Філософи хх століття

Арон Раймон Клод Фердинанд (1905-1983) – фран­цузь­кий філософ, політолог і соціолог, знаний своїми працями з іс­торії соціології, філософії, історії, методологічних проблем істо­ричного пізнання. Є одним із творців теорії єдиного «ін­дустріального суспільства», в якій соціально-економічний про­грес розглядається як перехід від «традиційного» (аграрного) до про­мислового («індустріального») суспільства. Виходячи з по­ло­ження, що будь-яка індустріальна система має свою внут­рішню логіку розвитку, стверджував, що, незважаючи на існу­вання начебто протилежних типів суспільства – капіталізму і со­ціалізму, все ж існує єдине індустріальне суспільство. У по­лі­тич­ній філософії закликав до пошуку цілей розвитку, оскільки ін­дустріальний тип суспільства, який він вивчав, не має внут­рішньо притаманних йому цілей. Основні праці: «Вступ до філо­софії історії», «Виміри історичної свідомості», «Три есе про ін­дустріальну «добу», «Етапи соціологічної думки», «Вісім­надцять лекцій про індустріальне суспільство», «Опіум інте­лектуалів» тощо.

Вебер Макс (1864-1920) – німецький філософ і соціолог. Займався проблемами теорії соціальної дії, яку аналізував у першу чергу як вільну дію окремої людини. Найбільш відомий сво­їм аналізом походження капіталізму, виникнення якого по­в’я­зував з появою в історії людини, здатної до раціональної по­ведінки у сфері господарства та повсякденного життя. У всіх до­слідженнях проводив думку про раціональність як визначальну ри­су сучасної йому європейської культури. Раціональність про­тистоїть традиційному і харизматичному засобам організації сус­пільних відносин. Значну увагу надавав проблемам со­ціаль­ної структури і класового конфлікту, протиставивши марксизму свою концепцію, в якій підкреслював багатомірність класових від­мінностей. Автор праць: «Протестантська етика і дух капі­та­лізму», «Господарська етика світових реалій», «Господарство і суспільство», «Політика як покликання і як професія», «Наука як покликання і як професія» та багато ін.

Віденський гурток – група філософів, науковців, що об’єдналися навколо філософського семінару, організованого у 1922 р. керівником кафедри філософії індуктивних наук Віден­ського університету М. Шліком. У центрі інтересів гуртка були проблеми філософії науки. До нього входили відомі філософи, фізики, математики – Р. Карнап, О. Нейрат, К. Гедель, Г. Ган, Ф. Вайман, Г. Фейгль, регулярно брали участь у дискусіях А. Айєр, Г. Рейхенбах, К. Поппер, Е. Нагель і багато інших тогочасних ін­телектуалів, гурток був ідейним та організаційним центром ло­гічного позитивізму. Із насильницьким приєднанням Австрії до Німеччини в 1938 р. учасники гуртка емігрували до Англії та США, де немало зробили для розвитку досліджень у сфері філософії науки.

Вітгенштейн Людвіг(1889-1951) – австрійський філософ, не­опозитивіст, його «Логіко-філософський трактат» (1921) вважається одним з основних творів неопозитивізму, в ньому різко роз­межовується наука і філософія. Твердження останньої проголошуються неверифікованими і пустими. Погляди пізнього Вітгенштейна справили значний вплив на розвиток лінгвістичної філософії.

Гадамер Ганс-Георг (нар. 1900) – німецький мислитель, провідний представник герменевтики XX ст. Багато уваги приділяв специфіці герменевтики як методу пізнання феноменів культури, зокрема т. з. герменевтичному колу, упередженості в тлумаченні тексту. Осн. праця: «Істина і метод».

Гайдеггер Мартін (1889-1976) – німецький філософ екзистенціаліст, один із найоригінальніших мислителів XX ст. Ви­будовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, праг­нув розкрити “сенс буття” через призму людського буття, ос­кільки тільки людині первісно при­таманне усвідомлення буття. За Гайдеггером, онтологічну основу люд­ського буття складає “життя (Dasein - ось-тут-буття)”, сутністю якого виступає екзистен-ція - відкритість, спрямованість на іншого. Воно поривається до Ніщо (смерті) і осягає свою унікальність через страх. Основною ознакою життя виступає Турбота, темпоральну (часову) структуру якої Гайдеггер описує за допомогою наступних мовних конструкцій: “буття у світі (In-der-Welt-sein)” – буття як нерозривність людського буття і світу, суб’єктивного і об’єктивного; “забігання вперед (Vorweg-sein)” – це буття, що проектує само себе, завжди у щось більше, ніж воно є у даний момент; “буття-при-всередині-світового-сущого (Sein-bei-innerweltlichem-Seiеndem)” – буття в якому людина відноситься до речей не до як наявних, а як до спідручних. Як цілісна структура турбота, за Гайдеггером, означає “бути-завжди-вже-попереду-себе-у-світі-як-буття-при-всередині-світового-сущого”. Кожен з трьох перерахованих моментів турботи виступає одночасно певним модусом часу: “буття-у-світі” є модусом минулого, “забігання вперед” – модусом майбутнього, а “буття-при…” – теперішнього. Модус минулого постає у Гайдеггера як фактичність, або закинутість; модус теперішнього – як приреченість речам, сущому; модус майбутнього – як проект, що постійно на нас діє. Екзистенційний потік часу, на відміну від об’єктивного, фізичного часу плине не від минулого до майбутнього, а прямує у зворотному напрямку: “час частиться із майбутнього”. В залежності від того який модус часу домінує на певному етапі людського життя, - майбутнє, спрямованість до смерті, або теперішнє, приреченість речам – людське буття постає справжнім чи несправжнім. Якщо переважають моменти теперішнього часу, в якому людина взаємодіючи з речами або з іншими людьми поглинається їхнім середовищем, яке закриває від неї її конечність, то таке буття є несправжнім. У такому бутті людина тлумачачи себе як суще поряд з іншими сущими, приходить до стану відчуження, при якому від неї виявляється прихованою власне дійсна можливість буття. Закинуте буття у світі є одночасно відчужуваним. “Людське буття як повсякденне буття-одного-з-іншим стоїть під знаком панування Інших. Воно не є воно саме, Інші відняли у нього буття… До того ж ці Інші не є установленими Іншими. Навпаки, будь-який Інший може представляти їх. Кожен сам належить до Інших і посилює їх владу. …Суб’єктом є не той і не цей, не я і не деякі, і не сума всіх. Суб’єкт – це щось Середнє, das Man”. Справжнє буття постає тоді коли домінуючим у житті людини є майбутній час. У цей час людина починає усвідомлювати свою історичність, конечність і свободу. Справжнє буття стає досяжним для людини тільки перед обличчям смерті. Аналіз цього стану розкриває, за Гайдеггером, глибинні таємниці людського існування і перетворює відчуження як факт несправжнього існування в усвідомлення його, тобто у відчуження як справжність. Осн. праці: «Буття і час», «На шляху до мови», «Що є думка?», «Мова – це дім буття», «Лісові стежки» тощо.

