Іv період: 1480 –1569 рр. – посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”.

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви авто­номних прав у часі збіглася з утворенням та піднесенням єдиної централізованої Російської держави, яка після повалення у 1480 р. ординського іга дедалі активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». На початку XVI ст. наро­стають протиріччя між Литвою і Москвою, що врешті-решт вилилось у збройні протистояння (1500 - 1503, 1507 - 1508, 1512 - 1522), в ході яких російська сторона неухильно намага­лась довести, що саме їх цар і є справжнім «государем усієї Русі». Під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях у цей час помітно поширюються проросійські настрої. Це знаходить свій вияв у добровільному переході під владу Москви ряду князів зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі Бєлевські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич), в органі­зації змов і повстань (у 1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Кази-мира; 1507 р. антилитовське повстання князя Глинського на Київщині та Поліссі); у втечах та переселеннях селян до ро­сійської держави та ін.

Ще у 1528 р. сейм затвердив шляхетський перепис, за яким традиційний із Київської Русі стан боярства перетворювався на шляхту. "Устав на волоки" 1557 р. проголошував право власності на землю виключно за шляхтою та створював фільварки - пан­щинні господарства, орієнтовані на виробництво хліба, що його продавав феодал.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща та Литва у 1569 р. підписують Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполи­та, що суттєво вплинуло на становище підвладних українських земель.

Таким чином, українські землі в складі Литовської держави зазнали протягом XIV—XVI століть глибоких соціально-еконо­мічних і політичних змін. Поступово ця держава втратила ті риси, що були притаманні їй спочатку, і дедалі сильніше інтегрувалась із Польщею. Із Литовсько-Руської вона перетворилась на Польсько-Литовську.

2. Утворення речі посполитої

ТА СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТ.

Вивчаючи це питання, зверніть увагу на основні передумови, що призвели до Люблінської унії.

По-перше, це наростання інтеграції між Литвою і Польщею, що відбувалося протягом ХУ-ХУІ ст.

По-друге, важка війна, яку вела Литва в другій половині XVI ст. з Росією, штовхала її до унії і об'єднання сил із Польщею.

По-третє, середня і дрібна шляхта Литви прагнула мати при­вілеї, які гарантувались такій шляхті в Польщі.

У 1569 р. в Любліні відбувся об'єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники все ж отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща і Литва утворювали нову держа­ву - Річ Посполиту — зі спільним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконав­ча влада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувались Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав із католиками, рівноправ'я мов та ін. Та це виявилось порожньою декларацією.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України: католицтво проголошується панівною державною релігією; активно здійснюється колонізація українських земель Польщею; здійснюється закріпачення селян та полонізація української знаті.

В тому ж 1569 р. було здійсне­но перепис вільних земель у трьох українських воєводствах, і ко­роль почав роздавати їх польській шляхті. Виїжджаючи на неозорі землі українського Сходу, пани заохочували переселення сюди се­лян, будували тут замки, містечка, навколо яких з'являлося багато сіл. Відбувалась інтенсивна колонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта наполегливо запроваджувала тут фільвар­кові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 р. селя­ни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина-втікача.

Протягом другої половини XVI ст. площа оброблюваних земель в Україні значно зросла. В землеробстві утвердилась трипільна система, використовувався дерев'яний плуг із залізним лемешем.

Більшість панських фільварків мали власні ґуральні, медоварні, броварні. В передмістях великих міст шляхта садила ремісників -"партачів", що намагалися конкурувати з міськими ремісниками, об'єднаними в цехи. Значно зросли і зміцніли такі міста як Біла Церква, Переяслав, Канів, Черкаси, Лубни та ін. Разом із тим і насе­лення міст зазнавало дедалі сильнішої дискримінації після Люблін­ської унії. Більшість міст в Україні належало польським панам. Але навіть в державних, так званих "королівських" містах, українцям ставили всілякі перепони при вступі до ремісничих цехів, обмежу­вали територію їх проживання.

Інтенсивно йшов розвиток товарно-грошових відносин. Річ По­сполита відкриває Україні шлях до європейської торгівлі сільсько­господарською продукцією через балтійські порти. З українських земель в Західну Європу вивозиться худоба, зерно, поташ, вовна, віск та ін. Одночасно пожвавлюється і внутрішня торгівля, збільшуєть­ся кількість ярмарків. До найбільших ярмарків у Києві, Кам'янці, Львові, Луцьку з'їжджалися купці з усієї України та сусідніх країв. У містах поширювалась також постійна торгівля через крамниці.

