Енциклопедії, довідники

1. Великие мыслители Запада /под ред. Яна Мак-Грила. -М.Крон-Пресс, 1998. - 800 с.

2. Всемирная знциклопедия. Философия XX век / Гл. науч. ред. и сост. А.А.Грицанов. - М.; Минск: АСТ: Харвест, 2002. - 976с.

3. Всемирная знциклопедия: Философия /Гл. науч. ред. и сост. А.А.Грицанов. -М. -Минск: АСТ, Харвест, Соврем. литератор, 2001. -1312с.

4. Краткая философская знциклопедия. - М.: Прогресс - Энциклопедия, 1994. - 576 с.

5. Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник/ За заг. Ред. В.П.Андрущенка, М.І.Горлача. - К-Х.: Рубікон, 1997.- 400 с.

6. Философский словарь / Под ред. ИТ.Фролова. - М. Республика. 2001. -719с.

7. Философский знциклопедический словарь / Ред. Е.Ф.Губский и др. - М.: ИНФРА.-1999.-576с

11. Методи оцінювання

поточне тестування; оцінка за проект; підсумковий письмовий тест.

РОЗПОДІЛ БАЛІВ, ПРИСВОЮВАНИХ СТУДЕНТАМ (СЛУХАЧАМ):

Модуль 1 (поточне тестування)																			Мо-дуль 2 (про-ект)	Під-сум. Тест	Сума
Змістовий модуль 1									Змістовий модуль 2										26	30	100
Т е м и
1	2	3	4	5	6	7	8	9		10	11	12	13	14	15	16	17	18
4	4	2	2	2	2	2	2	2		4	2	2	2	2	2	4	2	2

Шкала оцінювання:

90-100 балів - відмінно (А);

82-89 балів - добре (В);

75-81 балів - добре (С);

67-74 балів – задовільно (D)

60-66 балів - задовільно (E)

35-59 балів – незадовільно з можливістю повторного складання

(FХ).

1-34 балів - незадовільно з обов'язковим повторним курсом (F).

12. Короткий словник філософських

ТЕРМІНІВ

А

АБСОЛЮТ (лат. absolutus – довершений, безу­мовний, необмежений) – вічна незмінна першооснова світу, начало всього Сущого, яке мислиться єдиним, всезагальним, безначальним, безкінечним і протистоїть будь-якому відносному і зумовленому Буттю; те, що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносному (зумовленому, залежному).

АБСОЛЮТНА ІДЕЯ – у деяких філософських системах надприродне, ні­чим не зумовлене духовне на-чало, без­особовий розум, який пород­жує все існуюче в світі. Напр., у системі Г. В. Ф. Гегеля абсолютна ідея ви-с­тупає першоосновою всьо­го іс­нуючого.

АБСОЛЮТНИЙ ДУХ – поняття філософії Г. В. Ф. Гегеля, що ха-рактеризує абсолютну ідею на тій стадії розвитку, на якій вона, пройшовши ступені логіки і природи, у розумі людини пізнає саму себе. Абсолютний дух (за Гегелем) включає в себе мистецтво, ре­лігію, філософію.

АБСТРАГУВАННЯ – процес ми-сленого відволікання від ряду властивостей і відно­шень досліджуваного об’єкта з метою виокремлення однієї з них для більш глибокого вивчення.

АБСТРАКЦІЯ (лат. abstractio – відволікання) – сторона, момент, частина цілого, фрагмент дійсності, щось не-розвинуте; у гносеології – однобічне, фрагментарне знання про предмет; результат абстрагування.

АБСУРД (лат. absurdus – немилозвучний, без­глуздий) – нісенітниця, по­збавлена сен­су дія. У фі­лософії Камю – од­не з го­ловних понять, яке ха­рак­­теризує життя людини.

АБУЛІЯ – (грец. а – запер. частка, bule – воля) – сукупність певних патологічних порушень психічної регуляції вчинків і дій людини, що супроводжується нерішучістю і слабоволієм.

АВАТАРА (санскр.) – у міфології індуїзму поняття за допомогою якого позначається феномен сходження божеств (Вішну, Шиви та ін.) на землю і втілення їх як у людей, так і в інших смертних істот.

АВЕРОЇЗМ – напрям у західно-європейській середньовічній філософії, основу якого складали погляди арабського філософа 12 ст. Ібн Рушда (латинізовано Averroes).

АВТАРКІЯ (грец. аutarkeja – самозадоволення) – незалежність людини від всіх речей зовнішнього світу чи інших людей (Платон, Аристотель), життєвий ідеал киренаїків і стоїків.

АВТОКРАТІЯ (грец. autos – сам і cratos – влада) – форма державного правління, де вища державна влада належить одному суб’єкту.

АВТОР – парадигмальна фігура співвіднесення результатів тієї чи іншої діяльності з певним суб’єктом як агентом цієї діяльності.

АГАПЕ (грец. agape – любов до ближнього; лат. – caritas) – поняття, яким у дохристиянському світорозумінні позначалась діяльна обдаровуюча любов на відміну від еросу, чи "пристрасного кохання".

АГНОСТИЦИЗМ (грец. аg-nostos – непізнаний) – напрям у фі­лософії, прихиль­ники якого заперечують пізна­ваність суті речей, об’єктив-ної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протис­тавляють світ як він нам даний (пізнаваний) і світ сам по собі (принципово не­досяжний). Знан­ня, з їх точ­ки зору, не є відобра­женням сутності дій­сності, а в кращому разі обслу­говує утилітарні потреби лю­дей.

AГРЕСІЯ (лат. aggressio – напад) – поняття, що використовується нині для позначення найрізноманітніших видів і форм поведінки, - від реплік і елементів пародій до застосува-ння різних способів фізичного впливу, включаючи й такі, що закінчуються індивідуальним чи масовим летальним результатом.

АДДИТИВНІСТЬ (лат. addere - додавати) – поняття за допомогою якого позначається щось суммативне, таке, що не утворює органічної цілісності.

АДЕКВАТНИЙ (лат. аdae-guatus - прирівнюваний) – співмірний, відповідний, узгоджуваний, рівний, ек-вівалентний. Уявлення, образ, знання вважаються адекватними, якщо вони відповідають речі, оригіналу, об’єкту, до якого відносяться, якщо вони "вірні", носять характер об’єктивних істин.

АДЕПТ (лат. аdeptus – той, що досяг) – посвя­чений в таємницю будь-якого вчення, секти; ревний послідовник, прихильник певної ідеї, вчення.

АКСІОЛОГІЯ (грец. ахia – цінність, logos – слово, вчення) – розділ філософії (філософська дисципліна), яка досліджує цінності як смислоутворюючі підгрунтя людського буття, що задають спрямованість і вмотивованість людському життю, діяльності, конкретним діям і вчинкам.

АКСІОМА (грец. ахiоmа – значуще, сприй­няте поло­ження) – тверд­жен-ня, яке при побудові теорії прий­мається за самооче­видну істину, на якій ґрун­туються інші твердження.

АКСІОМАТИЧНИЙ МЕ-ТОД – спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логі­чним шляхом (дове­денням).

АКЦИДЕНЦІЯ (лат. accidens – випадковість) – випадкова, минуща, тим­часова, неістотна влас­тивість речі, яка може бути елімінована без зміни сутності речі. У філо­софії XVII–XVIII ст., акци­ден­ція як мінливий стан протиставлялася субстанції – не­змін­ній сутності речей.

АЛГОРИТМ - одне з головних понять логіки і математики (введено Ляйбніцем у зв’язку з розробкою диференційного числення), яке позначає послідовність відтворюваних точно описаних операцій і процедур, виконуваних у певній послідовності.

АЛОГІЗМ – непо­слі­дов­ність у міркуваннях, зу­мов­лена порушенням за­конів логіки.

АЛЬТЕРНАТИВА (лат. аlter-nus – чергую, змінюю) – ви­бір між двома супереч­ли­ви­ми можливостями.

АЛЬТРУЇЗМ (лат. alter – інший) – мо­раль­ний принцип, в основі якого безкорисливе піклування про благо інших і готовність жертвувати для інших своїми особистими інтересами. Альтруїзм протилежний егоїзму.

АМБІВАЛЕНТНІСТЬ – подвійне, суперечливе ставлення суб’єк-та до об’єкта, яке характеризується од-ночасною спрямованістю на один і той же об’єкт протилежних імпульсів, ус-тановок і почуттів, що мають однакову силу і об’єм

АМОРАЛІЗМ – нігі­ліс­тичне ставлення до моральних норм.

АНАЛІЗ – метод піз­нання, який полягає в роз­членуванні цілого на частини.

АНАЛІТИКА (грец. analytike - мистецтво аналізу) мистецтво розчле-нування понять, начал, елементарних принципів, за допомогою яких мірку-вання набувають доказового характе-ру; Аристотетель аналітикою назвав розділ логіки присвячений строгім си-логістичним міркуванням

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСО-ФІЯ – напрям у сучасній західній фі-лософії, який зводить філософську ді-яльність до аналізу мови.

АНАЛОГІЯ (грец. analogia – відповідність, подібність) - 1.подібні-сть предметів чи явищ у якихось властивостях, ознаках чи відношеннях; 2. умовивід, в якому на основі схожості предметів за од­ними ознаками робиться ви­сновок про їх мож­ливу схо­жість за іншими оз­наками. Аналогія складає основу моделювання.

АНАЛОГІЯ БУТТЯ (лат. analogia entis) – центральне поняття в католичній філософії (Схоластика, Томізм, Неотомізм), яке означає, що будь-яке суще є подібним з іншим су-щим і водночас є відмінним від нього. Так між Богом і його творіннями існує початкове відношення подібності у ві-дмінностях і відмінностей у подібностях.

АНАМНЕСІС - (грец. аnam-nesis - пригадування) – у вченні Платона – поняття, що описує основну процедуру пізнання, яка полягає у "пригадуваннях" душі у "поцейбічному" світі про "чисті" ідеї, які вона споглядала у світі "потойбічному", до її поєднання з тілом.

АНАРХІЯ (грец. anarchia – безвладдя) – поняття, що позначає стан суспільства, який досягається в результаті ліквідації державної влади

АНІМІЗМ (лат. anima – душа, дух) – віра в існування душ і духів істот, від волі яких залежать усі предмети і явища світу.

АНОМІЯ (фран. anomie – відсутність закону, організації) – філософсько-соціологічне поняття, яке використовується для позначення стану суспільства, при якому відсутність чи нестійкість імперативів і правил, які регулюють відношення між індивідами і суспільством, призводить до того, що більшість населення виявляється «поза» суспільством, вступає у конфронтацію з ним.

АНТИНОМІЯ (грец. antinomia – суперечність у за­коні) – суперечність між дво­ма твердженнями, кожне з яких визнається істинним, в ос­нові якої не логічні по­милки, а об­ме­женість системи тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і мате­матиці. Поняття антиномії близь­ке до апорії.

АНТИТЕЗА (грец. antitesis – протиставлення) – твердження, яке заперечує тезу (вихідне твердження).

АНТИТЕТИКА – ме­тод зведення до супереч­ливих тверджень (тез, анти­тез) жод­ному з яких немож­ливо надати переваги.

АНТРОПОЛОГІЗМ – філософська концепція, яка всі світоглядні пробле­ми (що таке світ, суспіль­ство, Бог та ін.) роз­глядає крізь призму людини. «Людина є мірою всіх речей» (Протагор).

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСО-ФСЬКА – філо­софське вчення про людину (Шелер, Ге­лен, Плеснер), яке ви­водить культуру зі спе­цифіки природи людини.

АНТРОПОМОРФІЗМ – перенесення прита­манних лю­­дині характерних рис і властивостей на зовнішні сили при­роди та приписування їх вигаданим міфічним істотам (богам, духам, тощо).

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ – філософський прин­цип, згідно з яким людина вва­жається центром Всесві­ту, най­ви­щою метою всьо­го, що відбувається у світі.

АПЕЙРОН – термін, введений давньогрецьким фі­лософом Анакcи-мандром для позначення безконеч­ного в просторі і часі, без­якісного матеріального першопочатку.

АПОЛОГЕТИ (грец. apologe-tikos – захисний) – ранньохристиянські пись­менники (Юстін, Тертул­ліан, Оріген), які захищали від критики хри­с­тиянське вчення; захисники певних те-чій, вчень.

АПОРІЯ (грец. ароrіа – непрохідність, безвихідь) – про­­блема, що важко під­да­ється вирішенню, пов’я­зана із супере-чністю між даними спо­стереження і до­сві-дом та їх ана­лізом у мис­ленні; суперечність у мір­куванні, корені якої перебувають за межами ло­г­і­ки. Відкрив апорії Зе­нон з Елеї (апорії руху – Ахілл і чере­­паха, простору і часу). По­няття апорії близьке за змістом до антиномії.

АПОСТЕРІОРІ (лат. a poste-riori – з наступного) – знан­ня, набуте в процесі досвіду.

