3. Формування українського козацтва. Перші козацько-селянські повстання

Одну з найславетніших сторінок в історію України вписало козацтво. Вчені по-різному визначали час появи цього соціального феномена нашої історії. Переважна більшість радянських істориків виводила зародження українського козацтва з першої згадки про нього на Поділлі у 1489 році, а інші ( зокрема М. Грушевський) вбачали його в українських бродниках і берладниках. Ще польський хроніст Мацей Стрийковський у праці “Хроніка...” (1582 р.) писав про волинських та інших козаків ХІІ - ХІІІ ст.

Термін “козак” вперше вжито в “Таємній історії монголів” (1240 р.) для означення людини самітної, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. У словнику половецької мови ( 1303 р.) це слово трактувалося як “страж”, “конвоїр”. Тобто у термін “козак” вкладався різний зміст. З’явившись у пратюркській мові, слово “козак” поступово набуло в українського народу значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України, оборонця православної віри.

Проблема появи та формування козацтва й досі є дискусійною. Перші спроби її розв’язання були зроблені ще на початку ХУІІ ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова “козак”. З часом вирішення цієї проблеми стало більш науковим. Поступово з’явилися певні концепції походження козацтва:

1. “Хозарська” - ототожнює козаків з давніми народами степу “козарами”, або хозарами.

2. “Чорно-клобуцька” - вбачає в них нащадків тюркського племені, яке у давньоруські часи жило у пограничному зі степом Пороссі.

3. “Черкаська” - вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції у Подніпров’ї черкесів, які до того проживали у Тмутаракані.

4. “Татарська” - виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства - козацтво.

5. “Автохтонна” - доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

6. “Болохівська” - пов’язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів.

7. “Бродницька” - витлумачує генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі - “бродниками”, котрі жили у пониззі Дунаю.

8. “Уходницька” - пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю.

9. “Захисна” - пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі.

10. “Соціальна” - факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

На думку О. Бойка, жодна з цих теорій не може самостійно пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику. Кожна з цих теорій містить якісь раціональні зерна, сукупність яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Отже, поява та формування козацької верстви - історично об’єктивний процес, зумовлений трьома ключовими факторами:

• господарським освоєнням та колонізацією нових земель;

• посиленням феодальної експлуатації, наростанням релігійного та національного гніту;

• зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Перші згадки про козацькі походи датуються 80-ми рр. ХV ст. ( “Всесвітня хроніка” Мартина Бєльського). Постійно існуюча загроза з боку татар зумовила не тільки консолідацію козацьких сил, а й появу укріпленого замку-фортеці на острові Мала Хортиця. Поступово у пониззі Дніпра, південніше від дніпровських порогів, виникає військово-політична організація - Запорозька Січ, яка мала своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій.

Серед причин виникнення козацтва Д. Яворницький (дослідник історії козацтва) назива­є:

по-перше, земельну причину, тобто наявність у Придніпров'ї вільних, незаселених земель, Дикого Поля, де і йшов процес фор­мування козацтва. Заняттями козацтва були "уходництво" (різно­го роду промисли) і "добичництво" (походи на сусідів).

по-друге, соціально-політичні причини, які пов'язані з ліквіда­цією залишків Київського князівства у XV ст., посиленням націо­нального і феодального гніту. Важливий політичний фактор - на­явність постійної загрози з боку Кримського ханства і Туреччини. З 1475 р., коли Крим став васалом турецького султана, татари по­стійно здійснювали набіги на українські землі. Найчастіше козаки об'єднувались у ватаги, обирали собі ва­тажків - отаманів - і засновували в Дикому Полі січі - укріплені табори. Частина козаків перебувала на військовій службі у маг­натів - Ланцкоронського, Дашкевича, Острозького та ін. Значна кількість козаків проживала у прикордонних містах - Канеш, Кор­суні, Черкасах, Чигирині. Вони відмовлялись коритися місцевій владі і визнавали лише

Дмитро Вишневецький свою старшину.

Перші згадки про українських козаків датуються кінцем XV ст.: у 1489 р. вони були провідниками польського війська, яке йшло проти татар; у 1492 р. напали на турецький корабель в гирлі Дніпра.

Князь Дмитро Вишневецький у середині XVI ст. збудував на острові Хортиця укріплення і вів тут боротьбу з татарами і турка­ми. Не дочекавшись підтримки з боку польсько-литовської влади, козаки разом із Вишневецьким переходять на службу до російсь­кого царя і здійснюють ряд походів вниз по Дніпру та на Азов. Після того як Вишневецький у 1563 р. потрапив у полон під час походу в Молдавію і був страчений турками, козаки засновують Січ на острові Томаківка.

До сьогоднішнього дня залишається відкритим питання, де і коли виникла Запорозька Січ. Перша писемна згадка про неї з’являється у 1551 році у польського історика М. Бєльського, який у своїй “Всесвітній хроніці” повідомляв, що у першій половині ХVІ ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. На той час 12 порогів перетинали Дніпро від берега і тяглися вздовж течії приблизно на 100 кілометрів. Після цього ріка розливалася у широку заплаву - Великий Луг, де було багато проток та островів ( понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах - Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. Засновником Запорозької Січі вважають Д. Вишневецького, який між 1552 -1556 рр. на острові Хортиця збудував першу велику січ з кам’яним замком.

На Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність,яку називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Чи була Запорізька Січ дійсно державою? Як відомо, ключовими ознаками держави є:

• існування особливої системи органів і установ, що здійснюють функції державної влади;

• право, що закріплює певну системц норм, санкціонованих державою;

• певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держєави.

Запорозькій Січі в тій чи іншій мірі були притаманні усі ці ознаки. Однак варто підкреслити, що козацька форма державності мала цілий ряд особливостей, які виливалися в оригінальну форму державності:

• по-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі;

• по-друге, Січ була деформованим варіантом державності: гіпертрофований розвиток воєнної сфери і фактичне животіння на рівні самовиживання економічного сектора. З одного боку, могутнє військо та озброєння, з іншого - відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури. До того ж не має майбутнього держава, у якій не розвиваються такі важливі елементи державної структури, як сім’я і школа.

Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізаціі козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.

Державний устрій козацтва. Запорізьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки й найширшою участю в управлінні козацьких мас. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Рада обирала кошового отамана, або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французький інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: “Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою молодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана”.

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорізької Січі. З’явилися різні військові посади. С у д д я чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов’язки кошового отомана. П и с а р очолював найголовніші січові справи. О с а в у л відав організацією військових загонів та їхніх вишколом. О б о з н и й командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили к у р і н н і і о т а м а н и. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після Хортиці (1552 - 1557) Січ розташовувалась на о. Томаківці (60-ті роки XVI - 1593), на р. Базавлук (1593 - 1638) і Микитиному Розі (1638 - 1652). Кожна з них мала надійні укріплення - високі й міцні вали з дерев’яним частоколом зверху, а також башти з бійницями для гармат. Усередині стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, торговельні лавки тощо. У центрі знаходився майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства поширювалася на значну територію Берегом Дніпра, нижче Хортицької Січі, простягався Великий луг - низинна місцевість, вкрита соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та річки, вщерть заповнені рибою. Січова вольниця освоювала землі й далі від Дніпра. На середину XVII ст. вони вклинювалися вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й народними звичаями. Козацький край залишався національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси.

Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сорожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мурашник. До неї звідусіль, долаючи різні перешкоди, стікалися козаки, що зимували “на волості” і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них приєднувалося також безліч промисло-виків, котрі протягом коротких літніх місяців намага-лися взяти якнайбільше від торгівлі, рибальства, бортництва й мисливства. До козацького гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної відповіді на питання “ У бога віруєш?” і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість прагнула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньостеблів-ському, Калниболоцькому чи будь-якому ішому курені. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті. Жили, воювали й гинули разом з українськими козаками покозачені поляки, білоруси, росіяни, євреї, татари, грузини, вірмени, турки, перси, молдавани та вихідці з інших народів. Причому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на батьківщині посідали високе соціальне становище.

Своєрідним устроєм відзначалася й р е є с т р о в е к о з а ц т в о. Поступово вона зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров’ї. Спочатку полки називалися за ім’ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкась-кий, Київський і Переяславський. Хоч на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєсторові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто зміщували їх і обирали власних.

За умов польсько-шляхетського панування козацька держава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому, то в прихованому протиборстві із центральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої.

Внутрішній устрій козацтва став зародком нової Української держави. Вона не могла постати раптово й в готовому вигляді. Для цього були потрібні час, відповідні умови й соціальна сила, здатна консолідувати народ навколо національно-державницької ідеї. Цю роль і перебрало на себе козацтво після того, як національна аристократія здебільшого відмовилася від боротьби за створення незалежної Української держави й пішла на співпрацю з урядами Литви та Польщі.

Відомо чимало козацьких повстань, які поряд з руйнівними мали також державотворчі цілі. Вже під час виступу козаків під проводом Криштофа Косинського особливе занепокоєння польських властей викликали спроби запорожців закріпити за собою визволену територію. На ній козаки почали запроваджувати козацький устрій, міняти владу, приводити до присяги місцеве населення, у тому числі й шляхту. Державотворчі ідеї ширилися, розвивалися, охоплювали дедалі більше населення й ставали небезпечними для державної єдності Речі Посполитої. Особливо відчутною стала ця небезпека для польського уряду під час повстання сверина Наливайка. Повстанці мали намір створити незалежну від Речі Посполитої Українську республіку на чолі з князем. Вона мала охоплювати запорізькі й лівобережні українські землі. З’явилися навіть проекти її устрою. Але в тогочасних умовах вони не могли здійснитися.

