24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.

Криза феодальної системи господарювання, піднесен­ня революційних рухів в Європі викликали загострення національно-визвольної боротьби в Україні в другій по­ловині XIX ст. Посилення національного руху було зумовлено процесом консолідації українства, політикою національного гноблення з боку монархічного ре­жима.

У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев заборонив друкування українською мовою книг та текстів музичних творів, а в 1876 р. цар Олександр II підписав так званий Емський акт, за яким без спеціального дозволу Головного управління у справах цензури заборонялось ввозити в межі Росії українську літературу, що друкувалася за кор­доном. Заборона поширювалась на українське сценічне мистецтво, співи, читання. Великої шкоди справі народної Освіти завдала заборона викладання українською мовою у недільних та початкових школах.

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. першими взялися про­буджувати національну самосвідомість мас студенти Ки­ївського університету. Вони утворили таємний гурток "хлопоманів". Учасниками гуртка були: В. Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький. Метою "хлопоманів" було відстоювання інтересів селянства, вихо­вання у нього свідомих патріотичних почуттів. Власне "хлопоманами", або "хохломанами", їх прозвали недобро­зичливці. Самі ж вони себе називали українофілами. Ідео­логом був Антонович. Гурток "хлопо­манів" припинив своє існування на рубежі 1860-1861 р. з ініціативи самих же його учасників.

У 1861 р. "хлопомани" разом з іншими студентами Київського університету (Чубчнським, Драгомановим, Касьяненком, братами Синьогубами) утворили нове таємне товариство — "Громаду", напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентство. Відразу ж у громадівському русі викристалізовують­ся дві течії: демократично-ліберальна та радикально-де­мократична. Демократично-ліберальне крило київської громади представляли: В. Антонович, Б. Познанський, брати Рильські, Чубинський. Ліберали ви­ступали за національно-культурну автономію України. Вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Лідер радикально-демократичного крила, до якого належали Синьогуб. брати Потоцькі, Пилипенко, ставили за мету народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли у Полтаві, Чернігові. Одесі, Хар­кові, Житомирі. Катеринославі. Свою діяльність вони зму­шені були припинити в 1863-1864 рр. в умовах переслідувань та арештів.

Відновлення громадівського руху припадає на 70-ті рр. XVIII от. “Старі” громадівці зберегли лише одну організацію — київську. Поряд з нею починають діяти “молоді” громади, які об'єднали представників молодого покоління патріотів української справи. Гуртки молодогромадівців виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові. Єлисаветгроді. Харкові. Головну увагу в цей період громадівці надавали науковій та видавничій діяльності: збирали український фольклор, етнографічний матеріал, займалися літератур­ними перекладами, організовували гуртки з вивчення української мови, видавали наукову літературу. У 1873 р. члени "Київської громади" історики Лучицький, Лазаревський, Драгоманов, правник Кістяківський, антрополог Вовк, мовознавець Житецький, етнограф Русов, письменник-актор Старицький, композитор Лисенко ввійшли до відкритого у Києві Південно-Західного відділення географічного товариства. У складі цього товариства громадівці зібрали та видали значний етнографічно-фольклорний, історичний, географічний та природо­знавчий матеріал.

Помітний слід в історії національно-визвольного руху, суспільної думки України полишив вчений-історик, етнограф, літературний критик та публіцист Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.). Він був одним з найактивніших членів "Київської громади". Зазнаючи пе­реслідувань з боку царату, М. Драгоманов виїхав за кордон, де заснував часопис "Громада". За кордоном став при­хильником соціалістичної Ідеї. З 1889 р. був професором кафедри загальної історії Софійського університету (Бол­гарія). У своїх поглядах М. Драгоманов відстоював право українського народу на політичну свободу та національну автономію. Великі надії покладав на створення феде­ративної держави, в межах якої мала існувати національ­но-культурна автономія України.

80-ті рр. XIX ст. характеризувались занепадом громадівського руху. Учасники громад 80-х рр. займають­ся виключно культурницькою діяльністю, яка дещо по­жвавлюється з виходом у 1882 р. істерико-етнографічного журналу "Киевскоя старина" (1882-1906 рр.). На сторін­ках журналу друкувались цінні матеріали з історії, архео­логії, етнографії України, твори видатних українських письменників, пропагувалися ідеї національного від­родження. Наприкінці 90-х рр. В. Антонович, М. Лисенко, М. Старицький виступили з ідеєю об`єднання розпорошених громад у позапартійну Всеукраїнську загальну організацію.

