40. Індустріалізація в Україні. Форсування темпів промислового будивництва.

Господарство перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому XIV з'їзд ВКП(б) (гру­день 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Цей курс був спря­мований на забезпечення економічної самостійності і незалеж­ності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення ма­теріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі полипшення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

На IX з'їзді КП<б)У (грудень 1925 р.) вказувалося на важливу роль важкої промисловості України для процесу модернізації та реконструкції країни.

Курс на індустріалізацію одразу на­штовхнувся на труднощі: проблема інфраструктур (дороги, мости та ін.), не виста­чало кваліфікованих кадрів, дефі­цит обладнання, нестача коштів. Питання про джерела фінансування було одним із навайжливіших. Л. Троцький обстоював курс на перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея "надіндуст-ріалізації" піддавалася гострій критиці на XV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.). Цей з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928-1929— 1932-1933

У листопаді 1929 р. в "Правді" з'являється стаття Сталіна "Рік великого перелому", в якій виголошується курс на різке форсування індус­тріалізації

Джерелами фінансування індустріалізації були:

1. Перекачування коштів із легкої та харчової у важку про­мисловість.

2. Податки з населення (для села "наяподаток" — постійний ріст цін на промислові товари).

3. Внутрішні позики,

4. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом

5. Форсоване розширення продажу горілки.

6. Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

7. Режим економії.

8. Експлуатація селянства та робіт­ничого класу,

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Інвестування в промисловість республіки,

2. Побудова крупних промислових об'єктів. До новобудов належали заводи: Запоріжсталь. Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпроалюмінійбуд,

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потен­ціалу республіки.

4. Поява но­вих галузей: маргаринова, молочна, комбі­кормова, хлібопекарська, електрометалургія кольорова металургія.

5. Легкої та харчової промисловості від­ставали від важкої індустрії. Витіснення приватного сектора в економіці України.

Жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана, але індустріалізація вивела Україну високій рівень промислового розвитку, Модернізація промисловості сприяла посиленню про­цесу урбанізації. Формуються національний український робіт­ничий клас та інтелігенція.

Форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції у господарстві України. Домінуюче ста­новище групи "А" порівня­но з групою "Б" вело до відриву підпри­ємств групи "А" від кінцевого споживача, Ставку було зроблено на побудову підприємств-монополістів. Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об'єктів, що мали будуватися.

Промисловий потенціал України формувався диспропорцій­не” і нерівномірно: розширювалися індустріальні райони — Донбас та Придніпров'я, а промисло­вість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Остаточно було зламано меха­нізм саморегуляції економіки, і наростаюча централізація еконо­мічного життя врешті-решт призвела до формування командно-адміністративної системи. Виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промис­ловістю республіки

Наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднознач­ними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни у структурі господарства на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних по­казників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негатив­них тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробницт­ва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промисло­вого потенціалу республіки, наростаюча централізація економіч­ного життя, повернення до командних методів управління, по­силення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості ро­бітничого класу від засобів виробництва.

№41. Колективізація сільського господарства.

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію про­мислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проб­лемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило біль­шість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вда­лося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували пога­но, і тому провести планову перекачку коштів з аграрного секто­ра у промисловість шляхом встановлення занижених цін на сіль­госппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною фор­мою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише у тому, яким способом у тради­ційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927 р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що коо­перація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредит­на, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після по­їздки Сталіна до Сибіру І застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба у лютому 1928 р. "Уральсько-сибірський" метод заготівель базувався на принципі "самообкладання", за допомо­гою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: "Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкурку-лення І т.п,, є контрреволюційним базіканням"; — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації у колективізацію, швид­ко йде процес згортання кооперації (нагадаймо, що колективіза­ція — це тільки одна з форм виробничого кооперування).

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому виз­ріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держа­ва мусила залежати від значної кількості неконтрольованих інди­відуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективіза­ція — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого насе­лення міст та армії продовольством, а промисловості — сирови­ною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного бо­ку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянст­ва, з іншого — разом з Індустріалізацією відкривала шлях до лік­відації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% се­лянського землекористування — це була слабка опора для здійс­нення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардиналь­ним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, що отримало назву "куркулів". Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася "політикою ліквідації куркульства як класу". Перша хвиля розкуркулення про­котилася республікою з другої половини січня до початку берез­ня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулен­ня потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористич­них актів проти представників радянської влади. У Херсонсько­му, Кам'янець-Подільському. Вінницькому, Чернігівському. Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні вис­тупи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.¹.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у "Правді" опублікував статтю "Запаморочення від успіхів", в якій у "перегинах" процесу колективізації звинува­тив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянсько­му питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався ма­совий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офі­ційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгос­пів і повертався до індивідуального господарювання, чекали під­ вищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худо­ба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кре­дити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини се­лянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняць­кі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа "Про колективізацію". Зокрема, Україна, відповідно до директив, ма­ла подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогоспо­дарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депор­товано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до чер­вня 1931 р. — 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація "куркулів" з України набула величезних масшта­бів. Що їх чекало? В англомовній літературі є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона "куркулів" протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеуш-ник закричав: "Маєте свою Україну ось тут", — І показав на дов­кола. Й попередив: "Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо".

