42. Національно – культурне будивництво в Україні. Політика коренізації. Українізація.

Важливою складовою частиною культурних про­цесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спря­мована на тс, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії" — реальної можливості роз­вивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р,), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики норенізації: під­готовка, виховання та висування кадрів корінної національності-врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення на­ціональної історії, відродження і розвиток національних тради­цій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних по­літичних та економічних умов для розвитку національних мен­шин.

Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національ­ного відродження на окраїнах.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

І. Оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського факторів стало необхід­ним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополі-тичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-х роках "білоруське", а ще більшою мірою "українське" питання в епі­центр європейської міжнародної політики. Тому політика коре­нізації, що стимулювала національне відродження, мала на мсті створити у світового співтовариства враження гармонійного і віль­ного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне пік­лування про національні меншини.

2. Політика коренізації у задумі була засобом пошуку спіль­ної мови з селянством, залу­чити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна де­централізація і т.п.) на сферу національних відносин-

3. Коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, гос­подарським апаратом.

4. Політика коренізації була спробою більшовицького керів­ництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади.

5. Коренізація мала зміцнити новоутворену державну струк­туру — Радянський Союз: наданням прав "культурно-національ­ної автономії", бодай частково, компенсувати республікам втра­ту політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення політи­ки коренізації (для України — "українізації") стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошу­валася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допо­моги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затон-ським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політи­ки українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х роки питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927—1928 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів рес­публіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 рр. зріс у 5 разів.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українсь­ких шкіл, видання українських газет, функціонування українсь­кого радіомовлення тощо) проводилася серед компактно прожи­ваючих за межами УРСР груп українців. Активно здійснювалася політика коренізації в районах Укра­їни, населених національними меншинами. У 1926 р. в республі­ці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Протягом 19І9— 1925 рр. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення еко­номічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнсь­кого населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах були створені спеціальні підрозділи, які працювали з національними менши­нами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німець­ку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукра­їнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний сскрс гар Президії ВУЦВК П. Буценко) та ЇЇ органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо робочих серед національних меншин, що сприяла активізації діяль­ності у цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо най­повнішого представництва різних національностей в органах ра­дянської влади.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жов­тні 1924 р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавська республіка, а протягом 1924—1925 рр, почали функ­ціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради наці­ональних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні дія­ли 56<і шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, ЗІ—з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика корсніза-ці'ї. що сприяла зростанню національної самосвідомості, націо­нальному відродженню, почала здавати позиції під тиском міц­ніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про "націоналізм" . У Сталіна була чітка мета; тримати під не­ослабним контролем розвиток національних процесів, Боротьба з "крайнощами" велася під гаслом боротьби з бур­жуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персо­ніфікація — "хвильовізм", "шумськізм", "волобуєвщина",

На початку 30-х років українізацію, як і всю політику коренізації, почали посту­пово згортати. Зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися сут­тєві: по-перше, українізація стала підкреслено "більшовицькою", по-друге, шляхом "добиття" і "викриття" намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських шко­лах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у зви­чайні райони та сільради", що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республі­ки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило пос­танову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфіку­валося як "насадження особливих національних шкіл — вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей".

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний

розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багато­мільйонним полі національним селянством; зняти наростаюче про­тиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; час­тково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суве­ренітету наданням прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним з без­посередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю полі­тику було згорнуто.