Гербарт Маркузе (1898-1979) – німецько-американський фі­лософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіта-лістичного суспільства стала ідео­ло­гіч­ним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впли­вом Гегеля і Маркса, Фрейда та Гайдеггера. Коло творчих інте­ресів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як «Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності», «Радянський марксизм. Критичне дослідження», «Культура і суспільство», «Психоаналіз і політика». Але світову попу­ля­р­ність він здобув після виходу у світ праць: «Ерос і цивілізація», «Одновимірна людина» як критик високо технізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гуссерль Едмунд (1859-1938) – німецький філософ, один із засновників феноменології. Феноменологічна концепція роз­ви­вається ним, починаючи з двотомника «Логічні дослідження» (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здій­снювався через переорієнтацію уваги філософії із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ транс­цен­ден­тальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід і будь-яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людині мусить відкритись світ феноменів – сутностей, які й обумовлюють мож­ли­вість будь-якого досвіду, будь-якої предметності, у баченні яких і досягалася б самоочевидність, що шукається. У наступ­них працях розвивав і дещо видозмінював свою феноме­нологічну позицію. Автор праць: «Філософія арифметики», «Ло­гіч­ні дослідження», «Ідеї чистої феноменології і феноме­но­логічної філософії», «Картезіанські роздуми», «Криза євро­пейських наук і трансцендентальна філософія».

Еллюль Жак (1912-1994) – французький соціолог, філо­соф, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології про­па­ганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи пробле­му техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення її спе­ци­фіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального суспільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Найпомітніші праці: «Пропаганда», «Аутонсія революції», «Від революції до бунтів», «Змінити революцію», «Неминучий пролетаріат».

Камю Альбер (1913-1900) – французький філософ екзис­тенціаліст, письменник, публіцист. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської пра­вед­ності та жертовності тих, хто «історію не творить, а потерпає від її пасток». Відомим став завдяки творам «Сторонній» (1942), «Міф про Сизифа» (1942, «Чума» (1947) та «Бунтівна людина» (1951). Камю – лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософії був прихильником агностичної епістемології (що ґрунтувалась на прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини). Його отологія мала вигляд скептичної анти телеології, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі – і провіденціалізм). У філософії творчості наголошував на вічному протистоянні митця творця і ворожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кун Томас (1922-1995) – американський історик і філо­соф науки, представник постпозитивізму, один із лідерів історичного напрямку у філософії науки. Набув популярності завдяки розробки оригінальної моделі розвитку наукового знання. За його ж словами, “ощасливив людство” двома фундаменталь-ними відкриттями. Перше – виявив загальний механізм розвитку науки як ціліс-ної єдності “нормальної науки” і “некумулятивних стрибків” (наукових револю-цій). При цьому зазначав, що джерелом і пробним каменем епістемологічних концепцій має стати історія науки. Друге – розробив поняття “парадигма”, яке виражає всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством для використання в якості взірця постановки і роз-в’язання конкретних проблем, а також забезпечення існування наукової традиції. Парадигми носять історичний характер, а їх зміна відбувається в процесі наукової революції. Розглядаючи парадигми як “набори приписів для наукової групи”, він конкретизував значення даного терміну за допомогою поняття “дисциплінарна матриця”. Її основними компонентами є: символічні узагальнення, що мають формальний характер чи легко формалізуються; “метафізичні (філософські) ком-поненти”, що задають загальний спосіб бачення універсуму, його онтологічні, евристичні, концептуальні та інші моменти; ціннісні установки, що впливають на вибір і напрямок дослідження; “загальноприйняті взірці” – характерні приклади розв’язування конкретних завдань (головоломок), що забезпечують функціону-вання “нормальної науки”. Заслуга Куна полягає і в тому, що у понятті “парадиг-ма” він виразив ідею існування передумов знання, тобто показав, що формування і розвиток знання здійснюється в деякому просторі передумов, в певному середо-вищі, що їх породжує – насамперед соціальному. Виходячи з цього, Кун запропо-нував схему (модель) історико-наукового процесу як чергування епізодів конку-рентної боротьби між різними науковими співтовариствами; найважливішими типами таких епізодів є “нормальна наука” (період повного панування парадиг-ми) і “наукова революція” (період розпаду парадигми, конкуренції між альтерна-тивними парадигмами і, зрештою перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду “нормальної науки”). Філософський смисл такої моделі полягав у критиці ідейного стержня нормативістської епістемології - переконання в неповторності, абсолютності і незмінності критеріїв науковості і раціональності. Ці критерії проголошуються історично відносними: кожна парадигма визначає власні стан-дарти раціональності, які не зводяться лишень до дотримування вимог формаль-ної логіки, хоча і несуперечать їм. Тому демаркаційна лінія між раціональною наукою і нераціональними формами інтелектуальної діяльності слід встановлю-вати кожного разу заново зі ствердженням чергової парадигми. Кун вважав, що не існує фактів незалежних від парадигми. Не факти судять теорію, а теорія визначає, які саме факти увійдуть до осмисленого досвіду. Звідси теза Куна про “неспівмірність” парадигм, а отже і заперечення наступності в еволюції науки. Осн. праці: “Структура наукових революцій”. “Функ­ції догми в науковому дослідженні”.