В ліберально-земський рух Україні він форму­вався на рубежі 70—80-х років на основі земської ліберальної опозиції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Іде­альною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компро­місів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. Найвпливовішою була лібе­ральна група земців Чернігівщини, яку очолювали Петрункевич, Шраг. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Пол­тавському, Ніжинському та інших земствах. Основними фор­мами роботи лібералів наприкінці XIX ст. — початку XX ст.були створення опозиційної преси; скликання з'їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звертання до царського самодержавства з вимогами встанов­лення у Росії конституційного ладу.

На заваді розвитку руху стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російсь­кої імперії, практичною відсутністю у ній "третього стану", по­міркованість лозунгів, завдань і дій, активна боротьба проти "бюрократії" при абсолютно лояльному ставленні до самодер­жавства тощо.

В 60-ті рр. ХІХ ст. формується революційний рух, в якому переважно брало участь радикально настроєна молодь, представники різночинної інтелігенції. Їх самоназва — народники. Народники вірили у самобутній розвиток Росії, у те, що вона найближче стоїть до можливості побудови суспіль­ства соціальної справедливості (соціалізму), тому що ос­новою суспільної структури Росії лишалася сільська об­щина. У діяльності народників виділяють три етапи: перший (1859—1861 рр.), що проходив під гаслом "ходіння в народ"; другий (70-ті рр.), який характеризувався широкою пропагандистською роботою серед селянства, третій (80-ті— початок 90-х рр.) — етап політичної боротьби з самодержавством методом терору. Але це не принесло дієвих результатів. У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників "хо­діння в народ". У 1876 р. в Петербурзі було утворено нелегальну законспіровану організацію, яка координувала й узгоджувала діяльність окремих на­родницьких гуртків. У 1878 р. вона дістала назву "Земля і воля". Нова революційна організація намагалась працювати по-новому: її члени відкривали у селах майстерні, організовували своєрідні поселен­ня і робили спроби перейти до тривалої пропаганди. Зокрема, такі поселення, спрямовані на підготовку селян до повстання, існували у Київській губернії. У 1876 р. група народників на чолі із Стефановичем, Дейчем і Бохановським організували у Чигиринському повіті таємне селянське товариство і намагались підняти селян на повстання. Організатори "Чигиринської змови" у своїй пропаганді викорис­товували українську мову, звертались до козацьких традицій, творів Шевченка, проте вони розглядали ці кроки лише як засіб здійснення своїх "бунтарських" цілей і були далекими від національних прагнень народу.

Розбіжності у поглядах, що дедалі поглиблювалися, призвели до розколу "Землі і волі" та створення у 1879 р. двох нових органі­зацій — "Народна воля" і "Чорний переділ". До "Народної волі", яка перейшла до застосування терору, належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін., до "Чорного переділу", що залишився на бакунінських, бунтарських позиціях, — Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська та ін. В Україні діяли обидві ор­ганізації, причому двічі — під Одесою і Олександрівськом — було вчинено замахи на Олександра II, а також ряд терористичних актів проти царських чиновників. Однак це призвело лише до посилення реакції". 1 березня 1881 р. народовольцями був убитий імператор Олександр II, на російський престол вступив Олександр III, який по­силив репресії проти визвольного руху. З квітня 1881 р. Желябов, Перовська, Михайлов, Кибальчич і Рисаков були повішені. "Народну волю" розгромлено. Окремі гуртки продовжували певний час діяти, однак відновити організацію революціонерам не вдалося.

Наприкінці ХІХ ст. пожвавлюється робітничий рух. Перший страйк робітників в Україні відбувся в 1869 р. на Грудецькому цукровому заводі в Подільській губернії. Згодом страйк став основною формою боротьби робітників за свої права. До цього періоду відноситься і створення перших робітничих організацій: у 1875 р. в Одесі утво­рюється "Південноросійський союз робітників".

У цей період дедалі більший вплив на пролетарські організації починає справляти теорія марксизму, в основу якої німецькі соціалісти Маркс та Енгельс поклали ідею експлуататорського характеру буржуазного суспіль­ства та висунули мету створення суспільства соціальної справедливості. У 1871р. професор Київського уні­верситету М. Зібер видав книгу "Теорія цінності та капі­талу Д. Рікардо", в якій познайомив передову громадсь­кість з економічною теорією марксизму. Наприкінці 80-х рр. в Україні виникають перші марксистські гуртки та організації у Києві, Харкові, Катеринославі, їх провідними діячами були: Мельников, Запорожець, А. Луначарський. Гуртки займа­ються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. Наприкінці 90-х років, після появи петербурзь­кого "Союзу за визволення робітничого класу" аналогічні групи виникли у Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. У 1898 р. у Мінську на першому з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н, Вигдорчик, Б. Ейдельман, К, Петрусевич, П, Тучапський) представляли со­ціал-демократів України. За 70—90-ті рр. робітничий та соціал-демократич­ний рухи пройшли шлях, який привів їх до створення марксистської загальноросійської політичної партії у 1898 р.