Січ відрізнялася від міського козацтва тим, що була майже недосяжна для польської влади. Тут склалися свої січові звичаї: за­боронялося перебування жінок, верховна влада належала січовій козацькій раді, яка обирала кошового отамана, суддю, писаря, оса­вула, обозного. Січ ділилась на окремі курені, які очолювали курінні отамани. Кошовий отаман мав найвищу владу, вступав у диплома­тичні стосунки, вирішував долю кожного козака, був головно­командувачем у поході.

Хоча формально козаки на Січі вважались рівними між собою, та все ж поступово старшина виділилась у більш привілейовану групу, що збагачувалась не тільки в походах, а й володіла різними господарствами на хуторах-зимівниках.

Польська влада намагалася поставити козацтво під свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цього виникли більші можливості. У 1572 р. король Сигізмунд II Август звелів набрати з козаків "почет" на державну службу. На чолі 300 козаків, які отри­мували платню з королівської казни, був поставлений "старший" Ян Бадовський.

Отже, козацтво стало формуватися як окремий стан у Польсько-Литовській державі; козаки підлягали тільки владі свого старшо­го і не підкорялися воєводам та старостам.

Походження назви «Хортиця» дослідники пояснюють по-різному. Дехто вважає, що вона походить від імені давньослов'янського бога Хорса. Інші наполягають на виникненні її від слова «хорт», що означає борзий собака. Але більшість пояснюють походження цієї назви від тюрксько-половецького слова «орт» або «орта», що означає «середній», тобто розташований посередині, між протоками.

Військо Запорізьке було добре організо­ване. У своєму складі воно мало два поді­ли — військовий і територіальний. Як війсь­ко громада поділялася на тридцять вісім куренів — за кількістю спільних козацьких осель. Назву «курінь» козацьке житло діста­ло від слова «курити», тобто диміти. Кожний курінь, побудований з дерева і лози, мав два приміщення: у більшому жили козаки та їхня старшина, а в меншому — курінний кухар з помічниками. Територіально військо поділя­лося на вісім паланок. У буквальному пере­кладі з турецької мови слово «паланка» озна­чало невелику фортецю, а в переносному розумінні запоріжці позначали ним центр управління певної частини території.

Нещодавно українські вчені знайшли на дні Каховського водосховища велику кількість глиняного посуду, зброї та інших предметів козацького побуту. Вони вважають, що саме там розташовувалася Запорізька Січ.

На чолі козацького війська, або «коша», стояв виборний кошовий отаман. Військо по­ділялося на полки, підпорядковані виборним полковникам. У свою чергу полк поділявся на сотні, а сотні — на десятки, або курені, якими керували відповідно сотники та курінні отамани. Крім того, на Січі існували й інші посади. Так, скарбник та підскарбій зберіга­ли військові скарби; обозний керував гарма­тами та постачанням військового припасу; пи­сар — військовою писарнею, підписував разом з кошовим офіційні документи і під­тверджував їх військовою печаткою, на якій був напис: «Печать Війська Запорізького» або «лицарства Запорізького» чи «козаць-кого». З часом січове козацтво перетворилося на своєрідний лицарський орден, що вимагав від своїх членів суворої дисципліни й самопо­святи. В Запорізьку Січ міг потрапити кож­ний бажаючий, але за таких умов: бути віль­ною й нежонатою людиною (перебування в ній жінок та дітей суворо заборонялося), роз­мовляти українською мовою, сповідувати пра­вославну віру й пройти певне військове на­вчання. У вільний від військової справи час козаки займалися різними ремеслами, торгів­лею, випасанням худоби та коней, рільниц­твом, бортництвом, полюванням та рибаль­ством. Але для багатьох козакування згодом перетворилося на постійне заняття.

Козацькі залоги вживали різних заходів до охорони державних кордонів. Серед них го­ловне місце посідали прикордонні роз'їзди - бекети (пікети), які здійснювали особливі за­гони. Для сторожових бекетів будувалися особливі приміщення — радути (редути). Сто­рожовим цілям служили й так звані фігури — кілька бочок, поставлених певним чином.

Козаки були чудовими зброярами, виробляли порох. Зі зброї у вжитку в них були рушниці, якими вони почали озброюватися з 1511 року, пістолі, списи, шаблі, самопали,келепи — бойові молотки, сагайда­ки, якірці, ножі, панцери, пищалі та гармати. Але особливо відзначалися майстри запорізьких бойових човнів. їхні швидкоплинні весельні дуби-чайки вироб­лялися зі стовбурів липи або верби. Вони вміщували близько 50—70 козаків зі зброєю і кілька гармат. Ці човни успішно змагалися з турецькими галерами, були маневрові й легко долали відстані до Кафи, Варни, Стамбула та інших поселень на узбережжі Чорного моря.

Окрім куренів та укріплень на території козацьких таборів існувало й чимало службових приміщень: велика комора для збері­гання різного збіжжя, зброї та боєприпасів, пекарні, церква, «грецький дім» — приміщен­ня для іноземців та купців і навіть окремий будинок для козаків похилого віку.

Козацьке військо, як і будь-яке інше, мало свою військову атрибутику, тобто клейноди, — корогви (прапори), булави, пер-

начі, бунчуки, печатку з гербом тощо.