Лакатош Імре (1922-1974) – угорський математик, логік і філософ науки, послі­дов­ник Поппера, представник постпозитивізму, автор однієї з кращих моделей філософії науки – ме­тодології науково-дослідницьких програм. Свій підхід він називав історичним методом оцінки конкуруючих методологічних концепцій. При цьому підкреслював, що фундаментальною одиницею оцінки має бути не ізольована теорія (чи навіть декілька з них), а саме дослідницька програ-ма. Зростання, розвиток науки і є зміною ряду неперервно пов’язаних дослідниць-ких програм. Застосовуючи даний метод, прагнув показати, що будь-яка методо-логічна концепція функціонує як дослідницька програма і може бути піддана критиці шляхом критичного розгляду тієї раціональної історичної реконструкції, яку вона пропонує. При реалізації даної мети знайшла втілення основна ідея його концепції, яка полягала втому, що методологія лишень оцінює цілковито сформо-вані теорії (дослідницькі програми) і не має наміру запропоновувати жодних засобів ні для вироблення “гарних теорій”, ні навіть для вибору між конкуруючи-ми програмами. Дослідницька прог­рама, як сукупність певних теорій, за Лакато-шем, включає в себе: а) “жорстке ядро” - конвенціцйно прийняті і тому неспро-стовні припущення, що зберігаються в усіх теоріях даної програми (це мета­фізика програми: найбільш загальні уявлення про реальності, які описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи); б) захисний пояс, що складається з сукупності допо-міжних гі­потез, які оберігають “жорстке ядро” програми від фальсифікації; в) нормативні методологічні правила-регулятиви, що вказують на найперспективні-ші шляхи подальшого дослідження, стратегію вибору першочергових проблем і завдань, які мусять вирішити вчені (“по­зитивну евристику”), а яких шляхів слід уникати (“негативна евристика”). Лакатош зазначав, що його методологія дослід-ницьких програм припускає суперництво останніх і перемогу однієї з них, перед-бачає існування і зняття виникаючих в теоріях суперечностей, має передбачу- вальні функції, носить історичний і універсальний характер, тощо. Відстоював ідею плю­ралізму альтернативних науково-дослідницьких програм. Осн. праці: “Доведення і спростування”, “Фальсифікація і методологія науково-дослідниць-ких програм”, “Історія науки і її раціональні реконструкції” та ін.

Марсель Габріель (1889-1973) – французький філософ і драматург, представник релігійного екзистенціалізму. Цент­ральна проблема – існування особи. Для людини, на думку М., важ­ливо бути особистістю, а не «мати», тобто підпадати під вла­ду речей, ідей і ін. У дусі Кіркегора він протиставляє віру і ро­зум. (“Таємність буття”, 1951, «Бути і мати», 1935 та ін.)

Мемфорд Льюїс (1895-1990) – американський філософ, со­ціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював пара­дигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Од­но­бічний науково-технічний прогрес розглядав як «інт­лек­туальний імперіалізм», який може врешті-решт призвести до по­неволення людства з боку Мегамашини – вкрай раціоналізованої технопрактичної організації суспільства. Серед відомих праць Мемфорда «Міф про машину», «Трансформація людини», «Місто в історії» тощо.

Ортега-і-Гасет Хосе (1911-1954) – іспанський філософ, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди формувались під впливом Марбургської школи неокантіанства, тезу якого про самодумання суб'єкта, що пізнає в процесі розкриття культури, він прагнув розкрити в подальшому як життєвий вияв суб’єкта в історичному бутті, які він спочатку в дусі філософії життя тлумачив антропологічно, потім під впливом німецького екзистенціалізму (Хайдеггер) – як духовний досвід безпо­се­ред­нього переживання. Виходячи з протиставлення духовної «елі­ти», яка творить культуру і «маси» людей, яка задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями, вважав основним політичним феноменом XX ст. ідейно-куль­турне роз’єднання «еліти» і «маси», наслідком чого є загальна со­ціальна дезорієнтація і виникнення «масового суспільства». Найвідоміші праці: «Повстання мас», «Дегуманізація мистецтва», «Міркування про техніку» та ін.

Плеснер Гельмут (1892-1985) – німецький філософ, один із заснов-ників філософської антропології. У своїх дослідженнях прагнув обґрунтувати філософську антропологію як спеціальну науково-філософську дисципліну, нама-гався при цьому пом’ягшити, характерний для концепції Шелера, дуалістичний підхід до людини, усунувши її апріорні установки. У власній антропологічній концепції стверджує центральне, виняткове становище людини у світі, логічно виключаючи теоцентричну картину світу і ставлячи на місце божого порядку порядок, що зорієнтований на людину. Разом з тим людина трактується ним як неосяжна таємниця буття, як істота, яка в своїй діяльності постійно виходить за межі реально даного до якихось трансцендентних далей. Виступаючи проти метафізичного нехтування біологічною стороною людської істоти, Плеснер кри-тикує біологізаторські тенденції біхевіористів, які некритично використовували результати наук про поведінку для пояснення сутності людини. На його думку, для пояснення людини не можуть бути використані і такі поняття, як “біологічно недостатня істота”, “розвантаження” (Гелен) та ін.. У них він бачить відголоси расистських біологічних уявлень. Природу людини Плеснер визначає як на основі аналізу біофізичних аспектів її єства, так і в світлі тих даних, які дають науки про дух і культуру. Зберігаючи вірність картезіанському принципу, згідно з яким людська сутність реалізує себе у сферах внутрішнього життя, Плеснер в якості медіума, що виражає людину, розглядає не твори культури і не речовинні форми їх існування, а саме тіло людини, її поведінку і різні засоби виразності, що притаманні їй. Універсальне значення для розуміння людини придає Плеснер ексцентричності. Ексцентричні акти поведінки, з його точки зору, визначають відношення людини як до самої себе (і насамперед до свого тіла), так і до оточуючого світу. Філософія за Плеснером, покликана постійно вказувати людині на велич і злиденність її людяності, доводити до її свідомості ті питання, довкола яких вона постійно обертається і які вона має вирішувати. Плеснер розрізняв предметну філософію і філософію першопочатків, хоча власну концепцію не відносив до жодної з зазначених. Власне теоретичне завдання бачив у постійному виявленні меж предметного опанування світом, у об’єктивації людського життя. Основні праці: “Ступені органічного і людина. Вступ до філософської антропо-логії”, “Сміх і плач”, “Філософська антропологія”.

