5. Проблема походження українського народу.

Взагалі на проблему походження будь-якого народу існують два підходи: марксиський і немарксіський. Раніше переважав марксиський, суть якого полягала в тому, що етнічні процеси залежать від соціально-економічного розвитку народу, що кожній соціально-економічній формації відповідають ті чи інші етнічні форми спільності людей.

Немарксиська концепція виходить з того, що в основі етнічних процесів лежить етнос(“народ”), який протягом свого існування проходить різні стадії: зародження, розвиток, занепад і загибель. Поняття народ і нація тотожні за цією концепцією.

В проблемі формування українського народу існують три основні концепції:

1) Концепція етнічної єдності східних слов’ян розроблена у працях російських дворянських істориків і Карамзіна, Соловйова, Ключевського та ін. В цій концепції йдеться про те, що ніколи не було українського народу, а завжди був руський народ, що селився на території Східної Європи від півдня до півночі, а також йдеться про те, що історія Росії бере початок з Київської Русі.

2) Концепція єдиної давньоруської народності, започаткована Грековим, Мавродіним, Черепніним, суть якої полягає в спільності етногенезу трьох східнослов’янських народів: українців, білорусів та росіян. Ці історики вважали, що російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня давньоруської народності, яка створила давньоруську державу Київську Русь.

3) Концепція безперервності та нерозривності українського історичного процесу (автохтонно-автономістичний підхід) розроблена у працях Маркевича(“Історія малоросів”), Костомарова, Грушевського, суть якої полягає у тому, що український народ є автохтоном на своїй території, тобто він є такий народ, що проживає на тій території, що і зараз, і корені його треба шукати в сивій давнині, починаючи з трипільської култури(3-4ст. до н е).

Грушевський стверджував, що Київська Русь була матір’ю самої лише України; що ніколи не існувало загальноруської історії, тому що ніколи не існувало загальноруської народності; що історію кожного народу треба вивчати окремо. Грушевський першим в історіографії бачив український народ цілком сформованим вже у 9-му ст, він вважав, що перших українців називали антами.

6. Київська Русь: основні етапи розвитку, політичний устрій та суспільна організація.

Вперше дискусія навколо питання про походження Київської Русі відноситься до 18ст. В Петербурзі німецькі історики Байєр та Міллер створили теорію норманізму. Ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Критиком цієї теорії став М. Ломоносов. Норманісти вважали, що назва Русь походить від племені “руси”(так фіни називали шведів) і, що більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією, мають скандинавське походження. Антинорманісти стверджували, що назва “Русь” слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. Далі дискусія перейшла на питання про те, хто створив Київську Русь. Норманісти вважали, що держава була створена на Русі після приходу Олега та після початку князювання династії Рюрика. Антинорманісти вважали, що держава була створена слов’янами і її основою була держава антів.

Вся історія Київської Русі поділяється на три періоди:

1) виникнення і формування Київської Русі: перша половина 9 - кінець 10ст. В цей період правили:

Князі Аскольд і Дір(потомки Кия).

Князь Олег(регент Ігоря сина Рюрика) у 882р. організував похід з Новгорода на Київ, де підступно вбив київського князя Аскольда і захопив Києв, об’єднавши Київське та Новгородське князівства під своєю владою; здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 p. та 911 p.

Князь Ігор (912-945 pp.) мечем підкорив древлян і після трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально визнали владу Києва і, покинувши Середнє Подніпров’я, мігрували у Подунав’я; здійснив кілька походів на Візантію, а також похід на Закав­каззя.

Княгиня Ольга(945—964 pp.) дружина Ігоря, у 946 та 957 pp. вона здійснила два дипломатичні візити до Конс­тантинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розг­лядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охре­щена).

Князь Святослав (964--972 pp.) мав войовни­чий характер, підкорив Києву в’ятичів, які сплачували данину хозарам; переміг хозарських союзників — волзьких булгар та буртасів; завдав по­разки Хозарському каганату; для зміцнення влади династії Святослав 969p. розділив князівства між своїми синами.

