9. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

“Оксамитове” литовське проникнення відбувалося на протязі 1340—1362 pp. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263 pp.). Головним об’єктом тоді ста­ли західноруські (білоруські) землі. У часи його наступника Гедиміна (1316—1341 pp.) почалося включення до складу Литов­ського князівства південно-західних руських (українських) зе­мель. Яскравим проявом зміцнення литовських позицій у цьо­му регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який одночасно вважався і галицько-волинським князем. Внаслі­док польсько-угорсько-литовського протистояння у боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва - Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст, слабкістю Золотої Орди(тут після смерті хана Джанібека розпочинається хвиля міжусобиць) литовці активно починають новий етап проникнення у землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377 pp.) чітко формулює основне завдання, яке полягає у завоюванні всієї Русі. Витіс­нення татарських ханів сприяло поступовому вклю­ченню Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татара­ми на березі р. Сині Води до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке ви­тісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях русь­кі князі зберігали свою автономність.

Протягом 1362-1385рр. відбувалося “Ослов’янення” литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своє­рідною федерацією земель-князівств, рівноправ­ними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управлін­ня. Фактично у Великому князівстві Литовському майже 90% населення становили білоруси та українці.

Про започаткування процесу “ослов’янення” литовських правителів у другій половині XIV ст, свідчать факти: розширення сфери впливу русь­кого православ’я на терени Литовської держави; утвердження “Руської правди” державною правовою основою; визнання русь­кої мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, на­лагодження податкової системи, формування структури князів­ської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі у цей час ста­новили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпо­ровані землі, послідовно дотримувалися правила: “Старого не змінювати, а нового не впроваджувати”. На перший погляд, ство­рюється ілюзія продовження давньоруської державності. Але починаючи з правління Ягайла (1377—1392 рр) у Литовсь­кій державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладається Кревська унія, яка докорінно змінює становище південно-західних руських зе­мель. Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була входження Великого князівства Литовського до складу Польської дер­жави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отриму­вав титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та приєднати всі свої землі( литовські та руські) до Польщі.

Така відверто пропольська політика зумовила швидку поя­ву литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 pp.). Підтриманий зброєю литовських феодалів та русь­ких удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним прави­телем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внут­рішню політичну єдність власної держави, максимально цент­ралізувати управління, Вітовт переходить до лікві­дації південно-західних руських удільних князівств — Волин­ського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внас­лідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани княжіння на всій Русі, Вітовт постійно роз­будовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було при­пинено; в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкраші військові формування Литви та Русі. Водночас во­єнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об’єднаних сил слов’ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 p. під Грюнвальдом.

Нова Городельська (польсько-литовська) унія 1413 p. стала свід­ченням зростаючої дискримінації православного населення. Від­повідно до цього документа католики могли брати участь у вели­кокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування ка­толицьких єпископських кафедр у Кам’янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення польської та литов­ської шляхти поступово змінювало напрям визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антили-товський рух. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політи­ку, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінція­ми Литви.

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви авто­номних прав у часі збіглася з піднесенням Московського кня­зівства, яке, консолідуючи навколо себе навколишні землі, врешті-решт трансформувалося в єдину централізовану Росій­ську державу.

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася до­вести, що саме цар і є справжнім правителем усієї Русі. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах лік­відації залишків автономії в українських землях помітно поши­рюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями; в організації змов і повстань; втечах та пере­селенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінсь­ку унію. утворюється нова держава - Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі, де почи­нається якісно новий етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого кня­зівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. роз­почалося м’яке, “оксамитове”, але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Лит­ва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр москов­сько-литовського протистояння. Після утворення Речі Поспо­литої (1569 р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення укра­їнського народу.

№11 Причини виникнення і джерела формування українського козацтва.

Вперше термін “козак” згадується у Початковій монгольсь­кій хрониці (1240 p.). У перекладі-з тюркських мов він означає “одинокий”, “схильний до завоювання”. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Ку-манікус” (1303 p.) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. Цікаво, що слово “козак” вживалося для позначення полярних рольових функцій: “страж” і “розбій­ник”.

На середину XVI ст. межі заселених українцями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле».

Колонізація земель: Незважаючи на татарську загрозу, багаті незаймані землі непереборно вабили поселенців.

