49. Суспільно – політичне життя України в 1945 – 1955 рр.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений ста­лінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських землях, широко використовував вже спробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва —далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення. Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 р., у якому зазначалося: "...усіх виявлених пособників на території України за­арештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорсь­кого спецтабору". 3 наближенням фронту до західноукраїнських земель репресивна діяльність радянського режиму посилюється. Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпорядження НКВС СРСР, у якому вказувалося: "Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а та­кож сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тило­вих областей Союзу".

Основними жертвами репресивних акцій були як правило, члени сімей оунівців і так званих "бандпособників", куркулей з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики гре-ко-католицької церкви. Про масовий характер репресій пере­конливо свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 рр. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Особливістю політичного життя у західному регіоні було фор­мальне представництво у владних структурах місцевого насе­лення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і мог­ло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України настороже­но ставилося до комуністичної партії .

Ліквідація греко- католицької церкви, насильницька колеї тивізація, масові депортації викликали опір діям влади з бок місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром ударною силою цього опору стали формування УПА. Її діялі ність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапі. Якщо змістом першого етапу (1945—1946 рр.) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947-1950 рр.) починає переважати підпільна боротьба, удари невели­ких бойових груп, затухаюча активність,

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вва­жало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основ не завдання воно вбачало у тому, щоб не дати змоги радянськії владі швидко закріпитися у західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значї територію. За перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій. У відповіді сталінський режим провів каральні операції, Втрати УПА вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уника­ють фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби.

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада прий­має рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої поля­гала у демобілізації частини повстанців, відправці певної кіль­кості вояків на Захід і організації підпілля. Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-аме­риканську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими група­ми, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської про­паганди, індивідуальних терористичних акцій проти представни­ків правлячого режиму.

Загибель командувача УПА Р, Шухевича (5 березня 1950 р,) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично за­кінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до се­редини 50-х років.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєн­ний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеоло­гічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізуєть­ся пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюєть­ся тиск на Інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної док­трини, чи брало під сумнів й постулати, категорично відкида­лося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти "націоналізму", а й проти "космополітизму" та "низько­поклонства" перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У цей час в суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтеліген­ції досіуь швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця у суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації у культурі й науці.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленінград", спрямовані проти твор­чості А. Ахматової і М. Зощенка, "Про кінофільм "Большая жизнь" та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося у редакційній статті журналу "Більшовик України", "бойовою програмою" нової ідеологічної атаки. Вже за шабло­ном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухва­лив кілька постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисі історії української літератури". "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна" та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшо­вицької критики І самокритики. Почалася чергова кампанія мо­рально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним Ідеологом А. Ждановим і тому названа "ждановщиною". Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти "націоналізму". Особливо чітко це виявилося після ве­ресневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників Укра­їни, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме зви­нувачення у "націоналізмі" М. Рильського (за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави"), Ю. Яновського (роман "Жива вода"), І, Сенченка (повість "Його покоління"), О, Довженка (кіносценарій "Україна в огні") та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під вигля­дом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович,

У серпні 1947 р. розширюється фронт Ідеологічної атаки ста­лінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої кри­тики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме у серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України академії наук УРСР". Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова та Ін. Їх звинувачували у відході від більшовицькою го принципу партійності, антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії Інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у відстоюванні владою монополії на трактування історичного процесу,

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти "низькопоклонства" перед Заходом, а згодом — і проти "космополітизму". Кампанія проти "космополітизму" мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації. Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття "Про одну антипатріотичну групу театральних кри­тиків", опублікована в січні 1949 р. у газеті "Правда". Відгомо­ном цієї статті в Україні стало навішування ярликів "безрідних космополітів" на літературних і театральних критиків О. Боршагівського, А. Гозенпуда та ін. Кампанія боротьби з космополі­тизмом призвела до негативних наслідків; у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера твор­чої змагальності; театральна та літературна критика перетвори­лася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втри­мання митців у рамках офіційного "соціального замовлення";

катастрофічне для мистецтва була обмежена свобода творчості.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у на­уці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовоз­навства, політичної економії, які було розгорнуто у 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р,), яка піддала ни­щівній критиці генетику,

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети "Правда" від 2 липня 1951 р. "Проти ідеологічних перекручень у літературі". У цій статті популярний вірш В. Сосюри "Любіть Україну", написаний ще 1944 р,, нази­вається "в основі своїй ідейно порочним твором", під яким мог­ли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про "серйозні ідеологічні помилки"; гострій критиці піддавалася опера К, Данькевича "Богдан Хмельницький".

За короткий строк (1946—1951 рр.) було прийнято 12 партій­них постанов з ідеологічних питань. І хоча у більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справж­ньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство.