Полані Майкл (1891-1976) – угорський філософ і соціолог науки, відомий також працями у галузі фізичної хімії, творець концепції “особистісного знання”. При побудові своєї концепції виходив з того очевидного факту, що, поскільки науку творять люди, то отримувані в процесі наукової діяльності зна-ння (як і сам процес) не можуть бути деперсоніфікованими. А це означає, що вчених з усіма їх інтересами, пристрастями, цілями тощо, не можна відокремити від знання, що ними виробляється або механічно замінити іншими людьми, які при-єдналися до останнього тільки завдяки підручникам чи монографіям. Мистецтво пізнавальної діяльності формується насамперед у безпосередньому спілкуванні з корифеями науки і контактах вчених між собою. Згідно Полані, особистісне знання з необхідністю передбачає “інтелектуальної самовіддачі”, “пристрасного вкладу” особистості у пізнавальний процес. Воно є не безстороннім судженням, а результатом активного втручання волі, бажань, емоцій і інших переконань і упереджень особистості. Тому у особистісному знанні фіксується не тільки дійс-ність, що пізнається, а й сама особистість, що пізнає, її зацікавлене (а не байдуже) ставлення до знання, особистий підхід до його тлумачення і використання, власне осмислення його у контексті специфічних чисто індивідуальних, змінюваних і, як правило, неконтрольованих асоціацій. Особистісне знання – не просто сукупність якихось тверджень, але й переживань індивіда. Особистість живе в ньому, “як у одязі з власної шкіри”, а не просто констатує його існування. Полані відстоює положення про наявність у людини двох типів знання: явного, артикульованого, вираженого у поняттях, судженнях, теоріях та інших формах раціонального мис-лення, і неявного, імпліцитного пласта людського досвіду, що не піддається пов-ній рефлексії. Неявне знання не артикулюється у мові, а втілюється у тілесних звичках, схемах сприйняття, практичній майстерності. Воно не допускає повної експлікації і викладення у підручниках, а передається із рук в руки, у процесі спілкування і особистих контактах дослідників. Осн. праця: “Особистісне знання. На шляху до посткритичної філософії”.

Поппер Карл (1902-1994) – британський філософ, логік, соціолог і методолог науки один із найвідоміших мис­лителів XX ст., ідеолог постпозити-візму. Критицизм Поппер вважав основним методом науки і найбільш раціональ-ною стратегією поведінки вченого. Свою філософську концепцію критичного раціоналізму розробляв шляхом подолання логічного позитивізму (неопозити-візму). Його ідеї стали висхідними для такого етапу розвитку філософії науки, як постпозитивізм. Найважливішим завданням філософії вважав проблему демарка-ції – відокремлення наукового знання від ненаукового і знаходження критерія, який давав би можливість провести розмежування між емпіричними науками, з одного боку, і математикою та логікою, а також метафізичними (філософськими) системами – з іншого. Методом демаркації, за Поппером, є фальсифікація – прин-ципова спростовність будь-якого наукового твердження, з чого слідує, що всі неспростовні твердження є ненауковими. Проте дану процедуру вважав не само-ціллю, а лише здатністю теорії, гіпотези чи будь якого іншого наукового твердже-ння піддаватися критичному випробуванню. Говорячи про сутність наукового методу він, на противагу індуктивізму, висував на передній план гіпотетико-дедуктивну модель наукового дослідження. В цій моделі переважне значення мають схеми пояснення емпіричних даних, що раціонально конструюються, які у свою чергу опираються на емпіричний базис, що конвенційно визначається і багато в чому залежить від раціонально-теоретичних схем. Якщо методологічні установки логічних позитивістів були спрямовані на аналіз формальних співвід-ношень всередині готового, зформованого знання, то Поппер розвиває ідею зро-стання знання. Звідси і орієнтація Поппера на історію науки як об’єкт методоло-гічного аналізу і на конкретний історизм як найважливіший принцип останнього. Концепція зростання знання припускає звернення до соціокультурного контексту існування і розвитку науки, а також більш конструктивного ставлення до метафі-зики (філософії) як до істотного фактору, що зумовлює ґенезу і еволюцію наукових теорій. Розробляючи питання соціальної філософії і логіки гуманітар-них наук, він піддав критиці марксистську концепцію суспільного розвитку і методологію його пізнання. Висунув ідеї: про сутність і небезпеку тоталітаризму, про шкідливість безапеляційних віщувань, про соціальну технологію і соціальну інженерію (двох її форм – часткової, поступової і утопічної), про фундаментальну роль економічної організації суспільства для всіх його соціальних інститутів, про специфіку соціального пізнання та його методів, тощо. Осн. праці: “Логіка і зростання наукового знання”, “Злиденність історицизму”, “Відкрите суспільство і його вороги” (у 2-х т.).

Рассел Бертран (1872-1970) – англійський філософ, логік, математик, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди Рассела здійснили складну творчу еволюцію. Математична логіка, емпі­рична теорія пізнання, використання логіки при вирішенні фі­лософських проблем – основний напрям його теоретичних пошуків. Рассел один із основоположників логічного атомізму та неопо­зи­ти­візму. В більш пізньому періоді творчості прийшов до аналізу змісту, структури досвіду (безпосереднього в досвіді); загаль­нозначущого в природничому знанні. Він намагався обґрун­тувати єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Основні праці «Людське пізнання, його сфера і межі» (1948), «Історія західної філососії» (1959).

Сартр Жан-Поль (1905-1980) – французький філософ, пись­менник, представник так званого атеїстичного екзи­тен­ціалізму. Єдину людську реальність розглядав через вияв трьох видів буття: «буття в собі», «буття для себе» і «буття для ін­шо­го». «Буття в собі», або предметне буття характеризується аб­со­лютною нерухомістю, пасивністю, непроникністю для свідомості («Буття є те, що воно є»). «Буття для себе», або буття людської свідомості, навпаки, відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею. Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з’являється. Звід­си й твердження, що свідомість – це «ніщо». Філософ об­ґрун­товує «онтологізм», об'єктивність і самодостатність вияв­ле­ної ним сфери «ніщо». Це, у свою чергу, веде до визнання її аб­солютності, роблячи «ніщо» визначальною характеристикою люд­сь­кого буття. «Буття для іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистих стосунків, прикладом яких для Сартра є гегелівська модель свідомості пана і раба. Основні праці: «Буття і Ніщо», «Критика діалектичного розуму», романи «Нудота», «Слова», «Змужніння».

