- •Історія України
- •Тема 1. Вступ.
- •Структура курсу
- •Періодизація:
- •Тема 2. Найдавніша історія України
- •Первісні люди та спосіб їх життя.
- •Бронзовий вік
- •Основні риси бронзового періоду
- •Залізний вік
- •2. Неолітична революція. Трипільська культура мезоліт змінюється неолітом « Неос» «Літос»
- •Неоліт - ново-кам'яний вік (6 тис. Років тому - 4 тис. Років тому). Неолітична революція – це:
- •Відомі пам'ятки: с. Кам'яна Могила (Донецька обл.) — близько 500 поселень
- •Кочові племена на території України. Кіммерійці, скіфи, сармати. Етнокультурні зв’язки скіфів та сарматів із слов’янами.
- •Антична цивілізація Північного Причорномор’я.
- •Походження слов’янських народів. Анти. Розселення східних слов’ян. Заснування Києва.
- •Передумови виникнення держави у східних слов’ян.
- •Рекомендована література
- •Тема 4. Галицько-Волинське князівство План.
- •1. Періодизація політичної історії Галицько-Волинської держави. Державний розвиток Галицько-Волинського князівства пройшов кілька етапів:
- •I. Утворення і становлення (1199—1205 рр.).
- •II. Тимчасовий розпад держави (1205—і238 рр.)
- •Об'єднання та піднесення (1238—1240 рр.).
- •Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240—1340 рр.)
- •Період самостійного існування Галицького князівства (1084 – 1199 рр.).
- •Період самостійного існування Волинського князівства (1146 – 1199 рр.).
- •Утворення Галицько-Волинської держави. Політика Романа Мстиславовича (1199 -1205 рр.).
- •Період „смути” в історії князівства (1205 – 1238 рр.).
- •Апогей в історії Галицько-Волинського князівства (1238 – 1264 рр.). Данило Галицький: політика, оцінки.
- •Правління нащадків Данила Галицького (1264 – 1340). Юрій іі Болеслав.
- •Історичне значення Галицько-Волинської держави.
- •Рекомендована література
- •Тема 5. Українські землі під владою Литви та Польщі (хіv – перша половина хvіі століття)
- •Землі України під владою іноземних держав у хіv – середині хvіі ст.
- •І період: 1340 – 1362 рр. - “оксамитове” литовське проникнення.
- •Іі період: 1362 – 1385 рр. – асиміляція литовських правителів.
- •Ііі період: 1385 – 1480 рр. – втрата українськими землями автономії.
- •Іv період: 1480 –1569 рр. – посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”.
- •2. Утворення речі посполитої
- •3. Формування українського козацтва. Перші козацько-селянські повстання
- •Козацька зброя Козацькі клейноди: бунчук, пірнач, литаври, печатка, барабани-тулумбаси
- •Конашевич-Сагайдачний Северин Наливайко
- •Тема 6. Визвольна війна українського народу
- •Середини XVII століття. Утворення української
- •Козацької держави.
- •1648 –1676 Рр. Були:
- •Рушійні сили визвольної боротьби
- •Цілі боротьби
- •Форми боротьби
- •Характер Національно-визвольної війни
- •Періодизація Національно-визвольної війни
- •Розвиток Національно-визвольної війни. Перший період (1648-1652 рр.) Підготовка повстання
- •Визвольний похід 1648 року
- •* Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла можливість об’єднання українських земель у межах національної держави збройною силою!
- •Що ж змусило гетьмана піти на такий крок?
- •Авторитетна думка
- •Розбудова Української держави
- •Авторитетна думка
- •3. Зборівська угода
- •Основні підсумки Зборівської угоди:
- •4. Битва під Берестечком та її наслідки
- •Другий період (1652 -1657 рр.)
- •5. Пошуки союзника
- •Авторитетна думка
- •Укладання україно - московського договору
- •Оцінка договору 1654 року
- •Авторитетна думка
- •6. Третій період (1657-1663 рр.) Ліквідація спадкоємного гетьманату
- •Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському
- •Зближення з Польщею. Гадяцька угода
- •7. Політика ю. Хмельницького (1659-1663 рр.)
- •! Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися.
- •Капітуляція п.Дорошенка. Поразка визвольної боротьби
- •Оцінка діяльності б.Хмельницького
- •(?) Запитання для самоперевірки
- •Література:
- •Тема 7. Соціально-економічний та політичний розвиток України в другій половині хvіі – хvііі століття
- •5.1. Зародження буржуазних відносин в Україні в хvіі столітті
- •7.2. Політичне життя в Україні в другій половині хvіі століття. Поділ України на Лівобережну і Правобережну. Ліквідація спадкового гетьманату.
- •Руїна – це період історії України 60-80-х років хvіі століття, що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом. Основні напрями політики і .Виговського
- •Україна в період 1659 – 1663 роках
- •Внутрішня і зовнішня політика п. Дорошенка
- •5.3. Стабілізація політичного життя в Україні в другій половині хvіі століття. Гетьман і. Мазепа.
