21. Нац. Відродження і соц.-пол. Рухи в Наддніпрянській Україні у і половині 19 ст.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові висту­пи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губер­нії. Жителі села Підвисоцького Уманського повіту Ки­ївської губернії протягом майже 15 років (від 1811 до 1826 р.) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися навіть військовій силі. В Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорга­нізованість. локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб при­пинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність крі­посницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе пока­рання всім противникам пануючого режиму. У 1829 р. роз­почалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщи­ні, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов'язані і польським повстанням 1830—1831 рр. (Київщина) та голодом 1832—1833 рр. (Харківщина, Херсон­щина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка дістала назву "Київська козаччина". Поштовхом до йо­го появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народни­ми чутками, про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі у бойових діях одержать волю. Рух охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

У 1856 р. під впливом чергової чутки проте, що всім переселенцям до Криму будуть надані зем­ля і воля, розгортається новий масовий рух — "Похід у Таврію за волею". Вступаючи в сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Виступи під проводом Устима Кар-малюка розпочалися ще 1812 р. і відрізнялися тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернув­шись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили І тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо Інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 рр., коли селянський рух охопив Поділля, а й частину Бсссарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Взагалі, протягом 1826—1847 рр. Відбулося 250 селянських виступів. а 1849—1854 рр. — 104 виступи..

Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходи­ли через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейсь­ких держав. У зв'язку з цим Галичина та Правобережжя перебу­вали під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобо­жанщина — російських. Масонські ложі виникали переважно у містах та містечках, оскільки до їхнього складу входили голов­ним чином елітні верстви населення. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. 1817 р. у Харкові з'являється майстерня "Вмираю­чий сфінкс", а наступного року в Одесі починає діяти масонсь­ка ложа "Понт Євксінський", у Києві — "З'єднані слов'яни", у Полтаві — "Любов до істини". Членами цих об'єднань були вій­ськові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до пол­тавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та Ін.

Масонські майстерні не були одно­рідними: харківська ложа не займалася політикою і діяла у межах релігійно-етичного русла, члени активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри; полтавська ложа "Любов до істини" намагалася залу­чити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної ді­яльності, до опозиційного всеросійського руху (ложа готува­ла поповнення для декабристського "Союзу благоденства" - за даними науковців, понад 120 декабристів, у тому числі всі ке­рівники змови були масонами).

Типовою рисою українського масонства було переважання у їхній діяльності інтернаціонального над національним, адже основною метою масонства було створення всес­вітнього, наднаціонального братства. Але масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, у кордони якої входила б і Правобережна Україна. Незначна частина українських масонів пропагувала ідеї визво­лення слов'янських народів від національних і політичних утис­ків та їхнє об'єднання в загальнослов'янську федерацію під ке­рівництвом України. В.Лукашевич та його прибічники по "май­стерні" обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

Царський уряд 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож, а вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність "височайшого" указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій "під якою б назвою ті не існували". Загалом "вільні каменярі" на укра­їнському грунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентру­ючи свої зусилля у рамках лож, без чіткої ідейної основи, при­діляючи недостатню увагу національним проблемам , тому їм не вдалося виконати роль консолідуючого осередку, виробити єдину кон­цепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лідером громадсько-політичного життя.

У Кам'янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою "Залізні персні" (1815— 1816 рр.). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республі­канських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися. Основною причиною декабристського руху стала криза фео­дально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — вій­на 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвро­пейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політич­ним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття влас­ної гідності та значимості.

У 1816 р. В.Петербурзі виникає "Союз порятунку" — дворян­ська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шля­хом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили ЗО осіб, серед яких брати Муравйови, Трубецькой, Пестель, Глінка та інші. Однак постійно точилася полеміка між ради­калами та поміркованими, що врешті-решт і призвело до розпа­ду організації.

Виникає нова таємна орга­нізація — "Союз благоденства" (1818—1821 рр.), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебу­вали спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — "побічні упра­ви", які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах.

Діяльність цього об'єднання базувалася на такому постулаті: "Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення". Це означало, що союз поклав в осно­ву своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широ­ку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така так­тика визначила форми організації — "Союз порятунку" діяв від­крито, напівлегальне, його структура стала складнішою (відпо­відно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах І охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновницт­во, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми лібе­рально-просвітницьких поглядів.

Успіхи націо­нально-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєн­них революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито пе­рейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії мо­лодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ "згори". Очевидно, під впливом цих факторів знову пог­либлюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.