Тейяр де Шарден П’єр (1881 - 1955) – французький вчений-пале-онтолог, філософ і теолог, один із першовідкривачів синантропа. Вчення Тейяра протистоїть ортодоксальним томістським уявленням про світ і людину, які від-значаються статичністю і неувагою до еволюції Всесвіту. За вільнодумство Тей-яр за життя був позбавлений римською церквою права викладацької роботи і друкування своїх філософсько-богословських творів. Проте починаючи з 60-х р. його погляди широко використовуються у модерністських концепціях найрізно-манітніших орієнтацій. Опираючись на релігійні, філософські та природничо-наукові ідеї прагнув створити “наукову феноменологію”, яка б синтезувала дані науки і релігійного досвіду для розкриття змісту еволюції Всесвіту, що призвела до появи людини. На його думку, людина з притаманною їй духовністю, склад-ним світом свідомості, є заздалегідь запланованим зверху результатом еволюції космічного цілого. Суть цієї еволюції полягає у тому, що всьому універсуму притаманне духовне начало яке спрямовує його розвиток. Доказом існування такого духовного начала є, на думку Тейяра, “енергія”. Енергія будучи невід'ємним атрибутом матерії є одночасно її духовною рушійною силою, що задає імпульс еволюції космосу. Таких енергій дві – “тангенціальна” і “радіальна”. “Тангенціальна” енергія пов'язує однопорядкові елементи в єдності, а “радіальна” енергія веде до зростання складності матеріальних явищ. Зростання ступенів досконалості організації матеріальних утворень, що знаходить свій найвищий прояв у людині – істоті, яка наділена здатністю свідомості і самосвідомості, забезпечується дією “закону складності свідомості”. Суть даного закону полягає у всезростаючій концентрації “радіальної” енергії, психічного в процесі космогенезу. Сама ж “радіальна” енергія є природною формою божої благодаті. Процес еволюції, вважає Тейяр, підпорядковується своєму регулятору і фінальній меті – “точці Омега”. Цей пункт (точка Омега) символізує собою Христа, що є співпричетним світоустрою і одночасно трансцендентний йому. Таким чином, космогенез стає тотожним христогенезу. У еволюції Всесвіту (христогенезі) Тейяр виділяв декілька стадій: “переджиття”, “життя”, “мислення” і “наджиття”. На стадії “мислення” з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу і персоналізує світ. “Наджиття” знаменує собою стан єднання душ людей після завершення історії у космічному Христі. Сама ж історія є рухом Людства, в якому розчинені “град земний” і церковне співтовариство – “град божий”, по шляху універсалізації зв’язків між країнами і народами до стану “великої монади”. Тейяр вірив у силу єдності християнства і гуманізму, покликаних об’єднати всіх людей планети, сповідував ідею єднання науки і містики як панацею від всіх бід сучасності. Осн. праці: “Феномен людини”.

Тойнбі Арнольд Джозеф (1889-1975) – британський істо­рик, дипломат, громадський діяч, соціолог і філософ, представник філософії життя, один із найвідоміших теоретиків історичної науки. Його 12-томна праця «Дослід-ження історії» є спробою зрозуміти сенс іс­то­ричного процесу на основі система-тизації величезного фак­тич­ного матеріалу в контексті певної схеми філософії історії. Історію людства він розглядає як круговерть локальних ци­ві­лі­зацій, що змінюють одна одну, пройшовши схожі стадії ви­ник­нення, розвитку, занепаду й загибелі. Інша його фун­даментальна ус­тановка – культурологічний плюралізм, переконаність у різ­но­манітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має своєрідну систему цінностей, навколо яких фор­мується життя людей – від найпримітивніших її проявів до найвищих злетів творчої уяви. Він визнавав, що суспільний розвиток носить природно історичний характер, будучи поєднанням свободи і необхідності. Як природний процес суспільне життя постає у вигляді сукупності дискретних одиниць соціальної організації – “цивілізацій”. Останні уподібнюються ним біологічним видам, що мають притаманне лише їм середовище існування (“ареал”). Історичний процес пов'язаний з географічними умовами, які відіграють істотну роль у створенні неповторного обличчя кожної цивілізації. У термінах філософії життя він так описував основні фази історич-ного існування цивілізації: “виникнення” і “зростання” відносяться на рахунок енергії “життєвого пориву”, а “надлом”, “занепад” і “розпад” пов’язані з “висна-женням життєвих сил”. Проте не всім цивілізаціям дано пройти весь шлях від початку і до кінця, деякі з них гинуть, не устигнувши розквітнути, інші зупиняються у розвитку і застигають у монотонному прозябанні. Основним фактором історичного процесу є, насамперед, “закон виклику і відповіді”. Виникнення цивілізації, як і її подальший розвиток визначаються здатністю людей дати адекватну “відповідь” на “виклик” історичної ситуації, до якої входять не лише людські, а й усі природні фактори. Якщо потрібну відповідь не найдено, у соціальному організмі виникають аномалії, які накопичуючись, призводять до “надлому”, а потім і до подальшого занепаду. Вироблення адекватної реакції є соціальною функцією так званої “творчої меншості”, яка висуває нові ідеї і самовіддано проводить їх у життя, ведучи за собою інших. В епохи становлення, а тим паче розцвіту цивілізації влада зосереджується в руках людей обдарованих, авторитетних і моральних. З часом відбувається поступове погіршення складу правлячої еліти, в міру того як вона пертворюється в замкнену самовідтворювану касту. Тоді на сцену історії виходить “пануюча меншість”, яка опирається вже не на моральність і обдарованість, а на матеріальні важелі влади, і, насамперед, на силу зброї. У цих умовах росте усвідомлення несправедливості соціального устрою і відбувається “розкол у дусі”. Творчі люди мисленно звертаються до “іншої правди”, механічно виконуючи при цьому повсякденні обов’язки. З іншого боку, на протилежному полюсі накопичується “внутрішній пролетаріат” – прошарок людей, що веде паразитичне існування і не здатних ні до праці, ні до захисту Вітчизни, але у будь який момент готових до невдоволення, як тільки не будуть задоволені їх вимоги “хліба і видовищ”. На зовнішніх кордонах цивілізації появляється “зовнішній пролетаріат” – народи, які ще не встигли здійснити вирішального стрибка, що відділяє первісне суспільство від цивілізації. Лад підточений внутрішніми суперечками, валиться під тиском варварської сили. Спасіння сучасної цивілізації є, вважає Тойнбі, – це єднання світових релігій, як єднання світового духу. Осн. nраці: “Дослідження історії” (у 12-ти т.).

