1.Ринкові засади функціонування газети.

2.Містифікація, фальсифікація та рольові ігри в журналістиці (чи справді вона потрібна – журналіст змінює професію)

Отже, містифікація дійсності – за допомогою технологічних засобів(фотошоп).20 ст. – століття фальсифікацій (фальсифікація комунізму і демократії). Шоу Трумана – фільм, де все життя кіно персонажа стає шоу, за цим спостерігає весь світ). Гороскопи, прогнози з передбачення майбутнього, Ванга – війна почнеться у 2010 році – приклади містифікації. Умберто Еко – гіперреальність вперше вжив. Бодріяр – 90% сучасної інформаційної сфери є симулякрами.Інформатор, зік – рольові ігри, прикидання незнаючими (про освіту наприклад), розіграші в максімі, фальсифікація дійсності – «окна», «судові справи з іриною годецькою».

3. Шевченко і українська журналістика другої половини хіх століття

Публіцистична спадщина Тараса Шевченка кількісно невелика – крім знаменитого “Журнала” вона обіймає лише чотири принагідні статті, проте значення цієї спадщини важко переоцінити. Шевченко вже з перших років своєї творчості підтримував різноманітні починання у справі заснування періодичних видань і сам брав активну участь в них, зокрема у “Ластівці”, “Молодику”, “Хаті”, “Основі”. В альманасі “Ластівка” (Гребінки) було опубліковано перші публікації Шевченка у пресі – п’ять поетичних творів: “Причинна”, перша глава “Гайдамаки”, “Буйний вітер”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Тече вода в синє море”.В альманасі “Хата” Куліша (1960 р.) опубліковано добірку Шевченка “Кобзарський гостинець”, яка складалась з 10 поезій. У публіцистичній спадщині Шевченка важливе місце посідає “Щоденник” – визначний мемуарний і художньо-публіцистичний твір. Там ніби зібрано суспільно-політичні, філософські і літературно-естетичні погляди автора. Щоденник був уперше опублікований у 1861-1862 рр. в “Основі”.Першим публіцистичним виступом Шевченка була невелика передмова до поеми “Гайдамаки” (1840). Тут він розкриває історичну основу твору. У формі невимушеної, іронічної розмови із читачем Шевченко утверджує права в літературі “мужицьких народних книг”. У 1847 році Шевченко готував нове видання “Кобзаря” і написав до нього передмову, що була своєрідною літературною декларацією поета, його естетичним кредом. Принцип того, що потрібно добре знати народ, бути з ним, щоб про нього писати. Тому засуджує деяких тодішніх авторів. Вперше ознайомив читачів з цим твором журнал “Былое” але лише у 1906 році. Показовою для широти інтересів Шевченка є його невелика театральна рецензія “Бенефис госпожи Плуновой, января 21-го 1858 года”. Рецензія була опублікована в газеті “Нижегородские губернские ведомости” (лютий 1858р), а потім за допомогою Щепкіна передрукована в “Приложених” до “Московських ведомостях”.Відомо, що Шевченко ще в молоді роки виявив великий інтерес до театру, добре знав його, навіть сам пробував свої сили на самодіяльній сцені. Живши в Нижньому Новгороді Шевченко долучився до роботи театру як художник-декоратор і як своєрідний консультант. Серед знайомих поета була молода п’ятнадцятирічна актриса Катерина Підкова, грі якої головним чином і присвячена рецензія. Рецензія Шевченка не лише свідчення його здорових художніх смаків, а й яскравий документ великої внутрішньої чистоти, принциповості і чесності художника. Особисті почуття Шевченка не утримали його від того, щоб не погрішити проти істини і сказати тільки те, що він думає про гру любимої жінки. Він не тільки відзначає досягнення актриси, але й звертає увагу на відчутні недоліки в манері гри: невідповідність змісту ролі, місцями погану і невірну дикцію, одноманітність і театральність деяких ролей. Автор радить розширити амплуа, вимогливіше вибирати репертуар. Ображена справедливими, але неприємними для провінційного кумира зауваженнями, актриса не приймала порад Шевченка і щодалі деградувала як актриса. Театр повинен бути громадською кафедрою, учителем публіки. Виховна і художньо-естетична сила сценічного мистецтва перебуває в прямій залежності від того, наскільки глибоко воно проникає і вірно відображає життя народу. Він критикує легковажні, розважальні французькі і наші водевілі, позбавлені будь-якого громадсько-виховного значення, і виступає за панування на сцені реалістичних п’єс. Серед публіцистичних творів Шевченка особливе місце займає його “Автобіографія” – документ викривальної сили і високої художньої майстерності. Редактор журналу “Народное чтение” Оболенський звернувся до Шевченка з проханням написати автобіографію. Шевченко на це відгукнувся і написав невеликий автобіографічний нарис. Рукопис статті передав до журналу через Куліша. Але Куліш вирішив відредагувати статтю, бо вважав її небезпечною ця статтю опублікували у 1960 році під назвою “Письмо Т.Г. Шевченка к редактору “Народного чтения”. Пізніше статтю передрукувало багато видань. Справжній текст Шевченківської автобіографії побачив світ лише через 25 років після смерті поета в журналі “Кієвская старіна” (1885 рік).

БІЛЕТ №11