Теорії винекнення козацтва:

1. “Хозарська” — ототожнює козаків з давніми народами степу “козарами”, або хозарами. 2. “Чорно-клобуцька” — вбачає в них нащадків “чорних кло­буків” — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі. 3. “Черкаська” — вважає виникнення козацтва одним з нас­лідків процесу міграції у Подніпров’я черкесів (черкасів), які до тoro проживали у ТмутараканІ. 4. “Татарська” — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгер-довича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з міс-цевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво. 5. "Автохтонна" — доводить, що козацтво як спільнота є пря- Я мим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові фор-мування, підпорядковані великому литовському князю. 6. "Болохівська" — пов'язує козаччину з існуванням в дав- • ньоруських автономних громадах так званих болохівців, які піс-ля встановлення монгольського іга добровільно прийняли про­текторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів. 7. "Бродницька" — витлумачує генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі —"бродниками", які жили у пониззі Дунаю. 8. "Уходницька" — пов'язує виникнення козацтва з утворен­ням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних лю­дей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіл­лю, дикими кіньми та іншою здобиччю. 9. "Захисна" — пояснює появу козацтва на південних рубе­жах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарсь­кій загрозі.

10. "Соціальна" — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання. Водночас біль­шість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можли­вість наблизитися до правильної відповіді.

Чин­никами, що робили можливими появу та формування козацт­ва, були;

1.Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями. 2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін. 3.Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращо­го, до самозбереження, самоствердження і самореалізації. 4.Національний гніт 5.Економічна залежність 6.Приниження ментальності.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1 Зростанням великого феодального землеволодіння, що роз­почалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєн­ня та колонізації нових земель.

2. Посиленням феодальної експлуатації, проіресуючим зак­ріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту.

3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою за­хисту від нападів турків і татар.

Цей маргінальний прошарок населення зростав на грунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Отже, протягом XV—XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як вик­лик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претен­дувала на роль політичного лідера і владу.

Грунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу і була широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

№12 Запоріжська Січ, та її соціально-економічний, політичний устрій.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575 рр), У своїй ''Всесвітній хроніці" він повідомляв, що у першій поло­вині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переп­равами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу два­надцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаси-тецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву ~ Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних остро­вах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін,

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запоріжжя козаки будували у різних місцях так звані "городці" та засіки або ж "січі" з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в Історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватаж­ка Дмитра Вишневецького (Байди), Під його керівництвом протягом 1552—1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гаран­тували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійс­нення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (ко­зацька) державність, яку фахівці називають прообразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поши­рюється юрисдикція даної держави. Вищим законодавчим, адміністративним і судо­вим органом Січі була січова рада. Її рішення були обов'язкови­ми до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочи­ни та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкої або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоовік. До цієї групи козацтва входили; військова старшина — дощовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі-хорунжий, Бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові -ачальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, у Січі функ­ціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало вій­ськово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок земле­користування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася "землями Війська Запорозького", Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровог­радської, Донецької, Луганської та Харківської областей.

Війсь­ку Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної влас­ності на землю, ні кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та Іншими угіддя­ми, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійс­нювала козацька рада.

У 1572 р. король Сигізмунд П Август видав універсал про утворення найманого козацького форму­вання. 300 козаків були прийняті на державну службу, записані у реєстр (список) і отримали правовий статус регулярного вій ська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним проце­сам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, приві­леїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був роз­формований, Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з по­разкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових форму­вань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалеж­ність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завдання­ми реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстро­вими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх на-лічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис., а 1631 р. — вже 8 тис.Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р, складалося з шести полків — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського. Серйозним уда­ром по реєстровцям і по всій козацькій верстві була "Ординація війська Запорозького реєстрового" (1638 р.), яка зменшила кіль­кість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

Козацька форма державності мала свої особливості.

По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість.

По-друге, Запорозька Січ була деформованим варі­антом державності: інтенсивний розвиток військової сфери -, могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвину­тої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак держав­ності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю мЬк. справжньою повноцінною державою і професійною общиною, Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зов­нішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу українсь­кої державності перерости у нову якість, але свій помітний яскра­вий слід у процесі українського державотворення козацька дер­жава, безумовно, залишила.

№13. Козацьке мистецтво запорожців , боротьба проти турецько-татарської експансії.

Між козаками й татарами точилася постійна боротьба за володіння цим краєм.

Козацькі поселення межували з татарськими кочовищами. Так, у 1527 р. кримський хан Сагіб-Гірей скаржився вели­кому князю Литви Сигізмунду І: «...Приходять до нас черкаські і канівські козаки, розташовуються над улусами (селищами) нашими на Дніпрі і завдають шкоди нашим людям...».

Українські козаки виробили своєрідне військове мистецтво й славилися в усьому світі як кмітливі й відважні воїни.

Вони були витривалими піхотинцями, влучними стрільцями, сміливими мореплавцями. Запорожці, переважно піхотинці, відзначилися великою майстерністю при будівництві польових укріплень. Для цього вони, крім зброї, брали на війну сокири, лопати, мотузки тощо. Звичайним укріпленням на війні були шанці з високими земляними волами. Коли умови не дозволяли копати шанців, козаки ставили табір з возів. У цьому разі вони перекидали до гори вози, тісно їх звязували або сковували, повернувши оглоблями у бік ворога ” подібно до рогатин,-писав С.Оскольский ,-для того щоб не пустити ворога до самих возів”. При тривалій облозі вози засипали землею. Засівши за “валом”, козаки відбивались від ворога. Такий табір був для нападника страшним укріпленням. Боплан писав , що як він сам бачив у такому таборі сотня козаків могла відбити чілу тисячу поляків і ще більше татар.

За Бопланом:”якби козаки мали таку кінноту як і піхоту, їх взагалі не можна було б подолати”.

У військовій справі козаки були надзвичайно винахідливими, вдаючись до різних воєнних хитрощів. Інсценувавши, наприклад, втечу з табора , вони чекали, поки ворог кинется грабувати покинуте майно, а тоді раптово нападали на нього. Дуже часто навколо табору робили різні схованки, зокрема”вовчі ями”, на дно яких вкопували кілки з піднятими гострими кінцями до гори. Щоб дезорієнтувати ворога , козаки часом перевдягалися в його одяг тощо. С.Оскольський писав , що щляхтичі , оглядаючи козацький табір, під Солоницею 1638 р. не могли надивуватися тому, як талановито там зроблені “воєнні хитрощі, схованки , засідки, пастки”.

Значний військовий досвід запорожців став для українців джерелом , з якого вони черпали високі зразки війскової майстерності. Запорізькі козаки зробили вагомий внесок у військову справу, показавши все її розмаїття й довівши її , як на той час до досить високого рівня.

Козаки вели війни з татарами не тому ,що хотіли їх просто винищити, а тому , що вони просто хотіли відтиснути їх подалі від своїх угідь. Атаки здебільшого проводились морем. 1538 р. часткове завоювання Очакова. 1606 р. впала найсильніша турецька твердиня Варна.

Якби вони були такі ж доблесні верхи, як на землі, то, гадаю, були б непереможними».

Українські козаки мали на озброєнні шаблі, мушкети, пісто­лі, гармати, списи, луки й стріли до них тощо, якими вони вправно володіли. Вони самі виготовляли відмінний порох.

У військових діях на морі козаки широко використовували бойові човни «чайки».

Надійними бойовими союзниками українського козацтва були донські козаки сусідньої Російської держави. Українські й російські козаки підтримували тісні зв'язки: спільно боро­лися проти феодалів, разом захищали свої землі від вторгнень іноземних загарбників, ходили в морські походи на Кримське ханство і Туреччину. У 1632 р. донські козаки заявляли царському посланцеві: «У нас, у донських козаків, із запорозь­кими черкасами (козаками) вчинений договір: коли чекати звідкись приходу яких військових людей на Дон або Запо-роги, і запорозьким черкасам на Дону нам, козакам, допо­магати, а нам, донським козакам, допомагати запорозьким черкасам».

Захист України і походи козаків на Кримське ханство і Туреччину. Постійних спустошень від кримських і турецьких нападів зазнавали Київщина, Переяславщина, Полтавщина, Поділля, Волинь, Галичина. Протягом 1450—1556 рр. Україна пережила понад 80 ворожих вторгнень. Кримські орди двічі (у 1482 і 1484 рр.) вдиралися в Київ і руйнували місто. Сотні сіл спалювали дощенту, винищували або забирали в полон тисячі людей. Прикордонні фортеці не могли зупинити ворожих навал

Справжніми захисниками українського народу від загарб­ників з півдня виступали запорозькі козаки і їхня головна фортеця Січ, Союзниками запорожців стали донські козаки.