Тулмін Стівен Еделстон (1922 - 1999) – американський філософ пред-ставник постпозитивізму у філософії і методології науки. Висунувши еволюціоністську (за аналогією з біологічною еволюцією) програму вивчення науки, виходив з того, що в основі всіх наукових теорій лежать стандарти раціональності і розуміння. Вважав зрозумілими лише ті події і явища, які відповідають прийнятим, на тому чи іншому етапі розвитку науки, стандартам, а ті, що не відповідають, являють собою аномалію, усунення якої (тобто ліквідація нерозуміння) рухає вперед науку. Раціональність наукового знання тлумачиться Тулміном як відповідність прийнятим стандартам розуміння. Останні не є раз назавжди даними, а змінюються зі зміною наукових теорій, їх понятійного апарату. Зміст теорій він розглядав як своєрідну популяцію понять, а загальний механізм їх еволюції уявляв як взаємодію власне наукових (інтелектуальних) і поза наукових (соціальних) факторів, підкреслюючи, при цьому, вирішальне значення раціональних компонентів. Продуктивні моменти його еволюційної епістемології: вказування на неприпустимість абсолютизації апарату формальної логіки, критика догматизму і метафізики (антидіалекти-ки); підкреслювання особливої значимості принципу конкретного історизму для аналізу розвитку науки; вимоги багатомірного (всебічного) зображення наукових процесів, виявлення їх соціокультурної зумовленості тощо. Осн. праці: “Концептуальні революції в науці”, “Людське розуміння”.

Фойєрабенд Пол Карл (1924 - 1994) – американський філософ і методо-лог науки, представник постпозитивізму. Розробник оригінальної і резонансної у світово-му філософському співтоваристві “анархістської теорії пізнання”. У своїх дослідженнях, відстоюючи позицію теоретико-методологічного плюралізму, заперечував можливість існування уніварсельного (тим паче “єдино-вірного”) методу пізнання, поскільки розвиток знання з необхідністю припускає відмову від старих методів і формування нових. Більше того, він переконаний, що слідування методу (навіть самому ефективному і істинному) є несумісним з творчим мисленням. А тому вчені мають керуватися принципом “все дозво-лено”, який означає, що дослідники можуть і повинні використовувати будь-які методи і норми, теорії і підходи, які вони вважають за необхідне обирати для розв’язання своїх наукових проблем. Даний принцип – “єдина протиотрута” що до аргументації прихильни-ків універсальної методології. Потрібно завжди мати на увазі, що вимоги будь-якого методу, зокрема раціональних правил і стандартів є справедливим лише за точно сформу-льованих умовах. Разом з тим він вважав, що єдино вірного наукового методу просто не існує. Більше того, наука, на його думку, завжди збагачується за рахунок позанаукових методів і результатів. При цьому є неприпустимим “туполобе застосування” відповідних методів, норм і прийомів, так само, як не слід абсолютизувати ті чи інші правила і стандарти – раціональні, ірраціональні тощо. Фойєрабенд був переконаний, що найважли-віші наукові ідеї і відкриття стали можливими завдяки порушенню найрозумніших (тобто раціональних) методологічних правил (напр., коперніканська революція чи виникнення квантової теорії). А це означає, що, по-перше, правила (стандарти) дійсно порушувались і найбільш чуткі вчені це усвідомлювали, по-друге, вони повинні були порушуватись, оскільки їх надмірно строге дотримування неминуче затримало б прогрес науки. Вченний, вважав він, повинен творчо і критично “застосовувати плюралістичну методологію, адже лише тоді він збереже концепції людини і космосу”. При цьому він повинен незабувати, що будь-яка методологія, навіть найочевидніша, має свої межі. Тим самим плюралізм є важливим не лише для методології, він є також “істотною частиною гуманізму”, а “епіс-темологічний анархізм” є необхідним як для внутрішнього прогресу науки, так і для роз-витку культури. Розглядаючи співвідношення розуму і практики, Фойєрабенд підкрес-лював, що “не окремі сутності, що належать до різних видів”, a “сторони єдиного діалек-тичного процесу”, причому сама ця єдність не залишається незмінною. Розум, на його думку, що не прислуховується до практики, здатен збитися з дороги, а практика може бути значно удосконалена завдяки втручанню розуму, значення і роль якого не слід надто перебільшувати. Більше того, науку (як головного носія розуму) слід “позбавити центрального місця у суспільстві” і зрівняти її з релігією, міфом, магією та іншими духовними формоутвореннями, а також відокремити її від держави. Осн. праці: “Проти методоло-гічного примусу”, “Наука у вільному суспільстві”.

Фромм Еріх (1900 - 1980) – американський філософ і пси­хо­лог німецького походження, визначний мислитель-гуманіст XX ст., реформатор філософії фройдизму, фундатор теорії гума­ністичного психоаналізу. Теоретичні підвалини його вчення про цілісну людину сформувалися в 40-50-ті роки в процесі твор­чого осмислення світової гуманістичної традиції, зокрема твор­чих надбань 3. Фройда та К. Маркса, а також Спінози і М. Екхарта. Автор оригінальної філо­со­фії людини, спрямованої на подолання глибокої кризи осо­бис­тос­ті в розвинутому індустріальному суспільстві. У центрі його інтересів стоїть проблема суперечливої природи людини, її історичної долі, та здатності бачити світ реально, без павутиння ілюзій. Фромм вважав необхідним викривати ілюзії нашої свідомості, знаходити істину і робити її знаряддям змін, насамперед, нашого власного внутрішнього світу і поведінки. Головне завдання цих змін – розкріпачення творчих сил людини, її здатності бути відкритою у комунікації, радіти і творити. У праці «Втеча від свободи» він аналізує зростання свободи у ринковому суспільстві і небажання людей користуватися цією свободою, в результаті чого виникають різні механізми «втечі»: симбіотичні між особові зв’язки (садизм і мазохізм), руйнація, автоматизуючий конформізм. Виникнення тоталітарних держав Фромм також багато в чому пояснював психологічним прагненням людей відмовитися від зусиль та відповідальності і перекласти піклування про власну долю на патерналістську владу. Ці шляхи він називав ілюзійними способами подолання самітності. Праця «Людина для самої себе» присвячена аналізу етики як особливого «мистецтва жити» і аналізу типології людських характерів за підставою «продуктивна чи непродуктивна орієнтація», де непродуктивність пов’язана з неадекватною поведінкою і світосприйняттям. Осн. праці: «Революція надії», «Здорове суспільство», «Людина для самої себе», «Душа людини», «Мати чи бути», «Поза кайданами ілюзій» та ін.