Однак члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таєм­ну організацію — "Південне товариство", її лідером став П. Пес­тель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, С. та М. Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі в Петербурзі восени 1822 р. виникло "Північне товариство", головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболонський, М. Бестужев, М. Лунін та Ін. Протягом 1821—1825 рр. таємні товариства наб­рали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: "Пів­нічне товариство" зросло до 105 осіб, а "Південне", маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.

Прог­рамні документи декабристів. У своїй поміркованій "Конститу­ції" М. Муравйов обґрунтовував після перемоги воєнного пере­вороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорно­морський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Хар­кові — територіальне збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. "Руська правда" П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошу­валася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уря­ду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання "Руська правда" була консервативнішою, ніж "Конституція", оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну непо­дільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за поль­ським народом. "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою дер­жавою",

Ще одна таємна організація — "Товариство об'єднаних слов'ян", була утворена братами А. і П. Борисовими та Ю. Люблінсь­ким в Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися Горбачевський, Драгоманов. Тютчев та ін. Основними прог­рамними документами організації були "Правила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян": боротьба за скасуван­ня кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму; висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов'ян­ського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія. Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. "Товариство об'єднаних слов'ян" об'єдналося з "Південним товариством" і перетворилося на його філію.

Після тривалих дис­кусій "Південне" та "Північне" товариства узгодили час спіль­ного виступу — літо 1826 р., (коли цар мав прибути на військові маневри в Україну). Проте у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени Північного товариства організували у Петербурзі повстання. Відповідно плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею; в)тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ. План зазнав невдачі: сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках; Якубович та Булатов не ненаважилися зі сво­їми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці; поява на Сенат­ській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерсь­кого полків і гвардійського морського екіпажу нічого не вирішувала; серед повсталих не було єдності, вносло дезорганізацію у лави повсталих, яка ще більше посилилася че­рез відсутність на Сенатській площі Трубецького. Царський уряд віддав наказ стріляти у повстанців з гармат. До вечора повстання було придушене.

29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли пов­стання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали "Правос­лавний катехізис", в основу якого були покладені головні декаб­ристські постулати — повалення самодержавства, скасування крі­посного права, встановлення демократичних порядків. Після то­го як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь (чернігівці розраховували на допомогу членів "Товариства об'єднаних слов'ян") Проте вже наступного дня бі­ля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими сила­ми царських військ і зазнали поразки.

Попри поразку, відгуки декабристських дій знайшлись: про­паганда революційних ідей у Харківському університеті (1826— 1827 рр.) та вільнодумство у Ніжинській гімназії вищих на­ук (1827—1830 рр.).

1. "Історія Русів" — це перша своєрідна політична історія Укра­їни. Характеризується яскра­вістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотиз­мом, тенденційністю, недостатньо документаль­ною обґрунтованістю тверджень, неточністю, відвертою фантазією автора; хоч у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних демократичних позиціях.

2. Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Бантиш-Каменського "Історія Малої Росії", яка побачила світ 1822 р. в Москві. Їй притаманні зайва деталізація, некри­тичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень; однак праця стала кроком вперед у розвитку української істо­ріографії (порівняно з попередниками вищим був професійний рівень автора).

3. Друкована граматика української мови — "Грамматика малорусского наречия" (1818 р.) Павловського;

1823 р. - словник української мови І. Войцеховича;

Срезневський у 1834 р. опублікував статтю "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (лейтмотив - українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє). ' '|г

4. І. Котляревського, відомі байкарі П. Гулак-Артемовський і Є. Гребінка, прозаїка Г. Квітка-Основ'яненко та інші повною мірою реалі­зували художній потенціал української мови, розширили діапа­зон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.

5. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку. Вже перша збірка його поезій "Кобзар" (1840 р.) продемонс­трувала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразе­ологічних можливостей української мови. Поет на практиці до­вів, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а значить може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світо­вого рівня у різних жанрах від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко син­тезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України. Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних мож­ливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обсто­юванні його права на вільний суверенний розвиток.

6. Відкривається університет у Харкові (1805).

1846 р. у Києві виникла українсь­ка політична організація — Кирило-Мефодіївського товарис­тво (братство). Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товарис­тва активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні поло­ження цієї організації сформульовані у "Книзі буття українсько­го народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія” . Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. "Книга буття українського народу" містила: 1) створення демократичної феде­рації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіаніз­му": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав ста­ти скривджений, поневолений, але нескорений український на­род, якому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

Пріоритетну роль національних ідей обстоював, П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських - М. Костомаров. Розбіжності у поглядах були знач­ними: ліберально-поміркований реформізм (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш);революційні форми (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Власті врешті-решт побачили чітку антимонархічну спрямованість, праг­нення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без усякого суду пот­рапили у заслання.