Отже. ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакці­єю на розгортання і поглиблення "холодної війни"; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміц­нення тотального ідеологічного контролю за суспільними проце­сами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важли­во'о фактора функціонування тоталітарного режиму; методом ней­тралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в Цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режи­мові консервуватися, а командно-адміністративній системі ста­білізуватися.

50.Соціально-економічний розвиток України в 1956-1964 рр.

У сер. 50-х УРСР відігравала головну роль у господарстві країни. Була потужною паливною і металургійною базою СРСР, розвинутим районом машинобудування. У 1957 випередила всі капіталістичні країни за кількістю виробництва чавуну. Вийшла на друге місце за видобутком вугілля. Але виявлялися негативні тенденції: відставання від капіталістичних країн, безсистемне моделювання економіки, перенасичення пром. підприємствами, зниження продуктивності праці. Потрібно було прискорити науково-технічний прогрес, вирішити два завдання: зміцнити оборону країни, одягти та наго-дувати людей. Для вирішення проблем не було коштів, тому було визначено головне завдання: вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала реформ с/г виробництва. На вересневому Пленумі ЦК КПРС (1953) покладено початок реформування, він намітив заходи, спрямовані на піднесення с/г. Відбулося 11 пленумів ЦК КПРС з питань розвитку с/г.

Це був період піднесення колгоспного в-ва в СРСР. Валова продукція с/г зросла на 35%. Валовий збір зерна зріс на 20%.

Різке піднесення с/г в-ва через матеріальну зацікавленість колгоспників, створення умов для їх господарства, зміцнення матеріально- технічної бази с/г, асигнування на потреби колгоспників, застосування нових технологій, використання зарубіжного досвіду, отримання колгоспниками паспортів. Але офіційна політика була непослідовною. Необхідність змін в економіці зумовили появу неріалістичних надпрограм: 1)освоєння цілинних земель. Її суть полягала в освоєнні 13 га.землі Україна забезпечила матеріальні та людські ресурси. На цілинні землі виїхало 80 тис. осіб. Програма послабила с/г республіки; 2) розширення площ посівів кукурудзи. Планувалося засіяти 5 млн га кукурудзою; 3) надпрограма у тваринництві. Виробництво продукції тваринництва впало. Кожна надпрограма зазнала краху. У с/г розпочався спад через низку причин: надпрограми забирали велику частину ресурсів, непослідовність реформ. Важливою була реформа управління. Суть її у демократизації управління, розширенні прав республік. Управління через ради народного господарства. Це сприяло поліпшенню розподілу праці, повному використанні ресурсів, проведенню Україною незалежної політики. Нова с-ма мала свої вади: збереження централізму. Ця с-ма була приречена. Реформи зумовили короткочасне піднесення економіки СРСР. Було скорочено робочий день, запроваджено 5-ти денний робочий тиждень, ліквідовано натуроплату. Розвинулося житлове будівництво. Але життевий рівень людей всеж таки відставав від західного.

51.Соціально-економічний розвиток України в 1965-1985 рр.

На деякий час тоталітарну с-му було виведено з рівноваги у період “хрущовської відлиги”. Брежневу потрібен був час для оволодіння державним апаратом. Поступово розгорталася нова модель господарювання. На Пленумі ЦК КПРС (1965)

було проголошено економічну реформу. Її суть полягала у розширенні самостійності підприємств, встановленні нових цін. Реформа розпочалася у січні 1966. Показники економічного розвитку України у 1966-1970 знижуються. Основне протиріччя реформи у відновленні централізму. Це призвело до створення 40 союзних підприємств та відомств. На початку 70-х реформа була згорнута. З’являється термін “стабілізація”. Збереження авторитаризму в політиці призвели до появи кризових явищ у народному господарстві СРСР. Від 1965 до 1985 всі показники економічного розвитку зростають. Україна залишається найважливішою металургійною, паливно-енергетичною та машинобудівною базою країни. Зростання важкої індустрії ускладнювало управління з центру. Ситуація загострилася. Коли почалася науково-технічна революція. У науково-технічній базі почалося відставання. Командно-адміністративна с-ма не змогла пристосуватися до економічних змін. Зростання продуктивності праці зменшилося вдвічі, знизилася ефективність господарювання. В Україні знизився приріст населення, відбувалися міграційні процеси, нераціональне використання людських ресурсів, криза організації праці. Вона мала свої особливості економічного розвитку: тут було побудовано 40% атомних енергоблоків, а частина з них працювала для европейських країн. Така економіка зумовила появу товарного дефіциту. В атмосферу викидалося понад 10 млн тонн шкідливих речовин, нераціонально використовувалися посівні землі, це посилило демографічні проблеми. Україна відстає за економічними показниками. Кризові явища в економіці негативно відбилися на вирішенні соціальних питань. У соціальній сфері знизилися доходи населення, загострилася житлова проблема, знизився рівень охорони здоров”я. Отже, у соц-економічній сфері дуже поширювалися кризові явища.