Фуко Мішель Поль (1926 - 1984) – французький філософ, історик культу-ри. У його творчості виділяють три періоди: період вивчення «археології знання » (60 - ті рр.), період дослідження «генеалогії влади» (70 - ті рр.), період переважної уваги до «естетики існування» (80 - ті рр.) З «археологією знання» пов’язано виявлення Фуко історичних умов можливостей медицини, біології, гуманітарних наук, виходячи з ідей некумулятивності пізнання. У європейській історії пізнання він виділяє три епістеми, чи пізнавальних поля: Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Головним підґрунтям для їх співставлення і протиставлення є співвідношення «слів» і «речей», і відповідно перипетії мови в культурі: мова як річ серед речей (Відродження), мова як прозорий засіб вираження думки (класичний раціоналізм), мова як самостійна сила у сучасній епістемі. Завдання «генеалогії влади» вбачав у виокремленні і аналізі специфічних комплексів «влади-знання», стратегії влади і дискур-сивних практик, взаємодія яких визначає ті чи інші пізнавальні підходи до людини. Фуко вважає, що існують різні типи влади, які породжують і саму реальність, і об’єкти пізнання, і ритуали їх осягнення. Сучасна диспозиція «влади-знання» виникла на межі Просвітництва та ХІХ ст. і до основних її характеристик відносяться: «всепіднаглядність» (паноптизм), дисцип-лінування і нормування. Вона припускає певні стратегії управління індивідами, нагляду за ними, процедури їх ізоляції, перегрупувань, покарання чи терапії соціальних недомагань. Відношення влади пронизують все суспільство. Сучасний індивід у всіх його проявах – це породження одночасно діючих механізмів соціального нормування і індивідуалізації. В роботах 80-х рр. аналізує форми і способи «вільної» поведінки людини, яка дозволяє їй «індивідуалізуватися», стати «самою собою», долаючи задані «коди», стратегії і соціальні стереотипи поведінки. Він вважав, що в сучасну епоху на перший план виходить «естетика існування», тобто мораль конкретного вчинку, яка можлива тільки як вибір із опрацьованих думкою альтернатив, що надаються життєвою практикою. Осн. праці: “Слова і речі. Археологія гуманітарних наук”.

Шелер Макс (1874-1928) – німецький філософ і соціолог, представ-ник філософської антропології (зокрема її персо­на­ліст­сь­ко-релігійного напряму) і феноменологічної аксіології та соціології знання. На думку Шелера, всі основні проблеми філософії в основній своїй частині можна звести до запитання: що є людина? Для пошуків відповіді на дане запитання розробив спеціальну програму філософського пізнання людини у всій повноті її буття. Згідно з даною програ-мою, філософська антропологія повинна з'єднати у собі конкретно-наукове, пред-метне вивчення різних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осягненням. У зв'язку з цим він характеризує антропологію як науку про метафізичне походження людини, про її фізичні, психологічні і духовні начала у світі, про ті сили і потенції, які нею рухають і які вона приводить у рух. У поясненні людини Шелер виходить з тези про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина, вважає він, є з самого початку повністю залежною він природних потягів і незмінно прив’язана до конкретного середовища існування, то людина є вільною істотою, поведінка якої жорстко не детермінована природною необхідністю, що дає їй можливість дистанціюватися від предмета своєї творчості. Людина наділена здатністю неупередженого ставлення до світу, безкорисливої зацікавленості до світових структур. Людині притаманна якась вроджена схильність, любовного, бережливого ставлення до речей та інших людей, яка є не вивідною з її природного єства. Сенс цього відношення полягає у тісному зв'язку з божим актом любові або з якоюсь спільною основою всіх речей, у якій кореняться як життя, так і духовне начало. Ідея Бога розглядається Шелером як вища цінність, а любов до Бога – як найвища форма любові і фундаментальний феноменальний акт. Стосунки між людьми супроводжуються і в значній мірі визначаються актами вчування, співчування, любові і ненависті. Для з’ясування цих стосунків Шелер і розробляє власне етичне вчення. У своїй етичній системі ставить завдання за допомогою феноменологічного методу Гуссерля подолати формалізм етики Канта, який виводив останню з її апріорних принципів. Для цього почав розрізняти абсолютні цінності і “емпіричні змінні”. Релятивними (відносними) є не цінності як такі, а форми їх існування, наприклад, цілі, блага, зумовлені соціально-історичними, економічними та іншими умовами. Шляхом до пізнання цінностей є акт почування, а не розмірковування. Своє вчення про чуття він розвиває в аналізі почуття симпатії. Виділяє дійсні і недійсні акти симпатії. Перші – це любов як зустріч і співучасть у житті іншого, другі – це симпатії, що порушують екзистенцію інших особистостей. Власну філософію культури будував на основі “філософії життя”. На його думку, будь-який людський акт є з самого початку двоїстим: одночасно і духовним і інстинктивним, вітальним, і відповідно з цим може бути спрямованим або на духовний зміст (сфера ідеального), або на життєвий зміст (царина реального). У відповідності з цим Шелер виділяє “реальну соціологію”, соціологію “базису”, що досліджує вітальні потяги людини та соціальні інститути, в яких вони реалізуються, і соціологію культури, або соціологію “надбудови”, яка прагне розкрити закон, якому підпорядкована царина ідеального. Закон, що діє в ідеальній сфері духовної культури, - це логіка смислу, смислопокладання. Виокремлення названих двох сфер у Шелера здійснюється за онтологічною підставою, і в житті існують різні переходи між ними. Дуалізм між ідеальним і реальним світами сягає максимальної гостроти у його пізній антропології, в якій дух мислиться не просто як вищий принцип, що визначає сутність людини, але й як прояви самого життя, над вітального і анти вітального, космічного покликання людини. Автор філософії ціннісного персоналізму, згід­но з яким вищою формою буття є буття особистості, котра, долаючи обмеження власного оточення, виходить у світ. Осн. праці: “Становище людини у космосі”. “Формалізм в етиці і матеріальна ціннісна етика”, “Про вічне в людині”, “Сутність і форми симпатії”, “Форми знання і суспільства” та ін.

Шлік Моріц (1882-1936) – німецько-австрійський філо­соф, один із творців логічного позитивізму, організатор та ідей­ний лідер знаменитого Віден-ського гуртка. У центрі інтересів Шлі­ка були проблеми епістемології і філософії науки. В основі його філософських поглядів лежить поняття “чуттєво даного”, що говорить про чуттєві переживання пізнаючого суб’єкта. Всі наукові знання, з точки зору Шліка, являють собою узагальнення і ущільнення “чуттєво даного”. Звідси випливає сформульований ним принцип верифікації: все дійсно наукове знання має бути редукованим до “чуттєво даного”. Твердження логіки і матема-тики, що не зводяться до “чуттєво даного”, не виражають знання про світ, а яв-ляють собою лише схеми міркувань. Так само і закони природи Шлік тлумачить як синтаксичні правила мови науки. Дотри­мувався головного принципу емпі-ризму – всі наші знання є похідними від нашого чуттєвого досвіду. «Мої власні пропозиції спостереження завжди будуть останнім «критерієм», – заявляв Шлік. – «Що я бачу, то бачу!» Погляди Шліка мали істотний вплив на початковий варіант методологічної концепції логічного позитивізму, проте характерний для них вузь-кий емпіризм був підданий критиці вже самими соратниками Шліка – Карнапом, Нейратом та ін..

