45. Розвиток підпільного та партизанського руху на окупованій теріторії України. Діяльність оун – упа ( 1941 – 1944 рр. ).

Дотримуючись класичної форму­ли всіх завойовників "розділяй і владарюй", фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських зе­мель: Закарпаття ще 1939 р, було окуповане Угорщиною; Північ­на Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" (ЗаднІстров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпоряд­ковані Румунії; "дистрикт Галичина" приєднувався до створено­го гітлерівцями на польській території "генерального губерна­торства"; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат "Україна". Чернігівська, Сумська, Харків­ська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму пе­ребували під владою воєнних властей.

Рсйхскомісаріат "Україна" очолив Еріх Кох. Центром рейхскомі-саріату стало м, Рівне. Фашистський окупаційний режим в Укра­їні мав виконати три основні завдання:.забезпечити продовольс­твом, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашист­ської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на робо­ту до Німеччини "лебенсрауму" ("життєвого простору") для арійськоЇ раси; сприяти колонізації значної частини окупованих зе­мель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями

Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було "Центральне торгове то­вариство Сходу. Завданнями "Товариства" були облік, вилучення, переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій теріторії.

Велику надію покладало керівництво третього рейху і на укра­їнську промисловість. Однак поставити собі на службу промисловий потенціал України у повному обсязі фашистам не вдалося.

Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне на­селення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав на­каз про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повин­ності, були розширені. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори І виснажливої праці.

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мо­білізацію у Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої си­ли у господарчому секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусовоїлраці населення окупованих країн,

Характерною рисою "нового порядку", який-вводився гітле­рівцями на окупованих територіях, був нестримний кривавий те­рор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. 7 грудня 1941 р. побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою "Ніч І туман". Його суть полягала у тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або від­правляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн, У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих кон­центраційних таборів. "Фабрики смерті" діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.

Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки "швидке уми­ротворення", тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головно­го завдання 'Генерального плану "Ост" — обезлюднення схід­них територій для подальшого переселення сюди німецьких ко­лоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель Украї­ни були здійснені 1942 р У липні 1942 р. Птлер пере­носить свій генеральний штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв'язку з цим у грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території , що охоплювала час­тину Вінницької та Житомирської областей, було створено "ні­мецьку переселенську округу Хегевальд", у якій проживало 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, "вістря проникнення" колоні­заційного потоку, що могутньою хвилею мав поширитися на знач­ну територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним зазіханням фашистів.

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянсько - партизанський рух. У своєму роз­витку він пройшов кілька етапів. Перший — "зародження і ста­новлення" — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його зміс­том було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — "стабілізації" - тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів пар­тизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фа­шистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово пере­ходити до здійснення рейдових операцій. Третій — "активних наступальних дій" — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, чис­ленні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуван­нями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи у тилу були не­численними і неорганізованими. За донесеннями Із штабу вер­махту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942

Слабкість радянського партизанського руху в початковий пе­ріод війни була зумовлена :

у 20-тІ — на початку 30-х років радянське військове керів­ництво вважало, що в разі ворожого вторгнення у тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі під­готовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри у перемогу.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни.

На початковому етапі партизанського руху дуже гостро від­чувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937—1938 рр. Серйозною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фа­хівців — радистів, мінерів - підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння.

Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо орга­нізовані і підготовлені для роботи в тилу. Нажаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні—ве­ресні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасо­вої окупації республіки в різний час діяли тільки 223, Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного цен­тру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, ме­дикаментами.Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жор­стке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором на­родний опір у зародку.

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби у німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Цент­ральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання міс­цевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої зем­лі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких сол­датів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселя­ючи у народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували ве­ликі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М, Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішаль­ному 1943 р. "Рейкова війна" стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки во­на давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими сила­ми.

Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів після невдалоЇ спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Орга­нізації українських націоналістів (ОУН) та Української повстан­ської армії (УПА),

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націона­лістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфрак ційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Про­воду Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський та Ін,), що здебільшого перебували в еміг­рації, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін,). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження у питаннях так­тики боротьби,

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути полі­тику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосере­дити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати револю­ційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та пог­либлення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборсь-кого І Барановського до співпраці з польською розвідкою.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання у лютому 1940 р, у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

З цього йоменту починається одночасне існування двох укра­їнських націоналістичних організацій: ОУН Р, або ОУН Б — ре­волюційна, або бандерівська, та ОУН М — мельникІвська,

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну й ту ж мету — незалежність України, проте шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у ви­рішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслі­док національної революції, в ході якої розраховувати можна ли­ше "на власні сили українського народу” У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину, така еволюція позиції пояснюється намаганням максимально використати всі фактори, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти оновленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала "Легіон українських націоналістів", який складався з двох підрозділів — "Нахтігаль" і "Роланд", Німці планували використати ці українські части для оборони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб по­ширення впливу ОУН-Б.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б пе­рейшла до рішучих акцій, ЗО червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на "Нахтігаль" та збройні групи бо­йовиків, бандерівці провели у будинку "Просвіти" Українські на­ціональні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Реакція Берліна на відновлення української державності бу­ла швидкою і різкою. Лідерам ОУН-Б було заявлено: " Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій". Невдовзі С, Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН,