АПРІОРІ (лат. a priori – з попереднього досвіду) – ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до до­свіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголо­шу­ються апрі­орни­ми формами мислення. Ап­ріоризм близь­кий до кон­цепції вроджених ідей. Про­тилежним до апріорі є поняття апостеріорі.

АРГУМЕНТАЦІЯ – поняття, яке позначає логіко-комунікативний процес, що слугує обґрунтуванню певної точки зору з метою її сприйняття, розуміння і (або) прийняття індивідуальниим чи колективним реципієнтом (учасником комунікації).

АРІАНСТВО – одна з ранніх течій християнства, засновником якої був священик Арій з м. Олександ­рії. Заперечуючи церковне вчення про єдину суть трійці, аріанці твер­дили, що Христос – “Син Бо­жий” нижчий за “Бога Отця”.

АРХЕТИП – первинні, вроджені психічні структури, пер­винні схеми образів фан­тазії, що містяться в так зва­ному ко­лек­тивному несвідомому й ап­рі­орно формують активність уяви; складають основу за-гальнолюд­ської символіки, вияв­ляються у міфах і віруваннях, снах, творах літе­рату-ри тощо.

АСКЕТИЗМ (грец. aske­tes – добре навчений, под­виж­ний) – моральне вчен­ня, яке про­пагує крайнє обме­ження пот­реб людини, від­мову від жит­тєвих благ. Протилежне гедоніз­мові.

АТАРАКСІЯ (грец. a ta­raxia – незворушність) – понят­тя давньогрецької філо­софії про душевний спо­кій як мету й форму пове­дінки, до якої повинна праг­нути люди­на. Як вищий іде­ал життя ата­раксія пов’я­зується з внут­рішньою свободою особис­тос­ті, звіль­ненням від страждань.

АТМАН – в індійській ведичній традиції поняття, що позначає всепроника-юче суб’єктивне індивідуальне духовне на-чало, "Я", душу.

АТРИБУТ (лат. attributum – додане) – невід’ємна властивість речі (субстанції), без якої вона не може ні існувати, ні мислитись. За Декартом, атрибутом матерії є протяжність, душі – мислення.

АФАЗІЯ – порушення здатності до мовопроголошення (промовляння) внасліідок враження кори головного мозку.

АФАТІК – людина хвора на афазію.

Б

БЕЗКОНЕЧНЕ – про­тяжність, кі-нець якої безперерв­но віддаляється. Ді­але-ктично по­в’язане з конечним, скла­да-ється з конечного.

БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ – зв’язок, стирання граней між розрізненим, дискретним (роздільним), перервним.

БІБЛІЯ – священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. е. та III ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше хрис­тиянські традиції вважали богонат-хненними. Складається із двох частин – Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише христия-нами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, на-голошує на їх залежності від волі Бога – творця і про­мислителя. Основою людсько-го життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія – одна-єдина книга, хоча й складена з багатьох книг, а тому характеризу­є-ться величезною жанровою та тематичною різноманіт­ністю: виклади міфологічних си-стем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософсько-мора-лістичні твори, лі-рична поезія, зразки релігійної містики.

Історія Біблії в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших хри­с-тиянських мі­сіонерів, які, поширюючи християнство, при­несли із собою і книги Свя­того Письма, які з часом пере­кладались церковнослов’янською мовою. Найдавні­шою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Єван­геліє (1056-1057). Найцін­нішим із перекладів на на­родну тогочасну мову є Пе­ресопницьке Євангеліє (1556-1561), що вийшло з монастиря в Пе-ресопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вжи­вався не тільки як бого­службова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й кни­ги Нового Завіту: Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. по­бачила світ повна збірка книг Біблії церковнослов’ян-ською мо-вою – Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літера­турною мовою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (ХІХ ст.). Протягом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили І. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).

БІФУРКАЦІЯ – точка чи момент, де явище розпадається навпіл, де виникає можливість альтернативного вибору.

БРАХМАН – в індійській ведичній філософії абсолютне духовне начало, вічно існуючий творчий і життєстверджуючий принцип, який все творить, підтримує, береже, розчиняє і потім знову повертається до самого себе.

БУДДИЗМ – філософське вче-ння, що відноситься до неортодоксальних шкіл стародавньої Індії, нині одна з трьох світових релігій (по­ряд з християнством та ісламом). Виходячи з поло­ження, що життя є страж­дання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм про­понує свій шлях подолання страждань. Учить про пере­втілення душі (са-нсара); про закон відплати за вчинені про-ступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани – злиття з божествен-ною першо­основою Всесвіту.

БУТТЯ – 1) най­за­галь­ні­ша визначеність ре­чей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, якою є річ, відбувається констатація її існування; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і мате­ріальні речі та ідеї, і ціннос­ті мають існування й об’єд­нуються людиною в єдиний світ); 3)об’єктивне існування на противагу фантому, ілюзії; 4)існування будь-чого.

БЮРОКРАТІЯ – різновид людської діяльності, що перетворює функцію управління соціальними системами у пряму або приховану владу індивідів чи соціальних груп як самодостатніх, замкнутих на себе соціальних сил (суб’єктів) у суспільних взаємодіях.

В

ВЕДИ (санскр. веда – знання) – найдавніші пам’ят­ки ін­дійської літератури, на­писані в кін. ІІ-го – 1-й пол. І-го тис. до н. е., складаються з 4 збірок: Рігведа – книга гімнів; Самаведа – книга пісень; Яджурве-да – книга молитов і жертовних церемо-ній; Атхар­ваведа – книга заклинань.

ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУ-ПИ (мікросоціальні спільноти) – довготри-валі, сталі спільності людей, що існують у мас­штабах усього суспільства.

ВЕРИФІКАЦІЯ – у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встано­влюють осмисленість вис­лов-лювання. Полягає у зве­денні вислов­лю­вань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філософські твердження, на відміну від наукових, не підлягають ве­рифікації. К.Поппер розви­нув принцип верифікації до фаль­сифікації.

ВІДЧУЖЕННЯ – стан напруги, ворожості щодо суб’єктивного і об’єктив-ного, ду­ховного і матеріального, ро­зумного і стихійного, особистого і суспільного. У зага-льному значенні – це від­ношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав’язуючи свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класич­ній філософії (Фіхте, Гегель, Фойєрбах) і марксизмі.

ВІДЧУТТЯ – відо­браження у свідомості лю­дини певних сторін, яко-стей предметів, які безпосередньо ді-ють на органи чуття.

ВІРА – не обґрунтова­не розумом прийняття існування чо­гось (Бога, долі, моральних чеснот іншого, Ат­лантиди, нау-кових об’єктів, тощо) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.

ВІТАЛІЗМ (лат. vita - життя) – вчення про якісну відмінність життя від неживої природи, про наявність особливих факторів і сил, від яких залежать властивості живих структур.

ВОЛЮНТАРИЗМ (лат. volun-tarius – залеж­ність від волі) – течія в ме­тафізиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя лю­дини) ставить волю як ірра­ціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші пре-д­ставники – Шопенгауер, Ніцше, які про­голосили основою всіх явищ світу і людського життя волю.

ВОЛЯ – феномен саморегуля-ції суб’єктом своєї поведінки і діяль-ності, що забезпечує векторну орі-єнтацію іманентних станів свідомості на об’єктивовану екстеріорну мету і концентрацію зусиль на досягнення останньої.

ВУЛЬГАРНИЙ МАТЕРІА-ЛІЗМ – течія в матеріалізмі XVIII-XIX ст. (Ка­баніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила сві­домість людини до фізіо-логічних процесів. Особли­вості мислення вони визна­чали залежно від клімату, їжі та ін.

Г

ГАДКА (грец. doxa) – в античній філософії недостовірне, суб’єктивне вра-ження, на відміну від достовірного знання – істини. У елеатів істина грунтується на раціональному пізнанні і співпадає з сут-ністю речей, а гадка - на чуттєвому сприй-нятті і знайомить людину лише з подо-бою речей. За Платоном гадка, що поді-ляється на здогадку і довіру відноситься до чуттєвих речей, на відміну від знання, яке має своїм предметом духовні сутнос-ті.

ГЕДОНІЗМ (грец. hedo­no – насолода) – етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насоло­ду (Епікур, просвітники та ін.).

ГЕНДЕР (англ. gender – рід, найчастіше граматичний) – поняття, яке вживається в гуманітарних науках для зображення соціокультурного ас-пекту статевої приналежності людини (на відміну від біологічної - sex).

ГЕНЕЗИС (грец. - genesis) – походження, становлення і розвиток, об’єкта, що вивчається.

ГЕНЕТИЧНИЙ МЕТОД - (грец. genetikos – поход­ження) – метод дослідження явищ на основі аналізу їх розвитку.

ГЕРМЕНЕВТИКА (грец. herme-nevein – пояс­нювати, тлу­мачити) – філо­софський метод тлумачен­ня та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх за-лежності від контексту культури, в якому вони існу­вали, і від культури суб’єкта, який здійснює інтерпретацію; одна з течій в су-часній філософії, що досліджує вказані ви-ще феномени опираючись на герменевтич-ний метод.

ГІЛОЗОЇЗМ (грец. hуlе – матерія, zoe – життя) – погляд, згідно з яким ма­терія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, жи-вим тілам і лю­дині (Бруно, Спіноза).

ГІПОТЕЗА – форма знання, основою якого є припущення, сформу-льоване на підставі певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведе-ння.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВ-НИЙ МЕТОД – спосіб теоретичного дослід­ження, який передбачає створення системи де­дуктивно пов’язаних між со-бою гіпотез, з яких ви­водять твердження про емпіричні факти.

ГНОСЕОЛОГІЯ – вчення про пізнання, одна з го­ловних філософських ди-с.цип-лін, яка дос­ліджує закономірності процесу пізнання.

ГРА – різновид фізичної і інте-лектуальної діяльності, який позбав-лений прямої практичної доцільності і який надає індивіду можливості само-реалізації, що виходить за межі його актуальних соціальних ролей; форма вільного самовираження людини, не зв’язаного з досягненням якої-небуть утилітарної мети, що доставляє радість і задоволення сама по собі.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІ-ЛЬСТВО – тип суспільства в я кому постійно розширюється сфера віль­ного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внут­рішнього по­тен­ціалу людей і до-сягається через систему інституцій і відносин, пок­ликаних забезпечити умови для самореа­лі­зації окремих ін-дивідів та їхніх об’єднань.

ГУМАНІЗМ (лат. humanus – людяний) – 1) ідейний напрям у куль-турі Відродження, який обстою­вав право на існування незалежної від ре-лігії світ­ської культури; 2) риса світо-гляду, яка в розумінні людини виходить з “вічних цінностей” і “при­родних прав”. Гуманізм долає на­ціональні, ра­сові, релі-гійні та соціальні обмеженості у ставленні до людини.

Д

ДАО – одне з основ­них понять китайської філо­софії, означає першо-причи­ну, що породжує речі, шлях, до-лю, порожнечу.

ДАОСИЗМ – філософ­ське вче-ння, згідно з яким природа і життя лю­дей підпорядковані не волі неба, а за­гальному бо­жественному за­конові Дао.

ДЕДУКЦІЯ (лат. deductio – виводжу) – метод піз­нання, в основі якого рух думки від загального до оди­ниного.

ДЕЇЗМ (лат, deus – Бог) – філо-софське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх і на-далі не втручається у справи.

ДЕКАДЕНТСТВО (франц. decadence, пізн. лат. decadentia – зане-пад) – загаль­на назва настроїв безнадії; не сприйняття життя, індивідуалізму.

ДЕМАГОГІЯ – обман народу брехливими обі­цянками, популярними ло-зунгами, лестощами, нав­мисне викривле-ння фактів задля політичних чи інших ко-рисливих цілей.

ДЕМІУРГ (грец. dimiures – творець, майстер) – творче начало, зокрема в філософії Платона і нео­пла-тонізмі – творець мате­ріального, речо­вого світу, в теології – Бог.

ДЕНОТАТ (лат. de-notation - позначення) – множина онтологічно артикулюваних предметів, що позна-чаються даним іменем.

ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІ-ТЕТ – верховенство, не­залежність, по-внота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципах права.

ДЕСИГНАТ (лат. designation - позначення) – значення імені, те про що мовиться в імені; об’єкт, який позначається даним іменем; те ж, що й денотат

ДЕТЕРМІНІЗМ (лат. de­ter-minates – той, що визначає, обмежує) – пояснення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип детермінізму є провідним у класичній науці та мате­ріа­лістичній філософії.

ДЕФІНІЦІЯ (лат. definitio – визначення) – логічна процедура нада-ння строго фіксованого смислу мов-ним виразам (термінам мови.) Нап-риклад, “трикутник є замкнена геомет-рична фігура обмежена трьома сторо-нами”.

ДИЛЕМА (грец. dilem­ma – подвійний зас­новок) – суд­ження за прин-ципом або... або.