Серед української знаті після Люблінської унії посилилась полоні­зація. Примусово насаджувалась польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, спольщена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливість швидкого просування на державній службі.

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщани, частина дрібної та середньої шляхти - противились окатоличенню і захи­щали православну "грецьку" віру.

У цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства –організації православного населення, що здавна існували при церквах. В другій половині XVI ст. їх діяльність набуває як культурно-просвітницького, так і політичного характеру. Головну роль серед братств відігравало Львівське Успенське братство, якому патріарх надав у 1587 р. пра­во ставропігії - непідлеглості місцевому єпископу. До братств мог­ли входити представники різних станів, тому їх вважали устано­вами загальнонаціональними. Вони перетворились у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви, і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість із них погоджувалася на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах із католицьким кліром. Про це свідчила нарада єпископів у Белзі, що відбулася у 1590 р.

Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити таким чином своє панування на українські землі. Особливе занепокоєн­ня в Римі викликає утворення в 1589 р. Московської патріархії, яка могла стати могутнім конкурентом Папі римському у боротьбі за Україну і Білорусь.

У 1595 р. в Кракові відбулась нарада за участю єпископів Кири­ла Терлецького, Іпатія Потія і сенаторів-католиків, де були вироб­лені умови унії. Зберігаючи православну літургію, обряди, звичаї, православні ієрархи приймали верховенство Папи і визнавали де­які догмати католиків. Того ж року єпископів прийняв Папа Климент VIII і урочисто проголосив унію. Але через численні протес­ти противників унії з приводу так званого "об'єднання церков" було вирішено скликати у 1596 р. у Бресті церковний собор.

Слід підкреслити, що єдиного собору так і не відбулося, оскіль­ки учасники його відразу ж розкололись на два протилежних со­бори - уніатський і православний, що відбувались під посиленою охороною. Уніати зібралися в Миколаївській церкві, на їхньому боці були митрополит київський Рогоза, 5 єпископів, посланці Папи римського, значна частина магнатів і шляхти. Православний собор відбувався в будинку князя Острозького, серед його учасни­ків було лише два православних єпископи - львівський Балабан і перемишлянський Копистянський, але більшість - архімандрити і представники православного духовенства (понад 200). Тут же були і делегати від міщанства, представники константинопольського та александрійського патріархів, белградський митрополит. Натхненником православного собору і його опорою став багатий український магнат князь Костянтин Острозький.

На уніатському соборі була проголошена екскомунікація (тоб­то позбавлення духовної влади) єпископів Балабана і Копистянського, що не прийняли унії. Православний собор, навпаки, оголо­сив екскомунікацію митрополита і єпископів, які перейшли в табір уніатів, відкинув унію, ухвалив проти неї протест і надіслав його з делегацією до короля. Уніати після проголошення унії присягнули на вірність Папі римському, і їх рішення були затверджені польським королем Сигізмундом ІІІ. Тільки завдяки підтримці польської вла­ди на їхньому боці була очевидна перевага. Уніати отримували те­пер від держави більшість тих привілеїв, що їх мала католицька церква. Православна церква після собору опинилась фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, при­хильники православ'я зазнавали утисків і переслідувань, українські землі були поділені на дві конфесії.

Отже, причинами підписання Брестської церковної унії 1596 р. було:

• прагнення частини українських священників відмежуватися від новоствореного Московського патріархату, який хотів контролювати Київську метрополію;

• намагання Ватикану підпорядкувати католицизму східну православну церкву;

• прагнення деяких православних священників зрівнятися у правах з привілейованим католицьким духовенством;

• перехід українських земель у лоно католицизму.

Таким чином, в результаті Брестської церковної унії 1596 р. релігійні протиріччя ще більше загострилися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського насе­лення. Але широкі маси українців: селянство, міщани, нижче духо­венство, козаки, частина шляхти - боронили свою "грецьку" віру.

Розгорілась запекла полеміка між прихильниками та противни­ками унії в літературі. У 1597 р. єзуїт Петро Скарга видав свою пра­цю "На захист Брестської унії", в якій він звинувачував учасників православного собору в єресі і доводив його неправомочність. У відповідь вийшла робота" Апокрисис" Мартина Броневського, де за­суджувались махінації єпископів-уніатів, і доводилась законність православного собору. З боку уніатів з'явився твір "Антиапокрисис" Іпатія Потія, і суперечка тривала далі з невтомним завзяттям.

Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 р, на союз із протестантами Речі Посполитої, серед яких най­важливішу роль відігравали реформати, лютерани і гусити. На кож­ному сеймі учасники союзу активно намагалися відстояти права православних, вимагали повернення захоплених уніатами монас­тирів і храмів. Але навіть у випадку прийняття сеймом ряду по­станов в інтересах православних, ці рішення не виконувались. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів. Феодальний, національний, релігійний гніт посилювався на українських землях. Це не могло не призвести до великих крива­вих повстань.

У польсько-литовську добу у містах України розпочалось поширення Магдебурзького права. Воно з'явилось у німецькому місті Магдебурзі і остаточно сформувалось як система правових норм ще у XIII ст. Суть Магдебурзького права полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та даруванні права на створення органів місцевого самоуправління. З німецьких земель протягом XIII —XVIII ст. ця система правових норм поширилась на територію Чехії, Угор­щини, Польщі, Литви, а вже звідти — у Білорусію та Украї­ну. Першим містом України, якому в 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського кня­зівства Санок (зараз знаходиться на території Польщі). В по­дальшому воно було надане Львову (1356 р.), Кременцю (1374 р.), Києву (1494 — 1497 рр.) та іншим містам.

Протягом XV —XVII ст. Магдебурзьке право стало осно­вою життя значної кількості міст України, за деякими даними, навіть більшості.

Які ж наслідки мало поширення Магдебурзького права в українських землях?

Передусім це звільнення міського населення від сваволі ко­ролівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла і торгівлі. Поява Маг­дебурзького права тісно пов'язана з протіканням тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної авто­номії від держави та правової основи для захисту від зазіхань крупних феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособлюва­ли литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магдебурзького права фактично перетвори­лося на важливий фактор державного управління, що давав змогу їй розширювати свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження в містах України Магдебурзького права дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввес­ти його у чіткі правові рамки. Достатньо сказати, що воно встановлювало виборну систему органів міського самоуправ­ління та суду, визначало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опі­ки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис у світобаченні та ментальності місцевого населення, якому стають притаманні більший демок­ратизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання буду­вати суспільне життя на основі правових норм тощо. Іншими словами, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства. ,

Водночас вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати виключно позитивним, адже у ході надання Магдебурзького права українським містам відбу­лось певне посилення іноземної колонізації та обмеження прав українського населення. Заохочення центральною владою пе­реселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще з часів Вітовта, фактично призвели до витіс­нення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами ру­синів стали вірмени та євреї.

Слід пам'ятати, що запровадження Магдебурзького права в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправління, хоча помітний значний вплив на нього місцевого звичаєвого права, який зробив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Застосована в Укра­їні модель Магдебурзького права характеризується ще й знач­но більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади у життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручались королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоуправління (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначав король або великий князь.

Після укладення українсько-російського договору 1654 р. у результаті наступу Московської держави на автономію Геть­манщини на Лівобережжі Магдебурзьке право збереглось лише у деяких так званих привілейованих містах. Звуження сфери впливу цієї системи правових норм в подальшому було зумов­лене появою у 1781 р. «Установлення про губернії» та форму­ванням нової судової системи. Остаточно Магдебурзьке право по всій Україні було скасоване у 1831 р. (лише у Києві воно проіснувало до 1835 р.). У західноукраїнських містах, які піс­ля першого поділу Польщі (1772 р.) перебували під юрисдик­цією Австрії, теж було взято курс на поступове обмеження і врешті згортання Магдебурзького права (у 1786 р. його скасо­вано у Львові).

Отже, поява та адаптація на теренах України Магдебурзь­кого права — складний і неоднозначний процес. З одного боку, воно сприяло звільненню міст від сва­волі королівських або великокнязівських намісників та зловживань великих земельних власників; «євро­пеїзації» міського життя, введенню його в чіткі пра­вові рамки; формуванню нових позитивних рис на­ціональної ментальності; закладенню на українсь­кому ґрунті основ громадянського суспільства. З іншого — Магдебурзьке право відкривало шлюзи для посилення німецької та польської колонізації; не блокувало, а інколи навіть посилювало національні, релігійні та соціальні утиски українського населен­ня; гальмувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправління.