25. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.

Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського господарства імперії на капіталістичні рейки, про­те, цей перехід у другій половині XIX ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького зем­леволодіння, сплата селянами великого викупу за ліквідацію феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасо­вищ) під цілковитим контролем поміщиків тощо. Тому розви­ток капіталізму в аграрному секторі західноукраїнських земель йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм, яке супроводжува­лося багаторічною кабалою та хижацькою експропріацією се­лянства.

На початку пореформеного періоду поміщицьке землеволо­діння становило понад 40% усіх земель Західної України. Проте у землеволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили набула тенденція скоро­чення кількості поміщицьких маєтків та концентрація землі в руках елітної поміщицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їхня кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них концентрували у своїх руках майже 57% усіх поміщицьких зе­мель краю.

Характерною особливістю пореформеного землеволодіння у західноукраїнських землях було збереження церковного земле­володіння — тільки на Буковині на початку XX ст. земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цьго ре­гіону.

Неп­рофесійне ставлення крупних землевласників до сільськогос­подарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість галицьких поміщицьких господарств у роз­рахунку на гектар землі була у 3 рази вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад поміщицьких латифундій, поширення парцеляції (продажу по частинам) маєтків, здачі земель в орен­ду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в орен­ду майже 30% своїх земель).

Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнсь­ких землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняць­ких, і лише 5% економічно міцних заможних селянських госпо­дарств, Характерною рисою селянського землеволодіння цієї до­би було збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося змен­шенням земельних наділів.

На цьому грунті гостро постала проблема аграрного пере­населення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із кри­тичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжд­жати за кордон — до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бра­зилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північ­ної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Проте еміграція лише частково вирішувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувала ситуацію на селі.

У другій половині XIX — на початку XX ст. аграрний сектор західноукраїнських зе­мель поступово переходив на капіталістичні рейки. Дедалі шир­ше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя пра­ці; поширюється практика використання прогресивних раціональ­них сівозмін, застосування добрив; формується господарча спе­ціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. В цілому ж сільське господарство західно­українських земель було малоефективним, розвивалося на екстен­сивній основі і працювало в режимі самозабезпечення (продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раз, а населен­ня — в 1,8 раз).

Промисловість.

1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських зе­мель. Австрійський та угорський уряди активно стимулювали індус­тріальний розвиток власне австрійських та угорських земель і водночас консервували економічну відсталість західноукраїнсь­кого краю. Промислові галузі краю (цукрова, текс­тильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.

2. Консервація кустарно-ремісничого характеру західноукра­їнської промисловості. Переважна більшість західноукраїнських промислових підприємств у пореформений період була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася у селах та неве­ликих містах. (понад 94% промислових підприємств Галичини налічу­вало до п'яти робітників і в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення). Полови­ну становили підприємства, у яких працював лише один робітник (власник). Великих підприємств було лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та пер­винну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер — нафто-озокеритова, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зроста­ла нафтова. У середині 60-х років у Бориславському басейні відрами з неглибоких 20—40-метрових кри­ниць добували не більше 5—7 тонн нафти на рік. Стимулювався процес наф­тодобування та гальмувалась переробка нафти на місцях.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в західноукраїнські землі у другій половині XIX — на початку XX ст. інтенсивно проникає іноземний капітал — насамперед австрійський, німець­кий, англійський, американський, французький, бельгійський. Намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, іноземці активно створювали акціонерні товариства, кон­церни, синдикати, банки, Ці процеси йшли по течії концентрації капіталів та виробництва. Зокрема, утворений у цей час англо-австронімецький концерн контролював майже 3/4 видобування та переробки нафти і досить успішно конкурував з тогочасним американським гігантом — трестом "Стандарт ойл оф Нью-Джерсі", Домінування іноземного капіталу було характерним і для інших галузей краю — соледобувної, лісопильної, деревооброб­ної, хімічної тощо.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїн­ських земель (щорічні вирубки лісу Карпатах, були виснаженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з при­чин занепаду цієї галузі).

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської про­мисловості. Офіційна австро-угорська влада не тіль­ки не заохочувала, а й гальмувала впровадження технічних но­вацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонувало в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Досить складною була ситуація у суспільно-політичній сфе­рі. Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику і сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є виключно “Русофільським”; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на укра­їнську та польську частини тощо. Після укладення австро-угорського компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються. За цих обставин соціальне напруження, українсько-польсь­ке протистояння в західноукраїнських землях наростали.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія вини­кає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. її лідерами були Зубрицький, Дідицький, Малиновський, Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієн­тувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Мос­квофільський рух мав клерикальне-консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини захід­ноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох пос­тулатах: 1)Протиставлення польській мові "язичія" (суміші російсь­кої, української, старослов'янської та польської мов), що запере­чувало право на ро'звиток української мови як літературної. 2) Обстоювання тези про єдиний "руський", або ж "панруський" народ, що проживає на території "від Карпат до Уралу", до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів.3) Захист таких формальних рис руської ідентичності, як ві­зантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо. Москвофільство набуло поширення у Східній Галичині, Пів­нічній Буковині та Закарпатті, Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства ("Галицько-руська мати­ця", Товариство ім. М. Качковського, "Народний дім"), видава­лися періодичні видання (газета "Слово", журнали "Семейная библиотека", "Галичанин", "Лада" тощо).

На грунті неп­рийнятності орієнтації москвофілів формується народовська (україно­фільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли Шашкевич (син Маркіяна), К. Климович, Ф, Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях "Руської трій­ці". під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазна­чити, що якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адво­кати. вчителі, лікарі тощо. Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Лсвицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської мо­нархії. Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнсь­кого краю, згуртування національних інтелектуальних сил. . Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були: створення мережі народовських періодичних видань (жур­нали "Мета", "Нива". "Правда", "Русалка", "Вечорниці", газети "Діло", "Батькіщина", "Буковина" та ін.); заснування культурно-освітніх та наукових товариств ("Руська бесіда" — 1861 р., "Просвіта" — 1Я68 р„ Наукове това­риство імені Шевченка — 1873 р.): організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві "Руська бесіда"); видання та популяризація творів українських письмен­ників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Фсдьковича, Л. І'лібова. І. Франка, П. Мирного та ін. Завдяки своїм енергійним діям народовці наприкінці 80-х років відтіснили мос­квофілів на другий план. Проте саме у цей час народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму ( щоб залучити на свій бік сільське духовенство, через нього - на селянство).

Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльнос­ті москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільно­го руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Ці ідеї лягли в основу радикальної течії в українському русі. Лідерами цьо­го напряму стали Франко, Павлик, Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму. Використовуючи свої часописи "Молот", "Громадський друг", "Дзвін", "Світ", молоді радикали вели активну пропа­гандистську та агітаційну роботу в масах, їхня діяльність спри­яла поглибленню процесу політизації робітничого класу і се­лянства.

В жовтні 1890 р. виникає перша в Галичи­ні політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП), Це політичне об'єднання було першою легальною українською по­літичною партією європейського типу і водночас першою в Євро­пі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала сигналом для формування багатопартійної системи у межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії; Українська національно-демокра­тична партія — УНДП (1899 р,); Русько-український християнсь­кий союз (1896 р.). який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899р.).

У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського ("Україна уярмле­на") сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостій­ності України. (з часом – програмний документ для біль­шості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП пер­шочерговим завданням вважала змагання за культурно-націо­нальну автономію).