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено "внутрішній паспорт", що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки "куркулям", але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Харак­терно, що саме у цей час ВКП(б) у народі почали розшифровува­ти як "второе крепостное право большевиков", а Бухарін нази­вав експлуатацію селянства в СРСР "воєнно-феодальною".

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу.

У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських гос­подарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р,, коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

ПРИЧИНИ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ 1932-1933 рр.

Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на складність, багатоплановість та хитроспле­тіння основних причин цієї жахливої катастрофи, вони, як пра-вило, намагаються виділити групу домінуючих чинників. Західні історики вважають, що основними були національно-політичні фактори. Зокрема, Дж, Мейс підкреслює; "Москва пов'язала укра­їнське селянство з українським націоналізмом як загрозою імпер­ським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запла­нували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932— 1933 рр. засобом штучного голоду..." Його позицію підтримує Р. Конквест, стверджуючи, що "голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами",

Історики, які визнають основними причинами голоду дію на­ціонально-політичних чинників, постійно акцентують увагу на його штучності та організованості. Так, французький дослідник Ален Безансон наголошує: "Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду". Цю ж думку проводить і американський історик українського поход­ження Д. Соловей, підкреслюючи, "що голод 1932—1933 рр. був планово підготовлений І здійснений". Такий підхід є характер­ним для праць і вітчизняних публіцистів.

Група російських, українських і західних істориків (В. Дани-лов, Н. Івницький, В, Марочко, Н. Верт та ін.) вважають, що основні причини голоду 1932—1933 рр. в Україні зумовлені дією соціально-економічних чинників, насамперед "насильницькими хлібозаготівлями", "поверненням до економічно необгрунтова­ної та політичне скомпрометованої політики продрозкладки".

Однак найбільш обгрунтованою є позиція авторського колек­тиву монографії "Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки" (В. Дани-ленко, Г. Касьянов, С, Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли вис­новку, що "конкуруючі гіпотези треба об'єднати. Тоді факти, пов'язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину"¹. На необхідності синтетичного підходу до вирішення вказаної проблеми наголошує і В. Савельєв: "„.саме економІко-полІтичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду".

На жаль, досі не відома загальна кількість жертв катастро­фи 1932—1933 рр. в Україні. Історики лише наближаються до реальної статистики смертності. Тільки 1933 р., заданими В. Цап-ліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників по­ки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України від голодомору: Р, Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький -- 3,5 млн. осіб.

Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 рр., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду у 1928 р.; "Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати, І робітники давно прог­нали б таку владу, коли б вона привела сільське господарство до деградації". Якщо про деградацію сільського господарства не мож­на було говорити до "великого перелому", то після нього, коли було вже заявлено з високих трибун про успіхи, — тим більше.

НАСЛІДКИ СУЦІЛЬНОЇ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здій­снення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпин­ного вповзання у кризу. Про це переконливо свідчить статисти­ка: за період 1929—1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 рр. становив пересічно 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.).

У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катаст­рофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України у державні засіки надійш­ло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. — 462 млн., а 1937 р, — 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийш­ло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграр­ному секторі були ще досить серйозними: 1913 р. на одного жи­теля України було вирощено 684 кг зерна, 1927 р. — 615 кг, а 1940 р. — 639 кг. Про що- свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від за­хідних країн. Заданими 1934—1938 рр., на одного жителя вироб­лялося в Австралії — 702 кг, у США — 719 кг, в Аргентині — 1233 кг, у Канаді — 1298 кг зерна. По-третє, виробництво зер­на в республіці у 20—30-х роках відставало від раціональної норми — 1000 кг на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в "обслуговуванні" процесу Індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сіль­ське господарство мало дати необхідну кількість хліба для експор­ту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпе­чити промисловість необхідною кількістю робочих рук і техніч­ною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійс­нений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ці­ною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втра­тою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезор­ганізацією аграрного сектора.