ДИСКРЕТНІСТЬ (лат. discre-tus – перервність) – розподільність, пе-рер­вність.

ДИСКУРС (лат. diskursus – блукати) – вербально (словесно) арти-кульована форма об’єктивації змісту свідомості, що регулюється доміную-чим в тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності.

ДИСКУРСІЯ, дискурс (фр. diskour - мова) – складна єдність мов-ної практики і екстралінгвістичних фа-кторів (значима поведінка, що мані-фестується в доступних чуттєвому сприйняттю формах), які є необхід-ними для розуміння тексту, тобто та-кими, що дають уявлення про учасни-ків комунікації, їх установках та цілях, умовах виробництва і сприйняття пові-домлення.

ДІАЛЕКТИКА (грец. dialectike – мистецтво вести бе­сіду) – вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання та ос-нований на цьому вченні універсаль-ний метод пізнання і діяльності, згідно з яким будь-яке явище перебуває в змі­ні, роз­витку, в основі якого взає­модія (боротьба) проти­леж­нос­­тей (Геракліт, Ге­гель, Маркс). Основні принципи діалек-тики за Гегелем: перехід кіль­кісних змін в якісні, взаємо­проникнення протилеж­нос-тей і заперечення заперечення.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ МАТЕРІА-ЛІЗМ – філософський напрям, основни-ми особливостями якого є: матеріалістич-не розуміння історії; націленість не лише на пояснення, а й на зміну дійсності; чітка соціально-класова орієнтація на експлуа-товані прошарки суспільства; співпадан-ня матеріалізму, діалектики, логіки і теорії пізнання; постійний зв'язок і взаємодія з конкретними науками. Термін, яким по­з-началась філософія К. Маркса в радянсь-кому марксизмі.

ДОГМАТИЗМ (грец. dogma – гадка, вчення, постанова) – різновид некритичного мислення, що оперує дог-мами, тобто незмінними положеннями, які приймаються на віру без доведення, без врахування конкретних обставин місця та часу, на основі сліпого підкоре-ння авторитету.

ДОЛЯ – поняття, що ви­ражає си-ли, які визна­чають жит­тєвий шлях лю­дини, всі події в історії народу, людства.

ДОСВІД – сукупність пе­ре­жи-вань людини. Виді­ляють зов­нішній дос-від, зу­мовлений відносинами з ін­шими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого – рефлексія, роздуми.

ДУАЛІЗМ (лат. duals – двоя-кий) – світогляд, який вихідними вва-жає два рів­ноправ­ні та протилежні на­чала (матерію і дух, світле і темне).

ДУХ – ідеальне начало (прин-цип) на про­тивагу природі як мате­ріальному началу. В людині розрізняють тіло (мате­ріальне), душу (сукупність пси-хічних процесів) і дух – настанова на все-загальне – моральні, релігійні та правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні іс-тини.

ДХАРМА – 1.У більшості релігійно-філософських вчень Індії - сукупність громадянських, етичних і культових вимог, образ життя, що постають божественними приписами людської поведінки, і є різними для різних каст (варн). 2.У буддизмі найменші, неподільні духовні частинки, з яких складається потік індивідуальної свідомості.

Е

ЕВДЕМОНІЗМ – антич­ний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці – принцип тлу­мачення й об­ґрунту-вання моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.

ЕВТАНАЗІЯ (грец. eu - добре, thanatos - смерть) – поняття, яке розроб-ляється в контексті прикладної етики (біо-етики) стосовно сфери медико-біологіч-них досліджень, що визначається як легка і безболісна смерть або відсутність дій по недопущенню смерті.

ЕВРИСТИКА (грец. heuristike – находжу) – наукова дисципліна, яка досліджує процес творчості й намага-ється віднайти його закономірності.

ЕГОЇЗМ (фр. egoisme – се­белюбство) – принцип життєвої орі-єнтації і моральна якість людини, яка пов’язана переважанням власних інте-ресів над чужими (індивідуальними чи колективними). Егоїзм протилежний альтруїзмові.

"ЕГО"(Я) – у психоаналізі – сфера особистості, що характеризу-ється внутрішнім усвідомленням самої себе і здійсненням пристосування індивіда до реальності.

ЕЗОТЕРИЗМ - сукупність зна-нь і духовних практик, закритих від незнайомців, які належать вузькому колу осіб і передаються в особистому досвіді від шукача до шукача, від учителя до учня.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (лат. existentia – iснування) – вчення, в яко­му вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша лю-дина та ін.) виводяться з іс­нування (ек-зистенції) людини; напрям в сучасній філософії, який розробляє таке вчення.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ (лат. exsis-tentia - існування) – філософська ка-тегорія, що позначає конкретне буття; В сучасній філософії дана категорія фіксує і позначає людське існування в його фундаментальній глибинній онто-логічній специфічності, протиставля-ючи по-перше, спосіб людського буття у світі буттю речі; по-друге, спосіб філософського осягнення і розуміння власне людського самоздійснення у світі і власне людських феноменів спо-собу наукового і об’єктивуючого пізнання «людського», основаного на аналітичному редукціонізмі.

ЕКЛЕКТИКА (грец. eklektikos – той, що вибирає) – поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Еклектика свідчить про кризу в духовному розвит­ку, відсутність доверше-ної системи, яка б подолала ці супереч-ності.

ЕКСПЛІКАЦІЯ (лат. explicatio - розяснення) – уточнення понять та тверд-жень природної чи штучної мови з метою усунення виявлених у них неясностей і неточностей у відповідності з новим об’єк-том дослідження. Експлікація може розумі-тися як заміна одних (неточних, неясних) понять іншими (формально чіткішими), або лише як уточнення вихідних понять через уточнення їх місця в якій-небудь понятійній системі.

ЕКСТАЗ (грец. ekstasis – знаход-ження поза, зміщення, перебування поза собою) – стан зміненої свідомості, що супроводжується: втратою людиною відчуття часу, захопленням, граничною позитив-ною емоційною насолодою, нерідко зоровими і слуховими галюцінаціями; рід трансу, пов'язаний з анестезією, пониженням актив-ності дихання і кровообігу (фізіологічний екстаз).

ЕКСТРАПОЛЯЦІЯ (лат. extra - над, поза і polio – виправляю, змінюю) – логіко-методологічна процедура розповсюд-ження (перенесення) висновків, зроблених стосовно певної частини обєктів чи явищ на всю сукупність (множину) даних об’єктів чи явищ, а також на їх іншу якусь частину; розповсюдження висновків, зроблених на основі теперішніх і (або) минулих станів явища чи процесу на їх майбутній (той, що припускається) стан.

ЕЛЕАТИ – пред­ставники давньо-грецької фі­лософської школи VI-V ст. до н.е., які протиставляли мис­лення чуттєвому сприйняттю, висунули вчення про ілю­зорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справ-жнього буття. Виникла школа в м. Елеї.

ЕЛЕМЕНТ – прий­нятий у даній системі най­простіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взає­мозв’язок елемен-тів нази­вається структурою. В сучасній науці на зміну дослід­женню одноканаль-них при­чинних зв’язків приходить багато-канальний (системний або системно-струк-турний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв’язки елементів.

ЕМАНАЦІЯ (грец. emanatio – витікання) – у вченні неоплатоніків ’’вип-ромінювання” вищими формами буття ни-жчих.

ЕМПІРИЗМ – філософ­ський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

ЕНТЕЛЕХІЯ – у філософії Арис-тотеля – внут­рішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кож­ному бутті до його здійснен­ня; діяльне формуюче нача-ло.

ЕНЦИКЛОПЕДИСТИ – фран-цузькі мислителі-просвітники (Дідро, Да-ламбер, Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у виданні “Енциклопедії” – першого твору, що систематизував наукове знання того часу.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ (грец. epi-stemologia – теорiя пізнання) – розділ філосо­фії, що вивчає загальні риси процесу пізнання та його результат - знання: основи та межі пізнання; до­стовірність і недостовірність знань. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.

ЕРИСТИКА – мис­тецтво диску-тувати; вчення про логічну структуру, функ­ції та правила ведення сп­ору. По-ділялася на діалек­тику та софістику.

ЕРОТИКА (грец. erotikos – любовний) – чуттєвість, спрямованість на статеве життя, на зображення його.

ЕСТЕТИКА (грец. estetikos – чуттєво сприй­мане) – фі­лософське вче-ння про пре­красне, про художнє осво-єння дійсності. Основні категорії есте-тики: “пре­красне” – “потворне”, “тра-гічне” - “ко­міч­не”, “піднесене” – “ни-зьке”. Ос­новна проблема – сп­е­­­­цифічне оцінне ставлення лю­дини до дійсності.

ЕСХАТОЛОГІЯ (грец. escha-tos – останній) – вчення про кінцеву долю людства і світу; складова час-тина будь-якої релігії.

ЕТАТИЗМ (франц. etatisme, від etat – держава) – ак­тивне втручання дер­жави в еко­номічну, полі­тичну, ду-хо­вну та інші сфери життя суспільства.

ЕТИКА (лат. etika – звичай, ха-рактер) – філо­софське вчення про мораль, походження і природу мо­ральних норм, спосіб їх функціонування в сус­пільстві; теорія моралі.

ЕТНОС (грец. ethnos – група, плем’я, народ) – міжпоколіннєва група людей, що об’єднана тривалим сумі-сним проживанням на певній терито-рії, спільною мовою, культурою і самосвідомістю.

ЕТОС (грец. ethos – звичай, вдача, характер) – у давньогрецькій філософії термін, що позначає сукуп-ність стійких, стабільних рис характе-ру індивіда, внаслідок його незміннос-ті; у сучасній філософії діалогу (Леві-нас та ін..) етос – це сукупність моральних імперативів, що імпліцитно притаманні інтерсуб’єктивному простору. Етос тут постає як практичний мораль-ний досвід, сукупність регулятивних ідей, що наділяє особистість її "природним правом", яке визначає умови бу-дь-якої людської активності, але в пе-ршу чергу, комунікативну активність.

З

ЗАКОН – об’єктивний, іс­тотний, необхідний, сталий зв’язок або відношення між явищами.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ – про­тистав-лення твердженню (тезі) суперечливого за змістом тверд­ження (анти­тези). На-прик­лад, теза “Ця подія – випад­кова”; антитеза “Ця подія – не випадкова”.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗА­ПЕ­РЕЧЕ-ННЯ – один з ос­новних принципів діа-лек­тики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) зні­має проти-лежності тези і анти­тези. (Ця подія і ви-падкова, і не випадкова.)

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД – прин-цип оцінки і систе­ма­тизації фактів повсяк­денного до­свіду, який за­безпе-чує лю­дині успішну орієнтацію у буде-нних жит­тєвих ситуаціях.

ЗМІСТ – категорія філо­софії; те, що підлягає “форму­ван­ню” – елементи (складові) певної системи (форми). В процесі піз­нання відбувається формаліза-ція змісту (переведення його в гра­фіки, формули).

ЗНАК – предмет, який для лю-дини заміщує інший пред­мет. Завдяки знакам отри­мується, зберігається і пе-ре­дається інформація.

ЗНАЧЕННЯ – зміст, пов’я­заний з певним знаком, зокрема з мовним вира-зом.

І

ІДЕАЛ (фр. idea – понят­тя, уявлення) – взірець дос­коналості, який є орієн­тиром діяльності людини.

ІДЕАЛІЗАЦІЯ – один з ме­тодів наукового пізнання, який полягає в аб-страгуванні певних влас­тивостей пред­метів і пере­тво­­­рення їх в ідеальні об’єкти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

ІДЕАЛІЗМ – напрям у фі­лосо-фії, який первин­ним вва­жає ідеальне нача­ло – Бога, дух, розум тощо. Згідно з ідеалізмом ду­ховна субста­нція є творцем світу. Роз­різняють об’єктивний (Пла­тон, Гегель) і суб’єктивний (Берклі, Мах) ідеалізм.

ІДЕАЛЬНЕ – протилежне мате-ріальному. До сфери ідеального відно-сяться поняття, цінності, ідеї, Бог. Мате-ріальні речі харак­теризуються речо­вин­ністю, просторовістю, ча­со­вістю, причи-нністю, ідеаль­не позбав­лене цих рис. Від­но­шен­ня між іде­альними пред­ме­тами заснова­не на логіч­ності.

ІДЕОЛОГІЯ – сукуп­ність погля-дів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. Ідеологія подібна світ­ській релігії, вона цементує соціальну одиницю, під­носить її у власних очах.

ІДЕЯ (грец. idea – ви­гляд, образ, по-няття) – вища форма пізнання дійсності, яка не тільки відтворює об’єкт, а й спрямо­вана на його перетворення.

ІМАНЕНТНЕ (лат. im­ma­nens – властивий, прита­ма­ний чомусь) – внутріш­ньо притаман­не предметам або явищам, те, що випливає з їх природи; напрям у філо­софії, який проголошує об’єк­тивний світ іманен-тним (внут­ріш­нім) змістом свідомості су-б’єкта.