Шпенглер Освальд (1880-1936) – німецький філософ, представник філософії життя, один із засновників сучасної філософії культури. У найві-домішій своїй праці “Занепад Європи”, розглядав культуру не як єдину загально-людську, а як розколоту на окремі культури, кожна з яких проявляється на основі власного унікального “прафеномену” – “способу переживання” життя. Таких культур вісім: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, “аполонівська” (гре-ко-римська), “магічна” (візантійсько-арабська), “фаустівська” (західно-європей-ська) і культура майя. Розвиток культур підпорядковується певному біологіч-ному ритму, який зумовлює основні фази їх розвитку: народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і “занепад”. Кожній культурі відведено час її існува-ння (близько тисячоліття), який залежить від внутрішнього життєвого циклу. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію. Цивілізація – це “закостені-ння” органічного життя культури, її розпад, перетворення праці в механічну роботу, що виключає творчість. Цивілізація супроводжується процесами “омасов-лення” всього життя, що означає його розвиток на основі кількісного принципу, який знаходить свій вияв у глобалізації форм і методів людського існування: господарства, політики, техніки тощо. Західний світ, на думку Шпенглера, перей-шов до цивілізації у ХІХ ст.., і з цього часу розпочинається його занепад. Концеп-ція Шпенглера має фаталістичний характер, адже людина у нього діє відповідно тих вимог, які пред’являє йому той чи той тип культури.

Юнг Карл Густав (1875-1961) – швейцарський психолог і куль-туролог, засновник аналітичної психології. Спочатку соратник і популяризатор ідей З.Фройда, пізніше його критик, зокрема фройдиського натуралізму і пансек-суалізму. Головна ідея Юнга полягає в тому, що окрім особистого несвідомого, що є резервуаром витіснених потягів, існує більш глибокий пласт внутрішнього світу - колективне несвідоме, яке має всезагальну над особову природу. Його зміст складають архетипи. Це деякі до досвідні структури, що слугують регулю-ючим принципом формування творчого матеріалу. Архетипи не усвідомлюються при застосуванні аналітичної техніки, виражають себе у переживаннях і образах конкретних людей, у культурних і релігійних традиціях, зашифровані в езотери-чній символіці. Вони являються через сновидіння, міфи, відхилення в поведінці. Провідними архетипами є: Аніма (жіночий початок) і Анімус (чоловічий поча-ток), Тінь (нижча людина у нас, індивідуальне несвідоме), Персона (сукупність соціальних масок), Самість (наше істинне інтегральне “Я”, до якого ми лишень безкінечно наближуємось через процес індивідуації). Характерною особливістю архетипів є те, що вони з самого початку пов’язані з тим, що не охоплюється ро-зумом, вони – таємниця, вони сакральні. В них міститься колосальна енергія, мо-гутня безлика сила. Люди тягнуться до цих вічних взірців і одночасно бояться них, тому і виражають їх у символах, які як привідкривають, так і приховують могутність несвідомого. Криза традиційних символів у сучасному світі веде до вулканічного викиду несвідомого, до агресії, війн, деморалізації. Руйнуючи давні символи, інтелект залишає довкола себе пустелю. Осн. праці: “Психологічні типи”, “Відношення між Я і несвідомим”, “Про психологію несвідомого”, “Дій-сність душі”.

Ясперс Карл (1883-1969) – німецький філософ, один із за­снов­ників екзистенціалізму. У своїй філософії відмовляється від раціоналізму, стверджу-ючи, що істинна філософія – це сам процес філософствування, безпосереднє життєве духовне діяння, яке на відміну від наукового пізнання неможна обмежити рамками певного предмета і метода. Його філософствування має потрійне членування, що відповідає потрійному членуванню буття: предметне буття, або бут­тя в світі (усвідомлення лише предметного його витлумачення); екзистенція, або не об’єктивована людська са­мість (свідомість душі); трансценденція як «охоплююче» – неосяжна межа будь­-якого буття і мислення (читання шифру в трансценденції). Остання є істинною філософією, яка пізнає метафізику пошуку людиною сенсу буття. Шифри творяться і приймаються у екзистенціальному акті віри, до того ж це філософська віра, яка відмінна від релігійної. Релігійна віра ґрунтується на одкровенні, філософська – на розмірковуванні. Філософствування характерне для кожної людини і спрямоване на пошук і встановлення істинної комунікації. Тому центральним поняттям світо­ро­зуміння для Ясперса є «комунікація», що ототожнюється з розумом. Істинною може бути тільки комунікативна філософія, лише в комунікації досягається мета філософії – усвідомлення буття, освячення любові, завершення спокою. Сенс філо­софії, і полягає у створенні шляхів загальнолюдської «комунікації» між країнами, народами, незалежно від їх куль­тур. Етика Ясперса виходить із ідеї сучасності, яку він вимагає мислити в її відкритості, плинності і неоднозначності. Головними її поняттями є свобода, вірність, воля до комунікації. Історична ситуація не може бути охоплена пізнанням у всій її повноті бо включає і “невраховуване”, розуміння її можливе тільки через можливість загальнолюдської комунікації, яка визначає зв'язок епох. Наявність такого зв’язку епох гарантується особливим “стержневим часом”, на етапі формування якого виникає сучасна нам людина, зі своїми уявленнями про присутні їй можливості і межі усвідомлення себе як самості, сучасними нам уявленнями про відповідальність. На цьому етапі відбувається становлення людства як світової історії, тоді як до “стержневого часу” мали місце лише локальні історії. Щоб спасти людську сутність, що знаходилась у ХХ ст.. на межі загибелі, люди повинні поновити свій зв'язок з “стержневим часом” і повертатися до його початків, підбираючи для істини, що втрачається і знов знаходиться нові шифри. Осн. праці: “Загальна психопатологія”, “Психологія сві­тог­лядів”, “Філософська віра”, “Про витоки і ціль історії”, “Доля і воління”, ”Сенс і призначення історії” тощо.