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерів­ців. Вже 6 липня 1941 р, А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкрес­лювалася вірнопіддана позиція ОУН-М І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мель-никівців була помічена третім рейхом і вони отримали певну сво­боду дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо у Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки фор­мування національного уряду. Проте всі ці спроби'українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися реп­ресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) неоднозначна. Ще у серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України й організував нерегулярне форму­вання української міліції. Формування називалося "Поліська Січ" і діяло на териті Полісся та Волині. Спочатку січовики боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спро­бували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони пе­рейшли до партизанської боротьби. Незабаром "Поліську Січ" було перейменовано на Українську повстанську армію. Після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити віднов­лення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла у підпілля. Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав українсь­кої поліції' навесні 1943 р військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а нев­довзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повс­танська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).,

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т Бульби-Боровця та частини ОУН д. Мельника. Рештки Їх утворили незалежне партизанське з'єд­нання під назвою "Українська Народна Революційна Армія" (УН-рА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та нім­ців аж до кінця 1943 р.

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Во­линь ї Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та поль­ське населення; радянські партизанські загони, а згодом і під­розділи Червоної армії.

Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв поста­нову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія організації. На етапі становлення основними завданнями повстансь­ких загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з Українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним частям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла Рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцямі відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І, Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. Посилення активності УПА викликало занепокоєння у німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців.

Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише у німецького, а й у радянського команду­вання, оскільки повстанці ставали "третьою силою", що намага­лася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашис­тами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не ви­пустити ситуацію у західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії у район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши у протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Повстанці були змушені у роки війни воювати ще й на тре­тьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масо­ві вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польсь­кою Армією Крайовою (АК) 1941 р.

Ріст лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політич­них поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому у серпні 1943 р, був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголо­сив курс на боротьбу проти "московсько-більшовицького та ні­мецького ярма, за побудову Української самостійної соборноїД^ жави", а й виробив соціально-економічну та політичну пдатформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери були покладені принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту най­менш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у по­літичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування Інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рів­ність всіх громадян України, незалежно від національної прина­лежності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Дона основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії,

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української дер­жавності. Потрапивши у вир радянеько-німецького протистоян­ня, вона активно намагалася відіграти роль "третьої сили", що представляє та обстоює Інтереси українського народу. Така по­зиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німець­ких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Євро­пі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотриму­ватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збережен­ня і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слуш­ного моменту для вирішального удару.

46. Визволення України від німецько – фаш. загарбників. Завершення возєднання укр. земель.

Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.) стала не тільки початком корінного перелому в Дру­гій світовій війні, а й початком визволення території України, Внаслідок розпочатого у ході Сталінградської битви контрнасту­пу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Луганської області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті про­довжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено знач­ну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції "Зірка" ра­дянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціа­тиву Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Хар­кова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизо­ваних дивізій ("Мертва голова", "Адольф Птлер", "Рейх" та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобіліза' цію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 р. тривала майже 2 місяці. Стратегічна ініціатива остаточ­но була вирвана з рук фашистів. - Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту визволили Маріуполь і підійшли ДО Мелітополя. Війська Воронезького фронту визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава - Хмель­ницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жов­тневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передба­чалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість була втрачена. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плаццарму навряд чи може розраховувати на успіх. Але наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви.

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера ста­білізувати лінію фронту, створити неприступний "Східний вал" і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога у битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мі­рою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздат­ності СРСР вагомцм був внесок евакуйованих з України на Схід 550'великих підприємств ЗО галузей промисловості. Уже навесні 1942 р, більша частина з них почала випускати продукцію. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпо­чала визволення Правобережної України та Криму, Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою у січні—лютому під Корсунем-Шевченківським.

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопіч­на надія частини національно-патріотичних сил на те, що ство­рені у складі вермахту українські збройні формування надалі змо­жуть трансформуватися у повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у липні 1944 дивізії СС "Галичина" під Бродами.

Історія Її створення та діяльності тривалий час була білою плямою української історії. Зазнав­ши поразки під Сталінградом, керівництво третього рейху розро­било проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жор­сткій критиці з боку ОУН Бандери. Формування дивізії розпочалося в квітні 1943 р. У своїх ла­вах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став га­лицький лев. У жовтні 1943 р. її було реорганізовано і перейме­новано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі від­правлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, І хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянсь­ких військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної армії. За пат­ріотичні ілюзії лідерів український народ знову розплатився кров'ю..

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України, Ситуація ускладнюва­лася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'єм­ну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців; почав органі­зовувати у Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населен­ня, з'являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єд­нання з єдинокровними братами українцями, який активно сти­мулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намага­лася розширити сферу сйого впливу. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що від­бувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закар­патської України з УРСР, Ця дія зумовила певне напруження в Радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та Срср юридичне закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 під час підписання Радянсько-РУмунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на північну Буковину, Хотинщину, ІзмаЇльшину, тобто юридичне фіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці цього місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття, 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єд­нання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулю­вала Німеччина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відда­ності борців з окупантами, плідній співпраці фронту І тилу. Вій­на зумовила кардинальні зрушення у суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'яза­ні з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупан­тів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Укра­їною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.