ІМ'Я – мовний вираз (слово чи словосполучення), яке безпосередньо позначає, називає певні об’єкти – пре-дмети, явища, процеси тощо.

ІНДЕТЕРМІНІЗМ (лат. in – не) – заперечення детер­мінізму, при-чинності.

ІНДИВІДУАЛІЗМ – тип світог-ляду, сутність якого є абсолютизація пози-ції окремого індивіда в його протистав-ленні суспільству.

ІНДИВІДУУМ – ок­ре­мий, одиничний пред­ставник пев­ного виду, роду, класу, множини предметів, ок-рема сут­ність, істота чи людина, що ви­діляється як об’єкт прак­тичного чи теоретичного від­ношення.

ІНДУКЦІЯ (лат. inductio – наведення) – логічний умови­від від час-ткового, одиничного до загального.

ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ – різно-вид прагматизму, при­біч­ники якого вва-жають свідомість (за Дьюі – інтелект) од-ним із за­со­бів пристосу­вання до мінливих умов сере­довища, а тому логічні понят­тя, ідеї, наукові закони, тео­рії – лише інстру-менти (звідси й наз­ва), знаряддя, “ключі до ситуації”, “плани дії”.

ІНТЕГРАЦІЯ (лат. integratio – відновлення) – мо­мент розвитку, який полягає в поєднанні розрізненого в ціле.

ІНТЕЛЛІГІБЕЛЬНІСТЬ (лат. intelligibilis – належне розсудку) - філософський термін, що позначає осягнення будь-чого лише розумом, пізнання інтелектом, чи інтелектуальною інтуїцією

ІНТЕНЦІЯ (лат. іntentio – стремління) – спря­мованість акту свідомості на певний пред­мет. Наприклад, у сприйманні де­рево, буди­нок, в міркуванні – числа, в фантазії – русалки тощо.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ – у науках іс-торико-гуманітарного циклу - витлумачення текстів, спрямоване на розуміння їх смисло-вого змісту; у математичній логіці, логічній семантиці і філософії науки – встановлення значеня виразів формалізованої мови.

ІНТЕРCУБ’ЄКТИВНИЙ – такий, що існує лише в межах взаємодії суб’єктів. Ін­тер­суб’єк­тивними є, наприк­лад, моральні чи пра­вові нор­ми: вони не суб’єк­тивні і необ’єктивні.

ІНТРОСПЕКЦІЯ (лат. intro-spectare – ди­витися в середину) – спо­стереження за перебігом власних пси-хічних проце­сів. Один з допоміжних ме­тодів пізнання в психології.

ІНТУЇТИВІЗМ – те­чія у філосо-фії, яка абсо­лютизує роль інтуїції в піз-нанні (Шопенгауер, Бергсон).

ІНТУЇЦІЯ (лат. intueri – уважно дивлюсь) – процес без­посереднього отри-мання знання, шляхом цілісного схопле-ння проблемної ситуації, без дискурсив-ного його виведення і доведення. В основі інтуїції врод­жена здатність (та­ла­нови­тість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опо­середковані ланки.

ІРРАЦІОНАЛІЗМ – вчен­ня, згідно з яким осно­вою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття.

ІСИХАЗМ (грец. hesychia – спо-кій і тиша) – містична традиція богоспо-глядання у православній церкві, релігійна прктика, що являє собою сукупність ін-троспеції самозаглиблення під час молит-ви і, інколи, деяких фізичних вправ (піст, непорушність, контроль за диханням то-що). В Україні велике розповсюдження мав у ХІV – XVI ст.

ІСТИНА – адекватне від­творе-ння дійсності в піз­нанні, від­повідність знання дійсному стану речей (див. кон-венціо­на­лізм і прагма­тизм). Гегель вва­жав, що істина є системою знання, яка пос­тійно перебуває в розвит­ку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (непов­ної) іс­тини. Інші філософи не сприй­мають цієї концепції істини.

ІСТОРИЗМ – принцип пізна-ння, згідно з яким будь-яке явище слід розглядати в роз­витку. Історизм почав ак­тивно про­биватися в науку після Ч. Дарвіна.

ІСТОРИЧНИЙ МАТЕ­РІА-ЛІЗМ – соціаль­на концеп­ція марк-сизму, згідно з якою історичний розви-ток суспіль­ства визна­чається еконо-мічни­ми фак­торами. Взаємодія про­дук­тивних сил і виробничих відносин, згідно з Марксом, ви­значає основні етапи (фор­мації) історії людства – пер­вісний лад, рабовласництво, фео­да-лізм, капіталізм і май­бут­ній ко­мунізм. Претендувала на роль єдино наукової теорії суспільства.

ІСТОРИЧНОГО КОЛОВОРО-ТУ ТЕОРІЯ – істо­ричні концепції О. Шпен­глера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими іс­нують окремі ізольовані куль­тури (єгипет­ська, вавилонська, ки­тайська, індійська, греко-римсь­ка, західноєвропейська, ро­сійсь-ка та ін.), що розвиваються по циклу – дитинство, юність, зрілість, ста­рість і зане-пад.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ – га-лузь філософських знань, предметом яких є законо­мі­р­ності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.

К

КАРМА – в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

КАРТЕЗІАНСТВО – на­прям у філософії XVII-VIII ст. теоретичною осно­вою якого бу­ло вчення Декар­та (латинізо-ване ім’я – Кар­тезіус), що обстоювало раці-о­налізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у поясненні явищ природи.

КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРА-ТИВ – безумовний мо­раль­ний обов’язок, веління. Тер­мін, запроваджений Кантом. Суть його Кант фор­мулював так: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей, або «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у власній особі і у особі будь-кого іншого так як до цілі і ніколи не ставився до неї як до засобу».

КАТЕГОРІЇ – загальні структури або властивості сущо­го – речей, процесів, живого, ідеальних предметів – всього, що утворює світ; загальні форми мислення.

КАУЗАЛЬНІСТЬ (лат. causa – причина) – те ж, що і причинність.

КІЛЬКІСТЬ – число, ве­ли­чина, чисельна визначеність; відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра су­куп­ності речей однієї якості. Згідно з Гегелем, на певному етапі переростає в якість.

КОГЕРЕНЦІЇ КОНЦЕПЦІЯ (лат. cohaerentia – внут­рішній зв’я­зок) – неопози­тивістська концепція істини, згід­но з якою істинність визначаєть­ся вик­лючно внутрішньою узгод­же­ністю речень у певній системі (речення істинне, якщо воно є еле­ментом несуперечливої сис­те­ми, будь-яке нове речення істин­не, якщо його включення в на­укову теорію не робить останню суперечливою).

КОЕВОЛЮЦІЯ – термін, широ-ко вживаний сучасною наукою для поз-начення механізму взаємозумовлених змін елементів, які складають цілісну систему, що розвивається.

КОНВЕНЦІОНАЛІЗМ – філо-софський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття визначаються не їх іс-тинністю, а є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укла­деної за принципом “зручності”, “економії мисле-ння”.

КОНЕЧНЕ – філософ­ська кате-горія, яка характери­зує обме­женість речей і про­цесів; про­тяж­ність, яка поча­лась і закін-чилась. Ко­нечне діалектично пов’язане з безкі­нечним: містить безкінеч­ність (його можна ділити до безкі­нечності) і, навпаки, безкі­нечне складається з конечного.

КОНОТАТ – смисл імені чи знака, тобто інформація, яку несе в собі знак (ім’я) про позначуваний предмет (денотат імені).

КОНОТАЦІЯ (лат. con – ра-зом і noto - позначаю) – 1)логіко-філо-софський термін, який виражає відно-шення між смислом (конотат) і іме-нем чи комплексом імен. Конотат ха-рактеризує денотат, тобто предметне значення, що встановлюється в проце-сі позначення об'єкта в імені. Коно-тація, яка не супроводжується денота-цією, встановлює ідеальний об’єкт, який хоча й не має об’єктивно-реаль-ного еквіваленту, але ім’я якого не позбавлене смислу. Наприклад склад-не ім’я "нинішній король Франції" має смисл, але не має на сьогоднішній день денотату; 2)у мовознавстві – допоміж-не, попутнє значення мовної одиниці, що слугує вираженням експресивно-емоційно-оцінних аспектів висловлю-вань; 3)у семіотиці – особливий непря-мий модус значення, рівень "вторин-них означуваних", що надбудовується над прямим денотативним значенням слова.

КОНСЕНСУС (лат. consensus – згода, співучасть) – у звичному вжи-ванні поняття означає єдність погля-дів, думок, міркувань, взаємна згода людей.

КОНСТИТУЮВАННЯ (лат. constituo - встановлювати, формувати) – одне з основних понять феномено-логії Гуссерля. Позначає специфічну здатність свідомості, процес в якому свідомість не сприймає світ, а активно його відтворює в собі, із себе і для себе.

КОНСТРУКТ – поняття, що вводиться гіпотетично (теоретичне) або створюється з приводу спосте-режуваних подій чи об’єктів (емпірич-не) за правилами логіки з жорстко встановленими межами вживання і правильно виражене в певній мові, не передбачає обов’язкового встановлю-ння його онтологічного статусу, тобто не вимагає вказування на конкретний денотат.

КОНСТРУКЦІЯ – поняття фі-лософії постмодернізму, яке замінило в контексті презумпції "смерті Авто-ра" поняття твір: продукт художньої творчості мислиться не як константна автохтонна цілісність, а як рухлива мозаїка принципово вторинних диск-ретних елементів, що перманентно змі-нюють свою конфігурацію стосовно один одного.

КОНТЕКСТ (лат. contextus – поєднання, тісний зв'язок) – квазітекс-товий феномен, який породжується ефектом системності тексту як експре-сивно-семантичної цілісності і полягає у суперадитивності смислу і значення тексту по відношенню до смислу і значення суми мовних одиниць, що його складають.

КОНФУЦІАНСТВО – фі­ло-софське вчення давньо­китайського мисли­теля VІ ст. до н. е. Кун Фу-цзи (Конфу­ція), го-ловним в якому є по­нят­­тя “жень” (гуманність) – мо­ральний закон, який ви­значає взаємини людей і ви­ма­гає без­застережної покори мо­лод­­ших старшим за віком або за соціальним становищем.

КОНЦЕПТ (лат. conceptus - поняття) – зміст поняття, його смис-лова наповненість у відволіканні від конкретно-мовної форми його вира-ження.

КОНЦЕПТУАЛІЗМ (лат. con-ceptus – думка, по­нят­тя) – напрям у середньо­віч­но­му номіналізмі, пред­ставники яко­го (П.Абеляр та ін.) до­водили, що універ­салії реаль­но не існують ні до речей, ні в самих речах, а є лише за­галь­ними понят­тями, кон-цептами про речі, і ці поняття утворю­ються шляхом абстрагування від ре-ально існуючих, одинич­них предметів певних спіль­них їм властивостей.

КОНЦЕПЦІЯ (лат. conceptio - розуміння, уяв­лення) – система поглядів, що виражає певний спосіб бачення (точку зору), розуміння, трактування яких-небу-дь предметів, явищ, процесів і презентує провідну ідею або (і) конструктивний принцип, які реалізують певний задум у тій чи іншій теоретичній знаннєвій прак-тиці.

КОСМОПОЛІТИЗМ – вчення, в основу якого покла­дено заклик відмови-тися від націо­нального суверенітету, націо­наль­них традицій і куль­тури задля аб-страктного по­няття вселюдської культури і традицій.

КОСМОС (грец. kosmos - улаштування, упорядкованість, прикраса) – філософська категорія, яка фіксує уявлення про світ як про упорядковану і структурно організовану цілісність, що підпорядковує-ться у своїй динаміці імманентній законо-мірності – базове поняття метафізики.

КРАСА – те, що необхідним чином подобається всім, без будь-якого утилітарного інтересу, своєю чистою формою (І. Кант). У красі знаходять свою єдність Істина і Благо (Гегель).

КРЕАТИВНІСТЬ (лат. create - творити) – породжуюча здатність, ха-рактерна риса творчої особистості, процесу, продукту, що проявляється в зміні універсуму культури, досвіду індивіда чи соціальної значимості.

КРЕАЦІОНІЗМ (лат. creatio – творення) – вчення, що пояснює по-ходження і різноманітність світу боже­ственним творчим актом.

КРИТИКА (грец. kritike – мистецтво судження) – спосіб духовної ді-яльності, основним завданням якого є надання цілісної оцінки явищу, розкри-ваючи його протиріччя, сильні та слабкі сторони.

КУЛЬТУРА – увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтво-рений і “репрезентований” (штучний, поза природний) світ, що охоп­лює різноманіт-ність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, піз­нання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

КУМУЛЯТИВІЗМ (лат. cumu-latio – збільшення, накопичення) – методо-логічна установка філософії науки, згідно з якою розвиток знання здійснюється шля-хом поступового додавання нових поло-жень до вже накопиченої суми істинних знань.

