27. Західноукраїнські землі у другій половині на початку XX ст.

На початку ХХ ст. Західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорської імперії: Галичина і Буковина – до австрійської частини, Закарпаття – до угорської.

Аграрний сектор.

Дедалі більшої сили набула тенденція скоро­чення кількості поміщицьких маєтків та концентрація землі в руках елітної поміщицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їхня кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Характерною особливістю пореформеного землеволодіння у західноукраїнських землях на початку XX ст. було збереження церковного земле­володіння — тільки на Буковині земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цьго ре­гіону.

Неп­рофесійне ставлення крупних землевласників до сільськогос­подарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість галицьких поміщицьких господарств у роз­рахунку на гектар землі була у 3 рази вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад поміщицьких латифундій, поширення парцеляції (продажу по частинам) маєтків, здачі земель в орен­ду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в орен­ду майже 30% своїх земель).

Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнсь­ких землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняць­ких, і лише 5% економічно міцних заможних селянських госпо­дарств, Характерною рисою селянського землеволодіння цієї до­би було збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося змен­шенням земельних наділів.

На цьому грунті гостро постала проблема аграрного пере­населення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із кри­тичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжд­жати за кордон — до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бра­зилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північ­ної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Проте еміграція лише частково вирішувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувала ситуацію на селі.

На початку XX ст. аграрний сектор західноукраїнських зе­мель поступово переходив на капіталістичні рейки. Дедалі шир­ше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя пра­ці; поширюється практика використання прогресивних раціональ­них сівозмін, застосування добрив; формується господарча спе­ціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. В цілому ж сільське господарство західно­українських земель було малоефективним, розвивалося на екстен­сивній основі і працювало в режимі самозабезпечення (продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раз, а населен­ня — в 1,8 раз).

Промисловість.

1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських зе­мель. Австрійський та угорський уряди активно стимулювали індус­тріальний розвиток власне австрійських та угорських земель і водночас консервували економічну відсталість західноукраїнсь­кого краю. Промислові галузі краю (цукрова, текс­тильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.

2. Консервація кустар по-ремісничого характеру західноукра­їнської промисловості. 1902 р. понад 94% промислових підприємств Галичини налічу­вало до п'яти робітників і в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення. У цей час майже полови­ну промислового потенціалу краю становили підприємства, у яких працював лише один робітник — його власник. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налі­чувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників,

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та пер­винну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер — нафто-озокеритова, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зроста­ла нафтова. Запровадження державою низького мита на вивіз не переробленої нафти та висо­кого на нафтопродукти, що вивозилися, стимулювало процес наф­тодобування та гальмувало переробку нафти на місцях. Тому тіль­ки 1905 р. нафтоочисні заводи Галичини переробили лише 33,7% добутої нафти, а 42,5% у сирому вигляді вивезли для подальшої переробки у центральні австрійські землі.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в західноукраїнські землі у другій на початку XX ст. інтенсивно проникає іноземний капітал — насамперед австрійський, німець­кий, англійський, американський, французький, бельгійський. Намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, іноземці активно створювали акціонерні товариства, кон­церни, синдикати, банки. Ці процеси йшли по течії концентрації капіталів та виробництва. Зокрема, утворений у цей час англо-австро-німецький концерн контролював майже 3/4 видобування та переробки нафти і досить успішно конкурував з тогочасним американським гігантом — трестом "Стандарт ойл оф Нью-Джер-сі", Домінування іноземного капіталу було характерним і для інших галузей краю — соледобувної, лісопильної, деревооброб­ної, хімічної тощо.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїн­ських земель. (1912 р. в одній Галичині площа лісів скоротилася більше, ніж на 1100 га; на початку XX ст. були вис­наженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з при­чин занепаду цієї галузі).

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської про­мисловості. Як відомо, суть промислового перевороту полягає у переході від ручної праці до машинної, до активного вико­ристання новітньої техніки та технологій. Офіційна австро-угорська влада не тіль­ки не заохочувала, а й гальмувала впровадження технічних но­вацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонувало в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на рийок збуту.

В жовтні 1890 р. виникає перша в Галичи­ні політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП), Це політичне об'єднання було першою легальною українською по­літичною партією європейського типу і водночас першою в Євро­пі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала сигналом для формування багатопартійної системи у межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії; Українська національно-демокра­тична партія — УНДП (1899 р,); Русько-український християнсь­кий союз (1896 р.). який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899р.).

У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського ("Україна уярмле­на") сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостій­ності України. (з часом – програмний документ для біль­шості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП пер­шочерговим завданням вважала змагання за культурно-націо­нальну автономію).

Під впливом загострення соціально-економічних протиріч, посилення національного руху наростає хвиля виступів робітни­ків і селян, їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив понад 500 сіл Східної Гали­чини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Масштабність та інтен­сивність страйкового руху особливо зросла у роки першої росій­ської революції, відлунням якого стала наростаюча активність народних мас в західноукраїнських землях. Зокрема, у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більше ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь майже в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

Головним організаційним центром національного руху стала "Просвіта", яка мала 77 філій на території Галичини. При "Просвіті" діяли читальні, театральні гуртки, хори, спортивні товариства, агрономічні гуртки, позикові каси.

Центральним політичним питанням в Галичині були питання виборчої реформи. У 1907 р. австрійський уряд видав виборчий закон, в результаті дії якого до австрійського парламенту пройшов 21 український депу­тат. Але австрійський уряд не визнав таких результатів виборів і сфальсифікував їх результати. На знак протесту проти фальсифікації підсумків виборів український студент Мирослав Січинський здійснив терористичний акт — вбив губернатора Галичини Андрія Потоцького, що спричинило дальше загострення стосунків між україн­ством та поляками в Галичині.

Центром протистояння українців і поляків став Львівський університет, українська громада якого вимага­ла від уряду відкриття в ньому українських кафедр мови, історії. Ця боротьба іноді набирала досить гострих форм і проявів, але австрійський уряд не квапився задовольнити справедливі домагання української громади. Лише в 1912 р. було пообіцяно відкрити український університет, проте з початком першої світової війни ідею цю так і не було реалізовано і відкладено на невизначений строк.

Активну роль у суспільно-політичному житті та національному русі в Західній Україні почала відігравати греко-католицька церква, її видатним ліде­ром в цей період був митрополит Андрій Шептицький, який перетворив греко-католицьку церкву на справжню українську. Сам митрополит виступив душею українсько­го руху в Галичині. На його кошти було відкрито Акаде­мічний дім у Львові, направлено на навчання до Риму та Відня ряд священиків, надавались стипендії українцям — студентам західноєвропейських університетів, було засно­вано шпиталь у Львові, Український національний музей.

Пожвавлюється національний рух і на Буковині. Тут виникають Соціал-демократична партія робітників та Радикальна партія, хоча в цілому громадськість Буковини була більш лояльною до австрійського уряду, ніж Галичини. В політичному житті Буковини провідну роль лідера відігравав професор української мови та літератури Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький та депутат Буковинського сейму Микола Василько.

Найбільш повільними темпами розвиток національ­ного руху проходив у Закарпатті. Провідниками руху українства у краї були греко-католицькі священики Жаткович та Волошин. А єпископ Юліан Фірцак започатку­вав так звану "Верховинську акцію" — соціально-еконо­мічні заходи для покращання становища закарпатських селян.