2. Період самостійного існування Волинського князівства (1146 – 1199 рр.).

Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але логіка державотворення настійно вимагала кон­солідації ворогуючих уділів у єдиному державному об'єд­нанні. Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Во­лодимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй вла­ді місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову ово­лодів ним. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич (1170 - 1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою роз­правився з противниками сильної централізо-ваної влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристократії.

2. Утворення Галицько-Волинської держави. Політика Романа Мстиславовича (1199 -1205 рр.).

Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодш Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке кня­зівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що доткали йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. «Ро­мане, Романе, лихим живеш, Литвою ореш», - докоряли князю одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половщв: «Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, пе­реходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур». Переможні походи на Польщу додали авторитету волинсь­кому князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Ки­ївської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з'явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мсти­славич створив державу, територія якої простяглась від Кар­пат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Рим­ській імперії Фрідріха Барбаросси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Рос­тислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федера­тивний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрі­йовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави. Його величали «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі», а іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати, У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запро­понував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, «як батьки й діди наші множили землю Руську». Роман Мстиславич відігравав по­мітну роль в житті Угорщини й Польщі. В 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з війсь­ком у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.