1. Предмет і методологія вивчення курсу історії Укр. Джерела і література.

У широкому розумінні слова історія - це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію Всесвіту, історію природи, історію людини У більш вузькому значенні слова історія - це наука про минуле людського суспільства. Але вона не буває виключно продуктом минулого, оскільки кожна історія подає нам інформацію не тільки про тему про яку йдеться, але і про ллюдину, яка пише історію. Отже історична наука є продуктом творчості, а не просто фактографією подій. Тому історія є специфічною наукою, яка займає проміжне місце між класичними науками та мистецтвом.

Предметом вивчення істторії взагалі є історія людства. Предметтом вивчення історії України є історична діяльність укр. народу та його предків від найдавніших часів до сьогодення. Предметом вивчення вузівського курсу історії України як складової частини загальноосвітньої історії є історія діяльності укр. народу в сфері політичній, соціально-економічній та державотворчій.

Кожна наука має свої методи дослідження та методичні принципи підтвердження істини. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичногго процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання.

Історична наука спирається на два основні методологічні принципи: об’ктивності і історизму, які потребують розглядати в історичному процесі дві його сторони - об’єктивну і суб’єктивну. Обидва методи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів. Історія України користується двома загальнонауковими методами: історичним(на всіх стадіях явища) і логічним(на кінцевій стадії).

У вивченні історії Укр. застосовуються ще й інші методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики. Але існують й специфічні історичні методи: порівняльно-історичний та ретроспективний.

Головне місце в історії Укріїни належить історичним джерелам, які допомогають отримати більш достовірні знання про об’єєкт, що вивчаємо. Джерела з історії України-це матеріальний носій історичної інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сторону діяльності людей. Серед джерел можна назвати: літописи, хроніки,сказання; археологічні пам’ятки; архівні матеріали; монографії; періодична преса; мемуари; збірники документів різних суспільних організацій та політичних партій та інші.

2. Історичні витоки українського народу: трипільська культура,кіммерійці,скіфи,сармати.

В період енеоліту(мідно-кам’яного віку) на території України жили численні племена трипільської культури(назва похходить від с.Трипілля на Київщині). Протягом 4-3 тисячоліття до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Півд. Бугу, Дніпра, а також на Волині, у Північному Причорномор’ї та інших місцевостях. Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися з 10-15, а в період розквіту трипільської культури - з кількох сотен глинобитнтих будівель, які обігрівалися печами. Деякі поселення мали оборонні вали і рови.

Характер­ними ознаками трипільської культури в економічній сфері були зернове землеробство, поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тва­ринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні доміну­вання кам’яних і крем’яних. Головним заняттям трипільців було землеробство і скотарство; мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і мотики, а тягловою силою були бики. Вирошувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Рогові або дерев’яні серпи з крем’яними вкладишами служили для збирання врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам’яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручували диких коней. Знаряддя праці виготовляли з каменю і міді, кісток і рогів тварин. Можна зробити висновок, що деякі елементи трипільської культури стали частиною сучасної української культури.

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка у писемних джерелах, були кіммерійці (ІХ — перша половина VII ст. до н-е.). Кіммерійці зай­мали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримсь­кий і Таманський півострови. Більшість вчених вважає кіммерійців частиною давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового ско­тарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Для кочового народу, що постійно перебуває у русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодін-ня багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен ло­гічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Тому кіммерійці здійснювали широкомасштабні військові походи в Малу Азію, де успішно воювали. Хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну держа­ву їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. скіфи витіснили кім­мерійців з Причорномор’я, частина яких змішалася зі скіфами.

У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили об’єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. Територія цього державного утворення розташовувала­ся у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена(скіфи-кочівники та царські скіфи) та осілі племена(скіфи-землероби та скіфи-орачі). Для скіфів-кочівни­ків та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарст­во і грабіжницькі воєнні походи, а для скіфів-орачів — зернове землеробство. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населен­ня своїми рабами.

У кінеці V ст. до н.е під впли­вом торгоно-економічних, військових та політичних відносин почалося закінчення про­цесу класоутворення, при якому патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласниць­ку державу на чолі з царем. На той час скіфське військо було одним з найсильніших.

Найбільшого розквіту і піднесення Скіфія досягла у IV ст. до н.е, під час правління царя Атея. Держава стала централізова­ною, було започатковано карбування скіфської монети.

Ill ст. до н.е. — період занепаду скіфської держави. У цей період під ударами сарматських племен воло­діння скіфів зменшується. Їм вдалося втримати смугу Нижнього Подніпров’я та Степо­вий Крим, де і була утворена нова держава - Мала Скіфія зі столицею у Неаполі (поблизу сучасного Сімферополя). Як державне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н.е.

У 7-6 ст. до н. е. відбувалася грецька колонізація Північного Причорномор’я.

У III ст. до н.е. на Волзі сформу­вався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який пронісся Приазов’ям та Північним Причор­номор’ям, витіснивши скіфів на Кримський півострів. Сарматам не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися у єдиний етнос і створити подібно скіфам власну повноцінну державу. Як і всі кочівники сармати становили не єдине однорідне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих племен прагнуло до панування на Україні. У ІІст. н.е. сарматів остаточно знищили навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і оборона римлян на заході. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.