності послуг та плато­спроможного попиту громадян тощо.

Отже, важливою специфічною рисою організації фінансів підпри­ємств житлово-комунального господарства є те, що органи місцевого са­моврядування мають значні можливості для впливу на їх фінансово-господарську діяльність і, зокрема, на формування їх доходів і прибут­ків через відповідну тарифну політику, надання бюджетних дотацій, субвенцій та пільг зі сплати податків і зборів.