2) період розквіту Київської Русі(кінець 10 - середина 11ст.). В цей період правили:

Володимир Великий(980-1015р.) виявив себе як авторитетний політик, реформатор, мужній воїн; продовжував політику руських князів щодо збирання нав­коло Києва слов’янських земель; військовими похо­дами на ятвягів, в’ятичів та хорватів завершив процес формування території Київської держави; остаточно закріпив кордони Русі; змінив зовнішню політику: захоплення нових зе­мель поступається місцем захисту власних кордонів; здійснив сім переможних походів проти печенігів, які принесли йому військову славу; для зміцнення влади провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам кня­зя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Провів військову реформу, яка була спрямована на посилення обо­роноздатності країни і на зміцнення особистої влади. Ця реформа дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; провів релігійну реформу,яка полягала у запровадженні християнства як державної релігії; запровад­ив нове зведення законів усного звичаєвого права, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм—“Правди Ярослава”.

Ярослав (1019—1054 pp.) — час найвищо­го розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Свої зусилля він спрямував на посилення єдності, централізації держави; отримав вирі­шальну перемогу над печенігами; розробив принцип наслідування престолу; укладав вигідні союзи та угоди шляхом династич­них шлюбів; створив перше пи­сане зведення законів Київської Русі — “Руську правду”, що регулювала феодальні відносини у державі; продовжував християнізацію Русі (будував монастирі та храми).

3) період занепаду та феодальної роздрібненості Русі(кінець 11 - сер. 13ст). В цей період правили: Володимир Мономах(1113-1125рр.) намагався відновити колишню могутність Київської Русі, займався законодавчою діяль­ністю. Мстислав (1125—1132 pp.), якому на короткий час вдалося підтримати єдність руських зе­мель. В 1240р. татаро-монголи напали на Русь і захопили Київ. Київська Русь припинила існування як держава і на її території одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі. У 1097р. відбувся любецький з’їзд, який мав на меті покласти край міжособній боротьбі, однак його рішення було скасовано.

Складання княжої династії відбувалося за такою схемою: Аскольд і Дір >Олег(регент Ігоря сина Рюрика)> Ігор > Ольга > Святослав > Володимир Великий > Ярослав Мудрий > Володимир Мономах >Мстислав.

Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали у регламентації повинностей залежного населення; унор­муванні процесу збирання данини (визначення її розмірів і встановлення місць збирання), створенні осередків центральної кня­зівської влади на місцях — “становищ” і “погостів”.

Запровадження християнства відбулося через низку причин: язичницька релігія гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї фе­одальної верхівки, ускладнювала розвиток зв’язків з християнськими країнами. Ще однією причиною було те, що Володимир Великий бажав одружитися з сестрою візантійського імператора. Прийняття християнства сприяло остаточному розкладу родового ладу і зміцненню феодальних відносин у східних слов’ян, створенню могутньої централізованої країни, зростанню міжнародного авторитету держави, поступовій зміні світосприйняття у населення Київської Русі. Нова віра сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва. (Негативні наслідки: православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній вла­ді, прилучення до багатств світової культури було обмежене, цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим).

Політ. устрій. Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. На етапі становлення Давньоруської держави склалася дружинна форма державності: на базі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судо­чинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воє­начальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київсь­кої Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відхо­дить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася міс­цем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях. Отже, основними носіями політичної влади у Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче(збори міського населення).

Суспільна організація.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільст­во у східних слов’ян. У Х—ХІІІ ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного кла­су, основними категоріями якого були князі, бояри та дружин­ники, з іншого — активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними верствами цього на­селення були: Смерди — більша частина селян, що мали приватне госпо­дарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними. Закупи—люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за грошову позичку. Рядовичі - селяни, що уклали з феодалом договір, на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції. Челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину. Холопи - населення, що перебувало у повній залежності від феодала.

Право володіння землею стало основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство та економіч­не закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти: нату­ральну (оброк продуктами), відробіткову та грошову.

Відокремлення ремесла від землеробства та орга­нізація ремісників зумовили піднесення торгівлі. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був шлях “із ва­ряг в греки”, що через Дніпро зв’язував Прибалтику та При­чорномор’я. “Шовковий” шлях, який пролягав через Наддніп­рянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. “Соляний” та “залізний” були зв’язуючою ланкою між Кавказом та Прикарпаттям. Активні торговельні відносини та операції сприяли станов­ленню у Давньоруській державі грошової системи.