- •Запитання для самоперевірки
- •5.4. Формування абсолютистської монархії в Росії й обмеження української автономії у хvііі столітті. Посилення антиукраїнської політики російського царизму
- •Запитання для самоперевірки
- •5.5. Становище українських земель під владою Речі Посполитої в кінці хvіі – хvііі століттях.
- •Запитання для самоперевірки
- •5.5.2. Входження Північного Причорномор’я до складу Росії.
- •5.5.3. Занепад та поділи Речі Посполитої. Нове політичне розчленування України Російською та Австрійською імперіями.
- •Запитання для самоперевірки
- •Література:
- •Тема 8. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій у першій половині хіх століття
- •1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав
- •2. Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних
- •Місце України у зовнішній торгівлі Російської імперії.
- •3. Загострення соціально-економічних протиріч в Україні. Селянські повстання. Устим Кармелюк.
- •4. Початковий етап національного відродження. Становлення української інтелігенції
- •Діяльність декабристів в Україні
- •5. Характер політики австрійського уряду щодо українців
- •Рекомендована література
- •Тема 9. Україна на початку хх століття (1900 – 1914) і в роки першої світової війни.
- •Тема 10. Українське національно-державне відродження 1917-1920 рр. Тема 11. Україна у міжвоєнний період
- •Основними змінами у період непу були:
- •У сільському господарстві:
- •У промисловості:
- •У галузі торгівлі і фінансів:
- •Забезпечила швидку відбудову зруйнованого війною господарства;
- •Лише частково на основі товарно-грошових відносин забезпечила зв’язок між промисловістю і дрібнотоварним сільським господарством;
- •Не мала істотних результатів у відбудові господарства.
- •2. Україна і утворення срср
- •3. Політика українізації
- •4. Індустріалізація України
- •5. Колективізація українського села.
- •Причини колективізації
- •6. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в
- •Масові репресії
- •Конституція урср 1937 р.
- •Література:
- •Тема 12. Західна Україна у 1921-1939 роках План
- •1. Колонізація Західної України
- •Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.
- •2.Політика Польщі
- •3. Політика Чехословаччини
- •4. Політика Румунії
- •5. Політичне життя. Національно-визвольний рух
- •Галичина і Волинь
- •Буковина
- •Закарпаття
- •Завдання:
- •Література:
- •Тема 13. Україна в роки другої світової війни
- •3. Напад Німеччини на срср
- •Евакуація
- •Остаточна окупація України
- •4. Україна в роки німецькоі окупації
- •Рух Опору в Україні
- •Радянський рух Опору
- •Формами боротьби партизан були:
- •Національно-визвольний рух Опору на чолі з оун
- •Масові репресії та депортації населення
- •Визволенння України від фашистських загарбників (грудень 1942 – жовтень 1944 рр.)
- •Вклад України в перемогу над Німеччиною і її союзниками
- •Людські і матеріальні втрати України
- •Література
- •Тема 16. Україна у період стабілізації радянської системи та загострення її соціально-економічної та політичної кризи (1965-1985 рр.).
- •Політика-ідеологічна криза системи. Жовтневий (1964 р.) Пленум цк кпрс як політичний переворот.
- •2. Економічний розвиток урср. Непослідовність економічних перетворень.
- •1. Деформована структура розміщення продуктивних сил.
- •2. Катастрофічна екологічна ситуація.
- •4. Хронічне відставання за принциповими економічними показниками.
- •Темпи зростання реальних доходів на душу населення по союзних республіках (1970 — 100%)
- •3. Соціальний розвиток урср.
- •Розвиток освіти і науки. Криза духовної сфери.
- •Наростання дисидентського руху. Утворення угс.
- •Рекомендована література
Наростання дисидентського руху. Утворення угс.
Бурхливе, суперечливе, динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його виливом у 60—70-х роках в радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Дисидентський рух складався з трьох основних течій:
1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою Сприяння виконанню Гельсінських угод, щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Гри-горенко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав людини ООН, збирати Докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.
2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представни-ками цієї течії були Г. Вінс, І, Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3, Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Марти-ненко та ін. "За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 рр. вперше показали всім, "скільки нас є" і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу".
Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі "Україна". У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
Стус Василь Семенович (1938—1985) — поет, один із найяскравіших представників руху "шістдесятників". Народився в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в сім'ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження. В 1972 засуджується на ув'язнення. З 1979 — учасник Гельсінського руху, за що у 1980 знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 перепохований з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі м. Києва. Під час другого ув'язнення у 1985 Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вручили йому.
У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом "Лихо з розуму" ("Портрети двадцяти "злочин-ців"). "Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології", — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки
Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати. "Можливо, головний із власних винаходів епохи застою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефек-тивного, не у приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість "однодумства", зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору"1. Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих оборотах. Проте 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 р., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число "24".
У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.
Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 р., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб "лікувалися" у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.
Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки "самвидаву" в маси проникають опозиційні погляди та ідеї, Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки у громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.