Л

ЛЕГІТИМНІСТЬ (лат. legitimus - законний) – в широкому значенні – визна-ння, пояснення і виправдання соціального порядку, дії, діючої особи чи події.

ЛІБЕРАЛІЗМ (лат. liberalis – вільний) – вільно­думство, пере­конання, що вис­тупають проти традицій, звичаїв і догм. У полі­тиці лібералізм про­тистоїть кон­серватизму, в економіці виступає за вільну кон­куренцію проти втручання держа­ви. Підкреслює цінність особисто­сті.

ЛІБІДО (лат. libido – бажання, потяг, прагнення) – поняття, яке вжи-вається для позначення статевого потя-гу, статевого інстинкту, енергії сексу-ального потягу людини тощо.

ЛІНГВІСТИЧНА ФІЛОСО-ФІЯ – напрям у сучас­ній філософії, який вважає го­ловним завданням ана-ліз звичної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн).

ЛОГІКА – наука про за­кони та форми правильного мис­лення. Аристотель від­крив ос­нов­ні її закони; за­кон тотож­ності; закон неперечності; за­кон виключе-ного третього. До­тримання законів і пра-вил логіки є запо­рукою правильного мис­лен­ня.

ЛОГОС – у давньо­грецькій фі-лософії – сві­товий розум, закон (Гера­кліт); у неоплатоніків і гно­стиків – думка і слово Боже.

ЛЮБОВ – найвище людське почуття, всеповнота моральності, "по-тяг однієі живої істоти до іншої для поєднання з нею і взаємного заповне-ння життя" (В.С.Соловйов)

М

МАРГІНАЛЬНІСТЬ (лат. ma-rgo – край, межа) – поняття, що тра-диційно використовується у соціальній філософії і соціології для аналізу гра-ничного стану особистості стосовно якої-небудь соціальної спільності, яка накладає при цьому певний відбиток на її психіку і спосіб життя.

МАРГІНАЛЬНА КУЛЬТУ-РА – сукупність локальних культур (субкультур), базові принципи яких оцінюються з точки зору пануючого культурного канону як чужі чи ворожі.

МАРКСИЗМ – ідео­ло­гічна течія, яка охоплює філо­софію, політичну еко­номію і "тео­рію" револю­ційного пере­тво­рення бур­жуазного сус­піль­ства в ко­му­ніс-тичне (т. з. науковий комумунізм).

МАТЕРІАЛІЗМ – на­прям в істо-ричному роз­витку філософії, який вва­жає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і про­цеси через матеріальні при­чини. Протистоїть ідеалізму і релігії. Матеріалізм був прита-ман­ний давньогрецьким філо­софам (Де­мокріт), Просвіт­ництву XVII-XVIII ст. (Ді-дро, Ламет­рі), Марксу.

МАТЕРІЯ – філософська категорія, проти­лежна ідеї, іде­альному. У марксизмі: "Матерія - філософська категорія для позна-чення об’єктивної реальності, яка дана лю-дині у відчуттях її, яка копіюється, фотог-рафується, відображається нашими відчу-ттями, існуючи незалежно від них"(Ленін). Мате­ріальність речей чи процесів визнача-ється їх речо­винністю, просторово-часовим бут­тям, причинними зв’язками з ін­шими речами і процесами. В деяких філософських сис­темах матерія як неживе проти­ставляється живому.

МЕНТАЛЬНІСТЬ, МЕНТАЛІ-ТЕТ (лат. mens – ум, розум, мислення, образ думок, душевний склад) – глибинний рівень колективної і індивідуальної свідо-мості і несвідомого, що являє собою сукуп-ність готовностей, установок, схильностей індивіда чи соціальної групи діяти, мис-лити, відчувати і сприймати світ певним чином.

МЕТАТЕОРІЯ – теорія, яка при-значена для аналізу структури, властивос-тей, методів і законів деякої іншої теорії, що називається предметною чи об’єктною теорією. Термін введено математиком Д.. Гілбертом

МЕТАФІЗИКА – 1) філософське вчення про най­загальніші, граничні, над досвідні принципи і начала буття – світ, Бога й душу (термін запропоновано Анд-роніком Родоським (1 ст. до н.е.) при систе-матизації творів Аристотеля); 2) Метод протилежний діалектиці, який розглядає предмети і явища як незалежні і взаємо-незумовлювані одне одним, заперечує вну-трішні супе-речності як джерело саморо-звитку, а також поступальний розвиток і якісні зміни.

МЕТОД – сукупність пра­вил дії (наприклад, набір і по­слідовність певних опе­ра­цій), спосіб, знаряддя, які спри­яють розв’язанню тео­ретичних чи практичних проблем.

МЕХАНІЦИЗМ – спро­щений підхід до склад­них біо­логічних і соціа-льних явищ, який намагається зрозу­міти їх на ос­но­ві законів ме­ханіки. Властивий мисли­телям XVII-XVIII ст.

МИСЛЕННЯ – ак­тив­ний про-цес узагальнення й опо­середкованого відо­бражен­ня дійсності, який забезпе-чує розгортання на основі чут­тє­вих даних закономірних зв’яз­ків цієї дій-сності та вираження їх у системах понять.

МІРА – філософська ка­тегорія, яка відображає спів­відношення, гармонію кіль­кісних і якісних ознак пред­мета. Міра – це протяжність (ін­тервал) кількіс­них змін, в ме­жах якої якість за­лишається незмінною. Бути в мі­рі озна­чає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

МІСТИЦИЗМ (грец. mystika – таємні обряди, та­їнство) – релігійно-філософ­сь­кий світогляд, який вважає мож­ливим осягнення божест­ве­н­ного (трансцендентного, над­­природно­го) буття шляхом відходу від світу і занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосе­реднього спілкування з Бо­гом через злиття з ним влас­ної свідомості. Характерний для багатьох релігійних ку­льтів, філософ-ських вчень (Бьоме, Сведенберг та ін.).

МІФ (грец. mythos – сказання, ле-генда) – форма цілісного масового пережи-вання і витлумачення дійсності за допомо-гою чуттєво-наочних образів, які вважа-ються самостійними явищами реальності. Міфологічна свідомість відрізняється син-кретизмом, сприйняттям картин, породже-них творчою уявою людини, в якості «неспростовних фактів буття». Для міфу не існує межі природного і надприродного, об'єктивного і суб'єктивного; причинно-наслідкові зв'язки підмінюються зв'язком за аналогією і дивовижними асоціаціями. Міф – засіб духовного конт­ролю роду над індивідом.

МОВА – спеціалізо­вана, інфор-маційно-знакова система для вираження думки, мислення, свідомості. Мова ви-конує такі соціальні функції: експре-сивну; сигніфікативну; когнітивну; ін-формаційно-трансляційну; комунікатив-ну.

МОДАЛЬНІСТЬ (лат. modus – міра, спосіб) – характеристика особливос-тей існування деякого об’єкта чи явища або протікання процесу (фізичні модаль-ності), а також способів побудови та розу-міння суджень і логічних міркувань про об’єкти, явища, події чи процеси (логічна модальність)

МОДЕЛЮВАННЯ – ме­тод опо-середкованого до­слідження об’єктів пізна-ння шля­хом теоретичного чи експери­мен-тального дослід­ження їхніх моделей.

МОДЕЛЬ (лат. modus – зразок, копія, образ) – речова, знакова або уяв-на система, що відтворює, імітує чи відображає принципи внутрішньої ор­ганізації або функціонування, (ті чи ін-ші властивості) досліджуваного об’єк-ту (оригіналу).

МОДУС (лат. modus – вид, міра, спосіб) – у філософії доби серед-ньовіччя та Нового часу – властивість предмета, притаманна йому лише в деяких станах на відміну від атрибуту – не­від’ємної власти­вості предмета у всіх його станах.

МОНАДА – в ряді фі­лософських систем – най­простіша, неподільна єдність первоначало, основа явищ.

МОНІЗМ (грец. monos – один, єдиний) – протилежний дуалізмові та плюралізмові фі­ло­софський принцип по-яснення різно­манітності світу як прояву єдиного начала (матері­ального чи духов-ного). Розрізняють матері­аліс­тич­ний та ідеалістичний монізм.

МОРАЛЬ (лат. moralis – звичаї) – система по­глядів і уявлень, норм і оці­нок, що регулюють пове­дінку людей в суспільстві.

МОРТІДО – за Фрoйдом, по-тяг до смерті, агресивний потяг і енер-гія цього потягу, що є одним з найіс-тотніших (поряд з сексуальним) моме-нтів психічного життя.

МОТИВ (лат. moveo – рухаю) – спонука людської діяльності, зумов-лена пев­ними потребами.

Н

НАДІЯ – емоційне переживан-ня, що виникає при напруженому очі-куванні суб’єктом бажаного і провіщує імовірність його здійснення; загально-людська універсалія культури, що фік-сує даний стан як цінність.

НАРОДНИЙ СУВЕРЕНІ-ТЕТ – кон­центрована єд­ність повно­важень і правочин­ності, си­ли і права, які поши­рю­ються на все населення і всю країну і визначають зміст за­конів та порядок суспіль­ного буття.

НАТУРАЛІЗМ – філо­соф­ський напрям, який вва­жає природу універсаль-ним принци­пом усього сущого.

НАЦІЯ – духовно-со­цільний різновид стійкої люд­ської спільності, що скла­лась історично на пев­ній тери­торії і характери­зується глибо­ким вну-тріш­нім відчуттям, са­моусвідо­млен-ням власної на­леж­нос­ті до певної етнічної групи та спільністю мови, ку-ль­тури, побуту й звичаїв, іс­то­ричних переживань, пси­хіч­ного складу, антро-по­логічних особ­ливостей, еко­номічних інте­ре­сів у тво­ренні матеріальних ціннос­тей, території (“життєвого простору”).

НЕОПЛАТОНІЗМ – на­прям античної філософії, який системати-зував учення Пла­тона, поєднавши його з ідея­ми Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

НЕОПОЗИТИВІЗМ – один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму.

НІГІЛІЗМ (лат. nihil – ні­що, ні-чого) – філософсько-етич­на позиція, яка ви-ра­жається в за­переченні загаль­ноприй­нят­них іс­­тин, ціннос­тей, ідеалів, тради­цій, мо­ральних норм, культури.

НІРВАНА (санскр. зга­сання ) – одне з ос­новних понять філософії буд­дизму та джайніму, що оз­начає ви­щий стан “блажен­ства” людської душі, яка звіль­ня­ється від безперервного по­току перевтілень, страж­дань і зливається з ду-хов­ною, “бо­жест­венною першоосновою світу”.

НОМІНАЛІЗМ (лат. nomen – ім’я) – філософське вчен­ня, що заперечує онто­логічне зна­чення універсалій (загаль-них по­нять), стверд­жуючи, що уні­версалїї іс­нують не в дійсності, а тільки в мисленні.

НОУМЕН – у філо­софії Плато-на й середньо­вічній схо­ластиці термін, який означає те, що ося­гається розу-мом на про­ти­вагу даному в чуттях (фе­но­мену). У філософії І.Кан­та ноумен – це демаркаційне (граничне) поняття, яке фік­сує, що межею піз­нання є чуттєвість.

О

ОБ’ЄКТ – те, що піз­нається суб’єктом (окремий предмет, природа, сус­пільство на який спрямована пізна-вальна чи практична дія суб’єкта то-що).

ОБ’ЄКТИВНИЙ ІДЕА­ЛІЗМ – філософська система, згідно з якою пер­шоосновою світу є духовна суб-станція, яка існує об’єктивно, не­залежно від суб’єкта. Пред­ставники об’єктивного ідеалізму – Платон, Ге­гель, неотомісти.

ОБ’ЄКТИВНІСТЬ – від­творен-ня об’єкта за його влас­ною мірою (вимірю­вання твер­дості, теплоти об’єкта, тощо за певними еталонами). Харак­те­ри­зує відно-шення суб’єкта до об’єк­та.

ОНТОЛОГІЯ (з грецьк. on – суще і logos - вчення) – вчен­ня про буття, про суще, про його форми і фундаментальні принципи, про найза-гальніші визначення і категорії буття.

ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ – вчення, згідно з яким зна­чення понять зводяться до су­купності операцій, за допо­могою яких воно було сфор­моване. Його автор – про­фесор Гарвардського універ­ситету Персі Вільям Бріджмен.

ОПИС – етап науко­вого піз-нання, який полягає у фік­сації даних експери­менту, спо­стереження мо­вою науки. Роз­різ­няють ем­піричне й тео­ретичне (напр., матема­тичне) опи­су-вання явищ.

ОСВІТА – функція соціуму, яка забезпечує відтворення і розвиток самого соціуму та систем його життє- діяльності. Ця функція реалізується че-рез процеси трансляції культури і реа-лізації культурних норм у змінних історичних ситуаціях, на новому мате-ріалі соціальних відносин, покоління-ми людей, що неперервно заміщають одне одного.

ОЦІНКА – спосіб встановле-ння значущості будь-чого для діючого і пізнаючого суб’єкта, що полягає в схваленні чи осуді наявних норм та ціннос­тей, а також в субо­рдинації їх за важливістю.

ОЧЕВИДНІСТЬ – вихідний приннцип деяких філо­соф­ських систем (Де­карт, Гус­серль), який поля­гає в прий­нятті певних іс­тин за безумов­ні та без­сумнівні, по­бу­­дові на них усієї сис-теми фі­лософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевид­ним) і опосередкованим.

П

ПАНЛОГІЗМ – філо­соф­ський принцип, за яким дій­сність тлумачиться як логічне ви­раження ідеї, саморозкриття спе­кулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, "сам себе піз­наючий розум" (Г. Гегель).

ПАНТЕЇЗМ – філо­соф­сь­­ке і ре-лігійне вчення про при­сутність Бога у єс-тві самої природи, ототожнен­ня Бога з при­родою, роз­чинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

ПАРАДОКС (грец. paradocos – несподіваний, див­ний) – в широкому розу­мінні – не­очевидне вислов­люва-ння, істинність якого встановлю­ється досить важко; в такому смислі пара­док-сальними вва­жа­ють будь-які неочікувані ви­­слов­лювання, особливо ко­ли неочі­кува-ність їх змісту виражена в до­­теп­ній формі. В логіці пара­доксом називають висловлю­ван­ня, які в точному сенсі слова супе­речать логічним законам.

ПАРАДИГМА – поняття, що позначає сукупність теоретичних, ме-тодологічних та інших ціннісних ус-тановок і технічних засобів, прийня-тих науковим співтовариством, на пев-ному етапі розвитку науки, якими ке-руються в якості взірця (моделі, стан-дарта) при розв’язанні наукових проб-лем і які забезпечують існування нау-кової традиції.

ПАТРИСТИКА (лат. pa­­ter – батько) – сукупність фі­ло­соф­сь­ких доктрин хрис-тиян­сь­ких мис­лителів (отців церкви) II–VII ст., які розробляли і відстоювали догмати християнського віровчення проти язичників та доводили несумісність релігійної віри з античною філософією.

ПЕРВИННІ ЯКОСТІ – згідно з вченням матеріа­лістів XVII-XVIII ст. (Гоб­бса, Локка) – якості, що притаманні самим ре­чам і можуть бути описані меха­ні­­кою (про­тяжність, величина, фігура).

ПЕРЕРВНІСТЬ (ДИС­КРЕТНІ-СТЬ) – кате­горія філософії, що харак­те-ризує кван­товість, дроб­ність, порційність просто­рово-часових параметрів ре­чей, фі-зичних сил, позначає акт переривання про-тікання процесів, в ході якого вони пере-ходять на нову якісну ступінь, продов-жуючи на ньому подальший неперервний розвиток.

ПЕРИПАТЕТИКИ – уч­ні та пос-лідовники Арис­то­теля. Назва походить від звич­ки мислителя викла­дати своє вчення під час прогулянки в саду.

ПЕРСОНАЛІЗМ – ре­лігійно-філософська течія, яка вищою реаль-ніс­тю і цінністю вва­жає персо­ну – лю-дину, Бо­га (амери­канське відгалужен­ня – Боун, Хокінг, французьке – Му-ньє, Лакруа). Світ – су­куп­­ність духов-них персон (на зразок монад Лейб-ніца).

ПЕРФОРМАЦІЯ – вживання мови тим хто промовляє/слухає у реальних ситуаціях на основі мовної ко-мпетенції (попереднього «знання» цієї мови).

ПІДСВІДОМЕ – одне з основ-них понять психо­аналізу Фройда, яким позначають пси­хічні про­цеси, що виникають і проті­кають поза свідомим конт­­ролем. Проявляється в снах, об-мовках, автоматизмах, афектах, яви-щах сомномбулізму (лунатизму), гіп-нозі та ін.

ПІЗНАННЯ – процес ці­ле­спря-мованого відтво­рення лю­ди­ною дійсності в абстрактних образах (по­няттях, теоріях). По­в’язане з практичною діяльністю і зу-мовлене суспільним буттям людини.

ПІФАГОРЕЇЗМ – на­прям у давньогрецькій фі­лософії, який абсо-люти­зував та обожнював поняття чис-ла і про­голошував його першоос­но­вою світу та сут­ністю речей.

ПЛЮРАЛІЗМ (лат. pluralis – множинний) – філо­соф­сько-світогляд-на позиція, згідно якої існує множина незалежних одне від одного начал чи видів буття ( П. в онтології - Демокрит, Ляйб­ніц) форм і принципів знання, теорій, методів (П. у гносеології), рівноправних і суверенних особистостей та груп (П. у етиці і соціології), цінностей і ціннісних орієнтацій, що виражаються в різноманітних ідеологіях та переконаннях і конкурують чи борються за визнання (П. у аксіології).

ПОЗИТИВІЗМ (лат. рositivus – умов­ний, пози­тивний) – філософський нап рям, який ґрунтується на парадигмальній гносеометодологічній установці, згідно з якою позитивне знання може бути здобуте лише в результаті чисто наукового (не філософського, метафізичного) пізнання. В еволюції позитивізму виділяють 4 етапи: І. - «перший позитивізм» (О.Конт, Дж.Ст. Мілль, Спенсер); ІІ. - «другий позитивізм» (Авенаріус, Мах); ІІІ. – «третій позитивізм або неопозитивізм» (Шлік, Карнап, Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Рассел, Вітгенштейн); ІV. – «постпозитивізм» (Кун, Лакатос, Фойерабенд, Тулмін)

ПОНЯТТЯ – форма мислення, за допомогою якої виділяються і уза-гальнюються предмети за їх характер-ними ознаками.

ПОРНОГРАФІЯ (грец. pornos – розпусник, grapho - пишу) – у Дав. Греції – опис побуту публічних жінок; нині - поняття, яке позначає духовно-віртуально-практичний феномен, що постає результатом трансформації пуб-лічних сексуальних контактів – із сфери чисто особистого вибору індивідів, партнерських пар і малих соціальних груп – у підкреслено ринково орієнотований «виробничий» процес здійсне-ння статевих актів. Порнографія зво-диться до гранично наочної і жорсткої об’єктивації процедур набуття людьми психофізіологічних станів екстазу і ор-газму.

ПОСТУЛАТ (лат. postu­l­atum – вимога) – ви­хідне твердження, яке при побудові теорії приймається без дове-дення. Те ж, що й аксіома.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА – дер-жава, в якій панує право, метою якої є утвердження пра­вової форми і право-вого ха­рак­­теру взаємовідносин (взаєм­них прав і обов’язків) між публічною владою та під­влад­ними структурами як су­б’єктами права, визнання і на­дій-не гарантування фор­маль­ної рівності та свободи всіх ін­дивідів, прав і свобод людини і громадянина.

ПРАВОВА РІВНІСТЬ – рів-ність віль­них і неза­леж­них суб’єктів права за загаль­ним для всіх масшта-бом, єди­ною нормою та рівною мірою.

ПРАВОВИЙ ЗАКОН – адек-ватне вираження пра­ва в його офіцій-ному ви­знанні, загальнообов’язко­вос-ті, визна­ченості й конкретності.

ПРАВОСВІДОМІСТЬ – міра ус-відомлення осо­бою правових норм, пра-вил, що діють у кон­кретному сус­піль-ному се­ре­довищі.

ПРАГМАТИЗМ (грец. pragma – справа, дія) – філо­софська течія, яка зво-дить суть понять, ідей, теорій до прак­тичних опе­рацій підкорення нав­колиш­ньо-го середовища і роз­глядає практичну ефек-тив­ність ідей як критерій їх істинності.

ПРАКСЕОЛОГІЯ – наукова ди-сципліна, що ви­вчає умови і методи ефек­тивної практичної діяльності.

ПРАКТИКА – усвідомлена, ці-леспрямована предметно-чуттєва ді­яль­ні-сть людини щодо пе­ре­тво­рення світу. Пра-ктич­на діяль­ність – спосіб іс­нування люди­ни.

ПРАКРИТІ (санскр. – ос­нова, корінь, джерело) – од­не з основних по-нять дав­ньо­індійської філософії, яке озна­чає жіноче начало всіх речей, ото-тожнюване з діяльно ак­тивною “пра­матерією”.

ПРИНЦИП (лат. principium – начало, основа) – пер­воначало, те, що лежить в ос­но­ві певної сукупності фак-тів, теорії, науки; внутрішні пере­кона-ння людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керу-ється у житті.

ПРИЧИННІСТЬ (каузальні-сть) – взаємовід­ношення речей і про-цесів матеріального світу, за яко­го од-ні (причини) пород­жують інші (наслі-док). При­чинність – основний прин­цип наукового пояс­нення сві­ту, протисто-їть диву (в релігії) – явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопози­ти­вісти за-перечують об’єк­тив­ність причинності, зводять її до су­б’єк­тивної форми упо-ряд­кування досвіду.

ПРОБЛЕМА – форма знання, змістом якої є те, що не пізнане люди-ною, але потре­бує свого пізнання.

ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ – тлума-чення історії як вияву волі зовнішніх сил, Божого про­видіння, остаточної пере­моги добра над злом.

ПРОГРЕС – зміни явищ у при-роді чи сус­пільстві від нижчого до ви­щого, від простого до складного.

ПРОСВІТНИЦТВО – ідеологія молодої бур­жуазії XVIII ст., яка продо­вжувала гуманістичні тра­диції Відрод­же-ння. Пред­ставники: Локк, Вольтер, Мон-теск’є, Дідро, Руссо та ін.

ПРОСТІР – одна з основних ознак мате­ріальності речей; форма іс-нування матерії, що фіксує її протяжність і порядок роз­ташування. Суб­станційна кон­цепція простору і часу (Нью­тон) визнає мож­ливість існу­вання їх без матерії, реля-ційна (Ляйбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є харак­теристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємо­по­в’я-заний з ча­сом, виз­начається че­рез час і нав­паки. Якісно від­мінним структур­ним рівням ма­те­рії притаман­ні якісно відмінні про­сторово-часові характеристи­ки.

ПРОТИЛЕЖНІСТЬ – поняття, що відображає такі відношення між сторо­нами взає­модії, за яких во­ни взає­мо-зумовлюють і вза­ємовик­лючають одна одну. Наприк­лад, полюси в електриці.

ПСИХЕЯ – вся повнота психічних процесів, як особистих, так і позаособистих, як усвідомлюваних, так і несвідомих, що характеризують душевний світ даного індивіда.

ПСИХОАНАЛІЗ – один з ме-тодів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнан­ня домі­нуючої ролі підсві­домого в житті людини. Засновник З.Фройд.

Р

РАЦІОНАЛІЗМ (лат. rationalis – розумний) – філо­софський напрям, який визнає центральну роль ро­зуму, мис­лення в пізнанні.

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ (лат. ratio - розум) – поняття з багатозначним змістом, що залежить від включеності в конкретну філософсько-соціологічну концепцію. У філософії науки раціо-нальність розуміється як вищий ау-тентичний тип свідомості і діяльності, взірець для всіх сфер пануючої куль-тури, сукупність норм, принципів, ме-тодів і ідеалів наукового дослідження домінуючих у даній культурно-істо-ричній традиції.

РЕАЛІЗМ (лат. realis – суттєвий, дійсний) – філософ­сь­кий напрям, згідно з яким за­галь­ні поняття (уні­версалiї) існують реально як сутності речей.

РЕАЛЬНІСТЬ (лат. real­is – дій-сний) – те, що має статус буття.

РЕДУКЦІЯ (лат. reductіo – відсу-вання назад, повернення до колишнього стану) – дії, про­це­си, які призводять до спро­щен­ня структури будь-якого об’єкта.

РЕЛІГІЙНА СВІ­ДОМІСТЬ – система (су­куп­ність) релігійних ідей, понять, принципів, мірку­вань, аргу­ментацій, концеп­цій, сенсом і значе-нням яких є здебільшого віра в над-природне.

РЕЛІГІЙНИЙ КУЛЬТ (лат. cul-tus – поклоніння) – один із ос­новних елеме-нтів релі­гій­ного комплексу, система дій і за­­собів впливу на надпри­родне.

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІ­ЗАЦІЇ – об’єднання послідовни­ків певного віро-сповідання, ці­лісність і єдність якого за-безпе­чується змістом віровчення та куль-ту, системою організацій­них принципів, правил і ролей.

РЕЛЯТИВІЗМ (лат. relativus – відносний) – під­хід, який абсолютизує мін­ливість, суб’єктивність іс­тини. Прита­ман­­ний суб’єктивістським на­прямам філо­софії (софісти, сенсуа-лісти-суб’єктивісти).

РЕФЛЕКСІЯ (лат. reflexio – вигин, відобра­ження) – тип філософ-ського мислення, спрямований на ос-мислення і обгрунтування власних пе-редумов, і вимагає зосередження сві-домості на собі. Пізнання можна дос-лід­жувати через його результати – ідеї, теорії – об’єктивний метод, або через аналіз суб’єктивної діяльності пізнання – реф­лексію. В цьому сенсі використовується Декар­том, Локком, Гуссерлем.

РИЗОМА (фр. rhizome - корневище) – поняття філософії пост-модернізму, що фіксує принципово не-лінійний спосіб організації цілісності (тексту), залишаючи відкритою мож-ливість як для внутрішньої імманен-тної рухливості, так і для інтерпре-таційного плюралізму.

РОЗВИТОК – сукуп­ність нез-воротніх, спрямо­ва­них, закономірних змін, що при­зводять до появи нової якості. Виділяють прогре­сив­ний і рег-ресивний розвиток, а також дві діа­метрально про­ти­лежні кон­цепції роз-витку – діалектич­ну і метафізичну.

РОЗСУДОК – почат­ко­вий рі-вень мислення, де опе­рування аб-стракціями відбу­ваєть­ся в межах пев-ної незмін­ної, наперед заданої схеми.

РОЗУМ – вищий рівень ра-ціонального пізнан­ня, як­о­му властиві творче опе­рування абстракціями та реф­лексією, спрямованість на усві­дом-лення власних форм та передумов, само­пізнання.

РОЗУМІННЯ – роз­крит­тя і зас-воєння сприймаючим су­б’єктом змісту символів, знаків, виразів мови, художніх образів, положень науки тощо; засвоєння і адекватне застосування сприй­нятої інфор-мації.

РОМАНТИЗМ – фі­лософ­ська те-чія, представники якої роз­глядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

С

САМОСВІДОМІСТЬ -

(сама свідомість) – протилежне усвідом-

ленню зовнішнього світу (об’єкта) пере-живання єдності і специфічності "Я" як автономної (окремої) сутності, що наді-лена думками, чуттями, бажаннями, здат-ністю до дії. Здатність людини по­глянути на себе збоку, тобто дистан­цію­ва­ти­ся від себе, побачити себе очи­ма інших. Вклю-чає в себе процеси самопізнання, само- ідентифікації, самовизначення.

САНСАРА – одне з базових по-нять індійської філософії і релігії (анало-гічне - "реінкарнація"), яке позначає про-цес незчисленних перероджень особис-тості чи душі, що приносить їм страж-дання.

СВІДОМІСТЬ – здатність спря-мовувати свою увагу на предмети зов-нішнього світу і одночасно зосереджува-тись на тих станах внутрішнього духов-ного досвіду, які супроводжують цю ува-гу; особливий стан людини, в якому їй одночасно доступним є і світ і вона сама. Фе­номенологія розглядає свідомість як по­тік актів (сприймання, прига­дування, міркування та ін.), спрямованих на певні предмети (інтенціональ­ність) і певним чи-ном ор­ганізованих часовим потоком.

СВІТОГЛЯД – систе­ма найза-гальніших знань, цінностей, переконань, прак­тичних настанов, які ре­гулюють став-лення людини до світу, інших людей та самої себе.

СВОБОДА – одна з характер-них рис людини, яка полягає в тому, що вона (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детер-мінуючись обставинами. Свобода є під­ставою моральності люди­ни. В по-літичній сфері роз­ширення свобод пе-редбачає посилення відповідальності.

СЕМАНТИКА (грец. semanticos – той, що позна­чає) – розділ семіотики та логіки, що вивчає відношення виразів мови (знаків) до позначува­них ними об’єктів і смислів, які вони виражають.

СЕМІОТИКА (грец. semeiotike – вчення про знаки) – наука про знакові сис-теми. Семіотика включає в себе: синтаксис, семантику та прагматику. Основоположник – Ч. Пірс.

СЕНСУАЛІЗМ (лат. sensus – почуття, відчуття) – напрям у гносео-логії, згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Пред­ставники Бе-рклі, Локк, Мах, та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму.

СИЛОГІЗМ (грец. Sillogis-mos) – дедуктивний умо­вивід, в якому з двох суджень (засновків) робиться висновок.

СИЛОГІСТИКА – розділ фор-мальної логіки, що вивчає силогізми: де­дуктивні умовиводи, в яких з двох суд-жень, що називаються засновками, одер-жують зумовлене ними третє судження – висновок.

СИМУЛЯЦІЯ – поняття пост-модерніської філософії, що фіксує фе-номен тотальної семіотизації буття аж до набуття знаковою сферою статусу єдиної і самодостатньої реальності.

СИНЕРГЕТИКА (грец. siner-gos – спільна дія) – один з провідних напрямків сучасної науки, що предста-вляє собою природничо-науковий век-тор розвитку теорії нелінійних дина-мік у сучасній культурі.

СИНТЕЗ – метод піз­нання, який полягає у поєднанні частин у ціле.

СКЛАДАННЯ – поняття пост-модерніської філософії, що фіксує но-вий спосіб артикуляції співвідношен-ня внутрішнього і зовнішнього, конс-титуює внутрішнє як імманентну інте-ріорізацію зовнішнього.

СКРИПТОР – ("той хто пише") – поняття, що замінило у постмодерністській текстології традиційне поняття "автор" і фік-сує відмову філософії постмодернізму від наділення суб'єкта письма: 1) причиняючим статусом стосовно тексту; 2) особистністно-психологічними характеристиками і навіть 3) самодостатнім буттям поза межами тексту, що пишеться.

СІМ’Я ЯК МІКРО­СОЦІАЛЬНА ГРУПА – соціально-біологічна спіль­нота, що існує на основі шлюбних зв’язків, кровної спорідненості або всинов­лення, яка регулює стосун­ки між чоло­віком і дружиною, бать-ками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різнома­нітних функцій.

СКЕПТИЦИЗМ (грец. skep-tikos – той, що розглядає, досліджує) – філософські по­гляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істи-ни, здійснення ідеалів та ін.; давньо-грецька філософська школа IV-III ст. до н. е., яка сповідувала ці ідеї (Пір-рон, Секст Емпірик).

СМЕРТЬ – у науці – природне і незворотне припинення життєдіяль-ності біологічної системи. У філософії смертність людини розглядається на-самперед не як природний, а як соці-альний феномен, що потребує раціо-нального сприйняття і осмислення.

"СМЕРТЬ АВТОРА" – пара-дигмальна фігура постмодерністської текстології, що фіксує ідею саморуху тексту як самодостатньої процедури смислопородження.

СОВІСТЬ – усві­домлення лю-диною мораль­ної відповідальності за свою поведінку перед сус­пільством та ін­шими людь­ми; оцінка осо­бистістю своїх вчинків з погляду норм доміну-ючої моралі.

СОЛІПСИЗМ (лат. solus – один, єдиний і ipse – сам) – форма суб’єктивного ідеалізму, в якій справж­ньою реальністю визнається лише суб’єкт, що мис­лить, а все решта оголошується та­­ким, що існує лише у свідомості індивіда.

СОФІЗМ – хибний сило­гізм (умовивід), якому надано видимість прави­льної фор­­ми для навмис­ного вве-дення співрозмовника в оману.

СОФІСТИ – давньо­грецькі ми-слителі V ст. до н. е. (Протагор, Горгій та ін.). які вперше поставили людину в центр філософ­ського пізнання (людина – міра всіх речей). Суб’єк­тивізували і релятиві­зували істину, не гребували різ­ними засобами, щоб збити з пан-телику суперника.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ (лат. socialis - суспільний) – процес операціональ-ного опанування набором програм дія-льності і поведінки, що є характерни-ми для тієї чи іншої культурної тради-ції, а також процес інтеріорізації інди-відом знань, цінностей і норм, що їх виражають; процес включення індиві-да в суспільство і становлення його як особистості.

СОЦІАЛЬНА ГРУПА – обме-жена в розмірах спіль­ність людей, виокрем­лених із соціального цілого на основі специфіки діяль­ності, соціаль­ної належності, спільності відносин, ціннос­тей, норм поведінки, що скла-лись у межах історично визначеного суспільства.

СОЦІАЛЬНА РОЛЬ – сукуп-ність дій, які мусить ви­конувати особа, маючи певний статус у соціальній сис-темі.

СОЦІАЛЬНА СПІЛЬНОТА – реально існуюча су­купність інди­відів, що емпірично фік­сується, відрізняє-ться від­носною цілісністю і є само­стій-ним суб’єктом соціальної дії.

СПІРИТУАЛІЗМ (лат. spiri-tualis – духовний) – інша наз­ва ідеа-лізму, вчення, яке вважає, що основою світу є духовне начало.

СПОКУСА – поняття постмо-дерністської філософії, що фіксує уста-новку на зняття традиційної для класи-чної європейської раціональності лі-нійної семантико-аксіологічної оппо-зиції чоловічого і жіночого (у контекс-ті загальнокультурної установки пост-модерна на відмову від бінаризму).

СПРИЙНЯТТЯ – ці­лісний об-раз предмета, без­посередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін; синтез певних окремих відчуттів.

СТОЇЦИЗМ – напрям давньо-грецької філософії епо­хи еллінізму, який, зосеред­жуючись на етичних про­блемах, проповідував незво­ру­ш­ність, відстороненість від бід і радощів жи-ття.

СТРАТА – реальна, емпірично фіксована спіль­нота, що об’єднує людей на певних за­гальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює кон­ститую-вання да­ної спільноти в соціальній структурі суспільства і про­тиставлення іншим соціаль-ним спільнотам.

СТРУКТУРА – зако­номірний зв’язок, усталене від­ношення між еле-мен­тами сис­те­ми (наприклад, відно-шення між словами в реченні).

СТРУКТУРАЛІЗМ – на­прям у сучасній (пере­важно французькій) фі-лософії, який вважає структур­но-фун-кціо­наль­ний метод головним мето­дом філосо­фії. Розглядає струк­туру як віч-не і незмінне, ігноруючи її розвиток. Структуралізм мав значний вплив у соціології, етногра­фії, мовознавстві та інших науках. Представники К. Ле­ві-Стросс, М. Фуко та ін.

СУБЛІМАЦІЯ – процес і меха-нізм перетворення енергії сексуального потягу, що характеризується заміною сексу-альної мети на мету більш віддалену і більш цінну в соціальному відношенні.

СУБ’ЄКТИВІЗМ – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність сві­домості суб’єкта.

СУБ’ЄКТИВНИЙ ІДЕА-ЛІЗМ – напрям у фі­ло­софії, згідно з яким сві­домість людини є творцем об’єктивного світу. Існує сенсу­аліс-тичний суб’єктив­ний ідеа­лізм (Берклі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто су­б’єктивне переживання, запе­речуючи його об’єктивні дже­рела, і транс-цендентальний су­б’єк­тивний ідеалізм (Фіх­те, Кант, неокантіанці, феноме­но­­ло­ги, ек­зис­тенціалісти), згід­но з яким ка­тегоріаль-на (чи інша) структура свідо­мості є схемою конструю­вання світу.

СУБ’ЄКТИВНІСТЬ – на­в’язу-вання суб’єктом свого мірила об’єк­ту, не узгоджене з його властивостями.

СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia – сутність) – не­змін­на першооснова всього сущо­го. Згідно з уявленням при­хильників субстанційної моде­лі світу субстанція породжує всі явища світу і є їх об’єд­нуючим нача­лом. Ма-те­ріалісти вважали субстанцією мате-рію, ідеа­лісти – ідею, Бога.

СУБСТІТУТ – явище, що заміщає будь-яке інше явище

СУГЕСТІЯ (фр. Sugestia – навіювання, підказування) – натякаюча сила сло-ва, що ґрунтується на асоціативному поєднанні його смислових відтінків

СУДЖЕННЯ – форма мис­лення, за допомогою якої стверджується або запе-речується зв'язок між предметом і його ознакою, властивостями предметів чи від-ношення між предметами.

СУПЕРЕЧНІСТЬ – У філо­софії Гегеля та марксизмі - категоря діалек­тики, що відображає відношення між протилеж­ностями, яке виявляється в їхній єдності та боротьбі і виступає джерелом руху та само- розвитку.

СУТНІСТЬ – внут­ріш­ні, уста-лені, істотніі ри­си речі, субстанційне ядро самостійного сущого, що ося­га-ються розумом. Одні фі­лософи ствер-джу­ють, що лю­дина здатна піз­нати лише яви­ще (Берклі, Юм, Кант, пози­тив­істи), діалектики ведуть мо­ву про взає­мозв’язок і вза­ємопро­ни­нення явищ і сутності.

СХОЛАСТИКА (лат. scholastikos – учений, шкіль­ний) – інтелектуальний фено-мен в межах теолого-філософської традиції середньовічної і постсередньовічної європей-ської культури, метою якого було раціональ-не обгрунтування і систематична концептуа-лізація західнохристиянського віровчення за допомогою ідей античної філософії (зокрема Платона і особливо Аристотеля).

СЦИЄНТИЗМ (лат. scientia – знання, наука) – абсо­лютизація науки (нау­кових методів і цінностей) у філо-софії, соціології і сус­пільній сві­домос-ті взагалі. Знецінює гу­маністичні (ре­лігійні, етичні, естетичні та ін.) ціннос-ті й розглядає людину як біо­робо­та. По­няття близьке за змістом до поняття “натуралізм”.

Т

ТЕЛЕОЛОГІЯ (грец. telos – ціль) – вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призна-чене, має свою ціль.

ТЕОЛОГІЯ – бого­сло­в’я, вче-ння про Бога, система християнських дог­матів.

ТЕОРІЯ (грец. theoria – спос-тереження, дослід­ження) – найрозви-нутіша форма науко­вого знання, яка дає цілісне, системне відображення за-ко­номірних та сутнісних зв’язків пев-ної сфери дійсності; логічно обгрунто-вана і експериментально підтвердже-на гіпотеза

ТЕОЦЕНТРИЗМ – прин­цип, згі-дно з яким єди­ний Бог проголошується аб-со­лют­ним на­чалом і цент­ром Все­світу, що зумовлює собою бут­тя і смисл існу­вання всього даного.

ТЕУРГІЯ (грец. theos – Бог, ergon – робота; букв. - Боготворчість) – термін теології, що фіксує феномен перманентної присутності Бога у світі, еволюція якого тлумачиться в даному контексті як дивовижгий, дивотворчий процес.

ТОМІЗМ – філософ­сь­ко-бого-словське вчення християнського бого-слова середньовіччя Т. Ак­вінського і його послі­дов­ників. Наприкінці XIX ст. трансформоване в неотомізм.

ТРАНСГРЕСІЯ – одне з ключо-вих понять постмодернізму, що фіксує фе-номен переходу неперехідної межі, і на-самперед – межі між можливим і неможли-вим: "трансгресія – це жест, який спрямо-ваний на межу" (Фуко), "подолання нездо-ланної межі" (Бланшо).

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНЕ (лат. transcendens – той, що виходить за межі) – поняття, яким в деяких філософських сис­темах позначаються правила (прин­ципи) функціонування сві­до­мості. В свідомості мож­на ви­членити індивідуальні чуттєві (пси­хічні) акти та однакові для всіх людей правила, схеми функціо­нування свідо-мості, які кан­тіанство та феноменоло-гія називають трансценден­тальними. Во-ни, отже, є потой­бічними щодо чуттєвого “матеріалу” свідомості. Кант, зокрема, вважав трансценден­тальними ка­тегорі-альні схе­ми, за допомогою яких син­тезувався чуттєвий досвід.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ІДЕАЛІЗМ – ідеалізм, який досліджує трансцендентальне – кате­горії, прави-ла ді­яльності свідомості як джерело кон­ституювання об’єктивної дійсності.

ТРАНСЦЕНДЕНТНЕ (лат. transcendere – переступати) – термін, що позначає, на противагу, іманентному, те, що знаходиться поза межами свідомості і пізнання.

У

УМОВИВІД – форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знан­ня (з одного чи де­кількох суджень) виводить-ся нове знання теж у вигляді судження.

УНІВЕРСАЛІЇ – загальні родові поняття. Питання про природу універсалій було предметом дискусії між номіналіста-ми і реалістами.

УНІВЕРСУМ – філо­софський термін, що по­значає всю буттєву реа-ль­ність (як досяжну, так і недосяжну для людини) у часі й просторі.

УПАНІШАДИ (санскр. – таємне знання) – загальна наз­ва ранніх за ха­ракте-ром і обсягом міфо-філософських тво­рів, що коментують Веди. Найдавніші упанішади ство­рені в Індії в X-VI ст. до н. е. Вони були підвалинами, на яких скла­лися основні філо­софські систе­ми давньої Індії.

УТИЛІТАРИЗМ (грец. uti­litas – користь, вигода) – етичне вчен­ня, згідно з яким основу мо­ральних вчинків людини складає ви­года. За­сновником утилітаризму є фран­цузький просвітитель П. Гольбах та англій-ський філософ Є. Бентам.

УЯВА (ФАНТАЗІЯ) – свідома здатність людини створювати нові чу-ттєві чи інтелектуальні образи на ос-нові її попереднього досвіду.

УЯВЛЕННЯ – узагальнений чу-ттєво-наочний образ предмета, який сприй-мався органами чуття в минулому, але не сприймається тепер. В основі уявлення лежить сприйняття, пам’ять і уява.

Ф

ФАЛЬСИФІКАЦІОНІЗМ – прин-цип демаркації науки від "метафізики" (аль­тернатива принципу ве­рифікаціонізму) згі- д­но з яким універсальне тверд­ження є іс­тинним, якщо жодне одиничне твердження, яке логічно випливає з нього, не є хибним. Запро­понований К. Поппером.

ФАТАЛІЗМ (лат. fatalis – виз-начений долею) – релігійно-філософські по­гляди, що ґрунтуються на визнанні панува-ння над людиною і суспільством сліпих, невідворотних сил, які наперед визначають їхню долю.

ФАТУМ – див. Доля.

ФЕНОМЕН (грец. phainome-non – те, що з’являється) – в буденній мові – унікальне явище; у філософії – чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі. Наприклад, для худож-ника яскравий захід сонця є феноме-ном, і він сприймає його як самода-ність. Для вченого – це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ (грец. phai-nomenon – те, що з’являється) – 1) філо-софське вчення про феномен, що постає не чим іншим, як з’явою певної реальнос-ті, її самовиявом і саморозкриттям. Фено-менологія не розкриває реальності, а зас-відчує її такою, якою вона є. 2). Одна з провідних течій в західній філософії і ку-льтурі ХХ ст. . Її центральна ідея – погляд на свідомість як особливий регіон буття, ствердження принципової неможливості зведення внутрішніх визначень свідомості до жодних відношень: а ні до предметних, а ні до соціальних, а ні до безсвідомих підґрунть самої свідомості. Засновник феноменології Е. Гуссерль.

ФЕТИШИЗМ (фр. feti­che – амулет) – ви­кривлене ві­до­браження в суспільній свідо­мості пев­них явищ, за якого речі на­діляються не притама-нними їм властивостями (фетиши­зація грошей, золота, сим­волів впади і т. ін,).

ФІЛОСОФІЯ (грец. phileo – люблю, sophia – мудрість; любомудріє) - тео­ретичний світогляд, особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань та цінностей про фундаментальні при-нципи і основи буття, про найзагальніші сутністні характеристики людського став-лення до природи, суспільства і духов-ного життя у всіх його основних проявах, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія вивчає всі феномени культури під ку-том зору всезагальності, тобто їх су­тності, місця та функцій в суспільстві. Філософія вибудовується із сумнівів і об­ґрунтовувань, доведень, живе у вільних дискусіях, а тому по справжньому можли­ва лише в демократичному суспільстві. Філософськими дисциплінами є: метафі-зика, онтологія, гносеологія, філософ-ська антропологія, логіка, етика, есте-тика, аксіологія та ін.

“ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ” - напрям у т. з. некласичній філософії кінця XIX – початку XX ст., пред­ставни-ки якого проголо­сили життя (у біологічній чи психологічній формах) основним предметом філо­софії, яке може бути пояснено не раціонально, а виходячи з нього самого при допомозі почуття, інстинкту, безпосереднього пе-реживання. Представ­ники – Ніц­ше, Ді-льтей, Бергсон, Шпенглер.

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ – сфе-ра філософського знання про загаль-ність і су­місність іс­торичного процесу, іманентну логіку роз­витку суспільства.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ – філософське вчення про сутнісні заса-ди культури як процесу й цілісності, її архетипи, закономірності та перспек-тиви розвитку.

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА – розділ фі-лософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існу-вання й цінності, ролі у житті людини, дер-жави, суспільства.

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ – сукуп-ність актуальних і потенційних філософсь-ких установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу.

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПО-ЛОГІЯ – 1)філософське вчення про природу та сутність людини; 2)напрям у західній філософії (переважно німецькій), що виник на початку ХХ ст. і займається розробкою ідеї людини на основі знань, накопичених у науках про людину. У виз-наченні людини зробила три відкриття: 1)людина – тварина, яка винайшла сим-воли і живе у їхньому світі (Кассірер); 2) людина – істота вільна, відкрита і знахо-диться ще у становленні і формуванні (М.Шелер); 3)людина – це таємний зв'я-зок макро-і мікрокосму, істота не лише раціонально мисляча і діюча, а й медіу-мічна.(М.Бердяєв).

ФОНОЛОГІЗМ – поняття постмодерністської філософії, яке фік-сує таку властивість класичної культу-ри, як характерний для неї акцент на вокально-голосовій презентації мови, що зумовлюється базисною для куль-тури даного типу презумпцією суб'єк-та.

ФОРМА – зовнішній вияв пре-дмета, певного змісту, внутрішня стру-к­тура, певний порядок пред­мета або перебігу процесу.

ФОРМАЛІЗАЦІЯ – ві­дображення змістового знання у спеціальній штучній мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості не­одноз-начного розуміння; метод наукового дослід-ження завдяки якому зміст досліджуваного об’єкта пізнається (розкривається) за допомо-гою виявлених елементів його форми.

ФУТУРОЛОГІЯ (лат. future – майбутнє, грец. logos - вчення) – уза-гальнена назва концепцій про майбут-нє; у вузькому значенні – галузь нау-кових знань, що охоплює дослідження перспектив розвитку людства в ціло-му, чи окремих соціальних процесів і явищ. (В цьому значені є синонімом прогнозування). Термін запропонова-ний німецьким соціологом О.Флехт-хеймом як назва "філософії майбут-нього".

Х

ХОЛІЗМ (грец. holon - ціле) – вчення про сутність феномену ціліс-ності. Під цим розуміється вищий принцип цілісності світу, що охоплює всі його сфери (фізичну, біологічну, психічну, духовну) і опирається на положення: "ціле більше суми його ча-стин".

ХОРА – поняття філософії постмодернізму, яке фіксує у своєму змісті феномен саморуху семіотичних середовищ, що характеризуються іма-нентними пульсаційними версифіка-ціями свого напрямку і форм.

ХЮБРИС (грец. ubris – нес-тримність) – термін, що використову-ється в сучасній західній філософії для позначення передпорогових форм сти-хійних процесів, які задають нестійкі параметри функціонування певної сис-теми і відкривають можливості нових форм її буття.

Ц

ЦИВІЛІЗАЦІЯ (лат, civilis – громадянський) – в широкому розумі-нні – те ж, що й культура; У вужчому – певний рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, те-хніки тощо. Представники “філософії життя” (Шпенглер,Тойнбі) цивілізацію тлумачили як раціональні здобутки культури (бюро­кратію, науку, техніку), що легко пере-даються від народу до народу і є свідченням занепаду культури.

ЦІЛЕ – інтегроване поєднання нових якостей, які не властиві окре-мим частинам, але виникають в ре-зультаті їхньої взаємодії у певній сис-темі зв’язків.

ЦІННІСТЬ – значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (ви-бору, надання переваги тощо). Цін-ність наявна ли­ше в актах оцінки, коли ви­бирають, вибудовують ієрар­хічну структуру цінностей. Цінності мотивують пове­дін-ку людей. Проблему цін­ностей дослі-джували нео­кантіанці (Ріккерт, М. Ве­бер, М.Шелер) та ін.

Ч

ЧИТАННЯ - сукупність прак-

тик, методик і процедур роботи з тек-стами, що являє собою стратегію пере-

кладу письма в усну мову, з одного бо-ку як його буквальне озвучування, а з іншого – як тлумачення закріпленого в ньому інваріантного (надчасового і надпросторового) змісту в конкретних прагматичних ситуаціях запиту цих змістів.

ЧИТАЧ – адресат тексту, тоб-

то суб’єкт сприйняття (розуміння, ін-терпретації, осмислення чи констру-

ювання) його семантики (смислу); су-б’єкт читання.

Ш

ШОВІНІЗМ – найодіозніша форма

націоналізму, проголошення національ-

ної винятковості, протиставлення інтере-

сів одного етносу (чи суперетносу) інте-ресам всіх інших етносів, поширення ідей національної зверхності, національ-ної ворожнечі і ненависті.

Щ

ЩАСТЯ - стан єдності сутності і

існування особистості, що суб’єктивно переживається і сприймається в індиві-дуальній системі відліку як аксіологічно-емоційний позитивний максимум.

Я

“Я” – фундаментальна катего-рія філософських концепцій особис-тості, що виражає рефлексивно усві-домлювану самототожність індивіда. Становлення “Я” онтогенетичному ас-пекті розуміється у філософії як со-ціалізація, у філогенетичному – спів-падає з антропосоціогенезом.

ЯВИЩЕ – чуттєво сприймаєма характеристика речі, вираження наяв-ності сенсорно незаданої сутності.

ЯКІСТЬ – сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, від-мінних від неї речей і споріднює з по­дібними.