Разом вони не лише захищали землі від ворогів, а й влаштовували сухопутні походи в Кримське ханство і Чорним морем у Туреччину, визволяли полоне­них, захоплювали трофеї і здобич — зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу.

У цій героїчній боротьбі прослави­лися легендарні козацькі ватажки. Тай|, Сам'ійло Кішка, учасник героїчних морських походів у Туреччину, потра­пив у полон і пробув там близько 25 років. У 1599 р. на Чорному морі біля міста Гезлева (тепер Євпаторія в Криму) він підняв повстання невіль­ників-гребців на галері (військовому судні). Повстанці знищили турецький екіпаж і повернулися в Україну Запорозькі козаки обрали мужнього Самійла Кішку геть­маном (1599—1602 рр.). Він загинув в одному з походів. На легких човнах — чайках запорожці досягали берегів Туреч­чини, щоб визволяти з неволі своїх людей. Вони загрожували навіть столиці султана — Стамбулу. У 1616 р. українські коза­ки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного влаштували похід на Кримське ханство й зруйнували турецьку фортецю Кафу, де знаходився невільницький ринок, і визволили з неволі багато полонених українців, росіян і поляків. Значною подією в історії спільної боротьби донських і запорозьких козаків проти Туреччини і Кримського ханства було взяття Азова — турецької фортеці в гирлі Дону. Протягом кількох років (1637—1642) козаки обороняли її від значних сил воро­гів, не допускали їх спустошувати російські й українські землі. Цей історичний епізод дістав назву “Азовське сидіння”.

У народних піснях оспівано подвиги Байди-Вишневецького у боротьбі з татарами і турками.

Запорозька Січ залишалася могутньою твердинею над Дніпром, вільною республікою, славне козацтво якої стояло стіною проти ворожих навал ї вело постійну боротьбу за визво­лення України від іноземного панування, здобуття нею держав­ної незалежності.

№14 Передумови української революції ХVIIст. Характер, завдання, рушійні сили.

XVII ст. в українських землях народний гнів вибух­нув з такою силою, що кардинально змінив не тільки хід націо­нальної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним, а не випадко­вим явищем: спрацював цілий комплекс факторів, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Пер­ша група факторів спонукала, підштовхувала до прояву активнос­ті, друга — робила цю активність можливою, створювала грунт для її розгортання.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм ману­фактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох га­лузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного рин­ку України.

Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх ма­єтків у оренду.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанст­во виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—30 грошів з "диму"), церковну десятину та ін. Хоча на почат­ку XVII ст. більшість міст України користувалися Магдебурзь­ким правом, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. У політичному та еко­номічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало заг­розу "випадання" українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу "селянську націю".

Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селян­ством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водно­час вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права Дедалі більше обмежувалися. Крім того, козаць кий реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладню­валась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове опо­лячення української еліти були чіткими симптомами катастро­фи, що насувалася. Намагаючись приско­рити хід цього процесу, польська сторона посилила нацїональ-но-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські маг­нати здійснювали політику національного та культурного поне­волення українського народу. Одним з основних інструментів ока­толичення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно під­тримувала Римська курія.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата наці­ональної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення се­лянства не тільки помітно гальмували у середині XVII ст. сус­пільний розвиток українського народу, а й робили цілком реаль­ною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени.

Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитої.

Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом.

Важливими причинами, що робили можливим початок козаць­кого повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запо­розької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створен­ня повноцінної держави.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології', хронологічних рамок та періодизації бороть­би, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три тер­міни: "повстання" (козацьке, народне, українське, селянське), "війна" (козацька, селянська, громадянська, польсько-козаць-ка, визвольна, національно-визвольна) та "революція" (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська), Такий широкий оціночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднако­вих за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то Інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, і зумовила таку розбіжність "у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями "повстання", "війна", "революція" у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопив­ши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, гли­бокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в Національну революцію.

Характер революції:

Справедлива, національно-визвольна , антифеодальна.

Рушійні сили: