2.Журнали в системі масової комунікації на Заході

Сьогодні у світі налічується понад 100 тис.журналів, більшість яких виходить на Заході. Ще в 1965 році Рональд Уолслі поділив усю журнальну періодику на дві великі групи, що грунтуються на змісті і розмірі читацької аудиторії: журнали загального зацікавлення, спеціалізовані.

Найпопулярнішими на сьогодні є журнали новин – "Тайм", "Ньюсвік" (США), "Експрес" (Франція), "Шпігель" (Німеччина). "Тайм" започаткував групову журналістику, що сприяє точності, оперативності публікацій. Проте тут нівелюється індивідуальне авторство, коментований репортаж і спеціальний стиль.

В журналі "Шпігель" стаття, переважно дослідницького характеру, має мати таку схему: епізод-ретроспектива-постановка проблеми-зіткнення оцінок-розгадка-сенсація. Викривальна публіцистика стала фірмовою стравою, щоправда вона не має нічого спільного зі скандаломанією. Вона формує думку мільйонів читачів, бо середній наклад журналу складає 1 млн.300тис. примірників і він поширюється у 150 країнах світу. Журнал має кілька додатків, які виходять сотнями, тисячами примірників. Тут роблять ставку на теми великої суспільної ваги, політичного та економічного спрямування, що мають глибоке фактажне забезпечення. "Шпігель" виявляє тенденції, встановлює критерії оцінок. Два його аспекти заслуговують на увагу: відділ документації, в якому міститься понад 20 млн. документів і близько двох млн. фотографій. Щоденно до редакції потрапляють 2 тис. нових документів, архів "Шпігеля" вважається найбільшим у Європі.Правознавчий відділ – його співробітники перечитують абсолютно всі матеріали, навіть ті, які не потріапляють до номера.Серед спеціалізованих журналів виділяється журнал американського географічного товариства "Нешинал Джіогрефік", який виходить ще з 1888 року. Це більш авторитетне видання, ніж британська енциклопедія, бо забезпечує абсолютну точність публікацій. Кредо видання: поважати людину, бути об"єктивним, поважати самобутність будь-якої раси і нації, будь-якої культури, не друкувати ні слів, ні фотографій, що паплюжать будь-яку країну чи народ. Мати справу з фактами, а не чутками і пересудами. Усвідомлювати відповідальність перед світом за співпрацю і гармонію між народами.

Серед спеціалізованих видань величезна роль належить британському "Економіст", який виходить понад 150 років. Слід згадати журнал "Перейд", що є додатком до 118 щоденних американських газет. Він виходить тиражем 20 млн. примірників, його читає кожна третя американська сім"я. Серед елітарних видань назвемо теж журнал етичного інтелектуалізму "Культура", який виходив під керівництвом Єжи Гедройца в Парижі польською мовою. Його критицизм має конструктивний характер, бо глибоко досліджує всі аспекти функціонування суспільства: історичні, соціологічні, політичні, економічні, філософські, культурні.

114.Українська неформальна преса у 1989-1991 рр.

Білет 39

1.Спілкування журналіста в процесі збору інформації

І, нарешті, про найбільш поширений метод збору інформації -інтерв'ю. Дехто з дослідників вважає, що цей метод дає близько 80% потрібної журналістської інформації. Розуміючи відносність цієї цифри, не можна не визнати, що з огляду на оперативність ЗМ1, розмова із людьми, учасниками поточних подій, є все-таки вирішальним джерелом найновішої інформації.

Йдеться не про інтерв'ю як жанр, а про інтерв'ю як метод збору інфор­мації для виступу в будь-якому жанрі журналістики, а також збору інформації в соціології, психології та інших науках. Причому в журналісти­ці інтерв'ю - здебільшого розмова двох чи кількох осіб, у процесі якої і су­б'єкт дослідження (інтерв'юер), і об'єкт дослідження (інтерв'юйований) можуть взаємно обмінюватись думками за наявності домінуючої активності інтерв'юера. Інтерв'ю в соціології, соціальній психології характеризується стабільнішим розподілом ролей: інтерв'юер запитує, інтерв'юйований -тільки відповідає. В науці воно взагалі обезособлене максимально, усеред­нене, позбавлене індивідуального. У журналістиці певне значення має не тільки зміст розмови, а й особистість співрозмовника, його неповторність, особливо тоді, коли автор збирається писати есе, нарис, політичний порт­рет, навіть статтю.

Процес розмови, хоч нерідко він триває порівняно недовго, можна умовно поділити на певні елементи, охоплюючи підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення інформації.

До інтерв'ю, як і до будь-якого завдання, треба готуватись. Підготовку здебільшого поділяють на загальну, конкретну і психологічну . Під загальною прийнято розуміти ерудицію, знання, обізнаність із життям, його проблемами. Словом, до першого і всіх наступних інтерв'ю журналіст готується все життя. Вивчення тих чи інших наук, спілкування з людьми, читання літератури, зокрема і спеціальної, — все це ота загальна підготовка до інтерв'ю, тобто професійної розмови з людьми. З кожною черговою розмовою журналіст набуває досвіду, навиків, але для того, щоб провести перше інтерв'ю і не зазнати повного фіаско (воно рідко буває блискучим), треба мати відповідний первісний запас інтелектуальної міцності, який набувається на студентській лаві і тоді, коли молода людина проходить свої життєві університети.

Іншими словами, щоб успішно розмовляти з іншими людьми, треба самому стати особистістю, інтелігентом. Усе це набувається поступово. І загальний розвиток, ерудиція, і професійні знання, знання особливостей журналістської праці, її психології, і розуміння людини, і спеціальні знання з різних ділянок життя, про які розповідатиме журналіст, - усе це дається людині в результаті освіти і самоосвіти.

Вивчаючи досвід журналістів, виявили, що більшість з них продумує хід розмови, а також запитання. Запитання у більшості випадків записують, їх, зрештою, можна запам'ятати. Підготовлені заздалегідь питання, зауважимо, продумана їх послідовність допомагають не пропустити суттєвого, підтримувати розмову відповідно до теми. Має це і певне психологічне значення. Адже співрозмовник переконується, що журналіст до зустрічі з ним готувався. Добре продумати, написати начисто запитання треба у тому випадку, коли репортер матиме справу з офіційною особою (державним діячем, адміністратором, політиком, популярним ученим), якій необхідно підготуватись до відповідей. Нерідко ці переговори ведуться через секретарів, помічників, прес-служби.

Вирішальним у процесі проведення інтерв'ю є мистецтво розмови. Воно залежить, по-перше, від того, з чим і за чим ми, журналісти, йдемо до людей. По-друге, від поведінки, винахідливості, професійної старанності ін­терв'юера. Все реалізується у характері запитань, їх формулюванні, в умінні розмовляти й, насамперед, у здатності "розговорити" співрозмовника.

Найбільш поширена хвороба журналістів-початківців - невміння стави­ти такі запитання, які викликали б роздуми співрозмовника. Натомість бага­то запитань банальних, ординарних, наприклад: "Як ви живете?", "Як пра­цюєте?", "Розкажіть свою біографію". Вони викликають таку ж загальну і банальну відповідь. Якщо ніхто не може без врахування конкретної обста­новки порадити, які саме запитання ставити, то величезний досвід підказує журналістам, яких запитань варто уникати. Початкуючому журналістові можуть бути корисними "заборони", які наводить у книзі "Десять заповедей журналистики" Ерік Фіхтеліус. Він описує десять "смертних гріхів" журналіста в роботі з інтерв'ю, запропоновані Джоном Савотскі: / • запитання, які допускають односкладові відповіді ("так", "ні"); стверджувальне речення замість запитального; два запитання в одному; перевантажені запитання; • запитання, які наводять на відповідь; коментарі та власні оцінки у запитанні; припущення І домисли у запитанні; навішування ярликів у запитанні; перебільшування у питанні; надто складні для розуміння запитання.

На підставі досвіду можна сформулювати кілька найзагальніших порад. По-перше, як уже зазначалось, слід чітко усвідомлювати, що саме ти хочеш дізнатися. Це допомагає запитувати про те, що потрібно для написання ма­теріалу: факти, думки, прізвища, реальні епізоди. Хоч би приблизна кон­цепція майбутнього твору, бачення його ще до того, як журналіст сідає за стіл, допоможуть віднайти деталі і подробиці, яких потім так не вистачає.

По-друге, діє психологічна закономірність, згідно з якою знаюча люди­на менше соромиться незнання, ніж незнаюча.

Звідси порада досвідчених журналістів молодим: не соромитись незнан­ня. Ліпше виявитися профаном у розмові (хоч це соромно і неприємно), ніж наплутати у виступі.

По-третє, треба постійно дошукуватись істини, допитуватися, спереча­тися, не спішити записувати загальні фрази, не вдовольнятись непідтвердженими конкретними фактами, епітетами, наприклад, рішучий, добрий, працелюбний. Ці епітети доведеться аргументувати. Тому аргументи треба брати з життя, а не придумувати.

По-четверте, слід твердо усвідомлювати, що ти с представником гро­мадськості й береш інформацію для читачів, слухачів чи глядачів. Скромність, тактовність у поведінці, вміння дати зрозуміти всім, що ти розмовляєш не як приватна особа, а як представник відповідної аудиторії -ось що найперше повинно характеризувати журналіста.