23. Українські землі у складі Росії у другій половині 19 ст.

Характерними рисами наз­доганяючої російської модернізації економіки були: 1)поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції "знизу", а силовій модернізації — "революції згори"; 2)вибіркове, а не системне запозичення та використання сві­тових досягнень у галузі техніки, технології та організації вироб­ництва; 3)пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформацій економічної структури держави; 4)збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне снування нового, набираючого силу укладу, та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості; 5)порушення однорідності економічного простору, усклад­нення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві. Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різ­ке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні дер­жавного контролю за всіма сферами економіки, активному втру­чанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сце­нарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, по­силення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрокра­тизації управління.

Каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Олександр II вирішив перейти до ради­кальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лю­того 1964 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Прин­ципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрій­ською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; ство­рення органів селянського самоуправління; наділення селян зем­лею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів. Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю зе­мельного розмежування до реформи, поміщики російської імпе­рії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чи­мало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% — у Катери­нославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українсь­ких селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. - від однієї до трьох десятин. В цілому ж у пореформенний період майже 94% селянських госпо­дарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефек­тивно вести господарство.

Кріпосна реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася у найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної спла­ти селянами платежів та податків і виконання ними повиннос­тей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо у Росії общиною жи­ли понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобережній — лише 20%. Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплати­ти поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за зем­лю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держа­ва. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам нада­ла позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кож­ний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чисто­го прибутку.

Земська реформа (1864 р.) передбачала створення вибор­них місцевих органів самоуправління — земств: пояснюється бажанням само­державства компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, направити їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; ство­рити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони конт­ролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслу­говування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Найближчою до земської реформи змістом реформа самоврядування у містах (1870 р.). Згідно з реформою у містах створювались міські думи, членів яких обирало все населення, що сплачувало податки за безстановим принципом. Міська дума обирала виконавчий орган — міську управу, на чолі якої стояв її голова. Органи самоврядування міст підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. Міські органи самоврядування займалися питаннями благоус­трою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін.

У 1864 р. уряд провів судову реформу. Відповідно до новоприйнятих судових статутів, судочинство відбувалося за участю сторін: обвинувачення та захисту — і вершилося присяжними засідателями, як правило, із податкоспро­можних підданих. Було створено окружні суди (по одному на губернію), які являли собою першу судову інстанцію. Якщо їх вироки виносилися за участю присяжних засіда­телів, вони вважалися остаточними; вироки ж, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судову палату, до якої входило кілька окружних судів. В Україні були Київська, Харківська, Одеська судові палати. Касацій­ні функції виконував сенат. Для розв'язання дрібних справ уводився інститут мирових суддів, їхні рішення могли перегля­датися повітовими з'їздами мирових суддів.

Згідно з освітянською реформою 1864 р. вводилась єдина система початкової освіти, створювалась мережа класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназій для усіх станів, але навчання у них було платним. Право вступу до університетів мали лише особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи. Було відновлено автономію університетів: всім життям університету мала право керувати рада професорів.

1865 р. проведенням реформу в галузі цензури. Тепер цензурні установи підпорядковувались мініс­терству внутрішніх справ, у складі якого створювалося головне управління в справах друку та центральний комі­тет іноземної цензури. Продовжувала діяти й церковна цензура. Так, проводячи деякі заходи по демократизації устрою імперії, царизм посилював контроль над освіченою частиною його.

Усю територію Росії в 1864 р. було поділено на 10 військових округів. Українські губернії увійшли до складу Київського (Київська, Подільська, Волинська губернії, а з 1883 р. — й Курська, Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії). Одеського (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська область) та Харківського (Харківська, Полтавська, Черні­гівська, Воронезька, Курська, Орловська губернії) округів. На чолі округу стояв командуючий військами. Поряд з округами у кожній губернії та кожно­му повіті запроваджувалось управління військового на­чальника. 1 січня 1874 р. було прийнято новий військовий статут, за яким вводилась загальна військова повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20 років. Статут встановлював нові строки військової служби: у сухопутних військах — до 6 років, на флоті — до 7 років. На ряд народів Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі закон про призов до армії не поширювався. Від військової служби звільнялось духовенство, певні привілейовані стани суспільства, частина іноземних колоністів. За рефор­мою створювалась мережа військових навчальних закладів.

У 1897 р. прийнято закон про скорочення тривалості робочого дня до 11 годин із сталими вихідними та святковими днями.

Перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійсню­вався водночас двома шляхами — прусським (передбачав уповільнене вростання поміщицького господарства у капіталізм за рахунок напівфео­дальної експлуатації) та американсь­ким (швидке зростання фермерських гос­подарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної за­лежності, ліквідація поміщицького землеволодіння). У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регі­онах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщиць­ких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя, завдяки розвитку цук­рової промисловості дещо випереджало за темпами економіч­ного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поши­рення американський спосіб переходу до капіталізму — помі­щики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що грунтувалися на використанні машин та вільнонайма­ній праці; заможні селяни формували товарні господарства фер­мерського типу. Сформувався досить високий рівень концент­рації землі. На початку XX ст. власни­ками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщи­ків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землев­ласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими ви­никли великі землевласники нової хвилі — Симиренки, Терещенки, Харитоненки. Відбувся докорінний перерозподіл земельної влас­ності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877—1905 рр. поміщики українсь­ких губерній продали особам недворянського походження май­же 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкри­ли нові перспективи перед селянством, адже більша частина по­міщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877—1905 рр.) збільшили свою земель­ну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази. У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися у земле­користуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зрос­тання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження знач­них залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили у пер­ші пореформені роки домінування відробіткової форми орен­ди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Про­те з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зрос­тання товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди. Капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва застосування техніки у землеробст­ві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогос­подарських машин та нових прийомів агротехніки у південно­українському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що про­цес модернізації сільського господарства мав тенденцію до приш­видшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70— 80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збіль­шився майже в 16 разів, а ЇЇ виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів. Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприя­ла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана пра­ця найбільше використовувалася у Катеринославській, Таврійсь­кій, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губер­ніях, тут виникли робітничі рин­ки. За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли у 1,5 раза. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася пи­тома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Такі зміни та зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Частка Укріїни в експорті пшениці Російської імперії станови­ла 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячме­ню, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.

У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи ма­шин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робіт­ників, то в 1895 р. вже 30313 підприємств і відповідно 205 тис. робітників. (Надзвичайно важливо, що у більшості випадків нові підприємства фабрично-заводського типу створювалися на новіт­ній технічній та технологічній базі, з врахуванням передового сві­тового досвіду організації виробництва). Вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки — залізорудна, ву­гільна, металургійна, машинобудівна. Розгортанню промислового пе­ревороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у надан­ні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до російської імперії па­ровозів, металовиробів, чавуну тощо.

Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів в економіці стало залізничне будівниц­тво. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зрос­ла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. Характерно, що в західних країнах залізничне будівництво було завершальним моментом промислового перевороту, тоді як у Ро­сійській імперії поява та функціонування залізниць відбулась у більш ранній фазі модернізації й стала стимулом для розвитку кам'яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей; за­собом прискорення виробничих процесів та міграції робочої си­ли; потужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства; дешева, але кваліфікована робоча сила та ін,) мала і свої особливості:

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії(видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів; у 158 разів збільшилося виробництво залізної руди; продуктивність праці ро­бітника-металурга Півдня у 6 разів була вищою за продуктив­ність праці уральського робітника; регіон давав 70% видобутку кам'яного вугілля, чавуну, заліза і сталі російської імперії).

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи роз­витку індустрії(приріст виплавки чавуну становив 100%, а прокату — 900%; так само в інших галузях важкої Індустрії України).

3. Високий рівень концентрації виробництва, яка вела до змен­шення кількості підприємств і до зростання кількості їхньої про­дукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні загальної кіль­кості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цук­ру на них зросло в 14 разів.

4. Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна полі­тика уряду змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезен­ня закордонних товарів і перейти на інвестування промисловос­ті. Ввозити капітал до російської імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні за­паси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами ста­ли підприємці Франції, Бельгії, англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали у кам'яновугільну, гірни­чорудну та металургійну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80—90% усіх акціонерних капіталів. Наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тільки додат­кові значні капітали, а й запровадження новітніх техніки та технології, використання апробованих в передових країнах форм організації праці, ангажування кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. Водночас левова частка прибутків важкої індус­трії вивозилася за кордон.

5. Характер­ними рисами наздоганяючого варіанта модернізації є вибіркове, а не системне запозичення і використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; пріоритет­ність окремих галузей, що призвело до серйозних де­формацій економічної структури України — гіпертрофованого нарощення продукування засобів виробництва за рахунок зву­ження виробництва предметів споживання. Іншою проблемою української економіки у цей час була те­риторіальна диспропорційність.

6. Формування економіки України як органічної частини еко­номічного простору Російської імперії(наприклад лише 15% українських про­мислових підприємств того часу виробляли готову продукцію. Решта ж потужного індустріального потенціалу України лише го­тувала сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії).