Внутрішня і зовнішня політика п. Дорошенка

• Покінчив з отаманством старшин, з практикою скликання чорних рад;

• Відновив принцип призначення полковників і, очевидно, сотників;

• Всіляко підтримував зусилля київського митрополита Й. Тукальського у справі створення Українського патріархату, усвідомлюючи значущість існування національної церкви для утвердження самостійності України;

• Проводив політику утвердження козацького типу господарства, визнання соціальних завоювань селянства та недопущення до маєтків шляхти;

• Створює військо з найманців (сердюків), що підпорядковувалися йому особисто;

• Звертається за допомогою до Туреччини у намаганнях звільнити Україну як від Росії, так від Польщі.

Висновки: Спроба створення соборної держави при допомозі Туреччини зазнала невдачі. У вересні 1676 року П. Дорошенко відрекається від влади і здається на милість російського царя, що збіглося з ліквідацією Правобережної Гетьманщини і ознаменувало поразку Національної революції. Центр державного життя перемістився на Лівобережжя. Офіційна назва української держави “Військо Запорозьке” дедалі все частіше змінюється на “Малоросія” (Лівобереж-жя) та “Україна” (Правобережжя).

В укладеному в жовтні 1672 року турецько-польському Бучацькому договорі (Польща відмовилася від територіальної цілісності України) вперше в міжнародно-правових актах козацька Україна отримала назву “Українська держава”. В свідомості її населення швидко вкорінюється назва “Україна”, а відтак усе частіше воно вдається до самоназви “український народ”.

5.3. Стабілізація політичного життя в Україні в другій половині хvіі століття. Гетьман і. Мазепа.

У кінці XVII ст. внаслідок міжусобних воєн і вторгнень інозем­них армій, що тривали майже без перерви з 1648 р., Україна пере­бувала у тяжкому стані. Українська автономія з кожним новим геть­маном, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала свої здобутки, досягнуті в середині XVII ст. Гетьманська влада і авторитет занепадали, старшина до­сить легко могла скинути того, хто їй не догодив.

Саме за такої ситуації починалося двадцятидвохлітнє гетьма­нування Івана Мазепи. Новий гетьман був вихідцем з правобереж­ної старшини, мав гарну освіту, великий дипломатичний досвід. У свого попередника гетьмана Самойловича він займав посаду гене­рального осавула. Ряд вчених вважають, що безпосереднього відно­шення до змови проти Самойловича він не мав, але після арешту Самойловича його кандидатура пройшла завдяки великому хабару, який Мазепа дав головнокомандувачеві російської армії князеві Голіцину. Рада, що відбулася 1687 р. на річці Коломак, проходила в оточенні російських військ. Новий гетьман підписав так звані Коломацькі статті, які закріплювали українську автономію в значно обмеженому вигляді. Так, гетьман не мав права знімати з посад ге­неральну старшину без царського дозволу. Для його "охорони" в сто­лиці - Батурині - виділявся полк московських стрільців. Разом із тим підкреслювалось, що 5 російських воєвод, які перебували в Ук­раїні, не мали права втручатися в українські справи. На півдні для захисту від татар будувалися міста-фортеці. Це був своєрідний ма­невр московської політики, оскільки запорозькі козаки сприйня­ли будівництво як зазіхання на їхні привілеї на південних землях. Запорожці довгий час із неприязню ставились до нового гетьмана.

Цим намагався скористатись військовий канцелярист Петрик Іваненко, який у 1692 р. втік на Запорожжя і почав там агітацію проти Мазепи. Цього ж року він укладає угоду з кримським ханом про спільну боротьбу з Росією та Польщею і повертається знову на Запорожжя з татарським загоном. До Петрика приєдналося не більше 500 запорожців, очевидно, що великої довіри до нього козаки не мали. Петрик розіслав по Україні універсали із закли­ком до боротьби проти "московського ярма". Мазепа зі свого боку розіслав універсали проти Петрика і рушив на нього з військом. Татари не схотіли воювати з гетьманом і повернулись назад. Пет­рик теж був

змушений втікати. Ще чотири роки він намагався при підтримці татар повернутись на Україну, але успіху не досяг.

Мазепа, на відміну від більшості своїх попередників, твердо дотримувався промосковської орієнтації. Він сподівався, що під протекцією Москви Україна не тільки збереже автономію, а й роз­ширить свої землі на південь і захід. Особливо довірливі стосунки склалися у Мазепи з молодим Петром І після його утвердження на престолі в 1689 р.

У внутрішній політиці Мазепа орієнтувався переважно на інте­реси козацької старшини. Щедрою роздачею земельних наділів він значно збільшив число своїх прихильників. Старшина запрошу­вала на нові землі переселенців, але вимагала від них так званого "послушенства", що фактично означало ту саму панщину. Через велике невдоволення селян Мазепа навіть змушений був своїм уні­версалом 1701 р. обмежити панщину двома днями на тиждень. За Мазепи зміцнюється нова категорія старшини, яку називали бун­чуковими товаришами. Вони не мали певної посади, а перебували при гетьманові для виконання різних доручень і безпосередньо від нього залежали. Аналогічно при кожному полковникові несли службу значкові товариші. Поява цих категорій старшини сприя­ла зміцненню гетьманської влади.

Із 1695 р. Мазепа бере активну участь у походах Петра І на Туреч­чину. В той час як головні російські сили рушили на фортецю Азов, частина російських військ і українські козаки повинні були відволікти татар від Азова у пониззі Дніпра. У 1695 року вони захопили фортеці Кизикермен, Таванськ, Ісламкермен і Шагінкермен. У 1696 р. україн­ське військо в складі шести полків під командуванням Лизогуба взя­ло участь у поході на Азов і успішно оволоділо цією ключовою ту­рецькою фортецею. Але в 1700 р. Петро І змінює свої плани і укла­дає з Туреччиною мир. За мирним договором дніпровські фортеці, де перебували українські козаки, мали бути зруйновані. Хоча Азов залишався Росії, виходу в Чорне море вона не одержувала. Плани Мазепи здобути для України чорноморський берег зазнали невдачі.

Замість цього Петро І втягнув Україну у Північну війну зі Шве­цією, яка велась за береги Балтійського моря. Інтереси України були мало пов'язані з Далекою від неї Прибалтикою, але українські війська брали у війні безпосередню участь. Крім цього українське населення зганяли на будівництво фортець та інших укріплень.

Мазепа в цей час прагнув здійснити свій план об'єднання під геть­манською владою Лівобережної і Правобережної України. На Пра­вобережжі козацтво підняло повстання проти польської шляхти, яке очолювали гетьман Самусь, полковники Палій, Абазин та інші. Хоч на початку повсталі мали успіхи, надалі перевага виявилась на польському боці. Палій неодноразово звертався за підтримкою до Мазепи. Гетьман Самусь, відступивши під ударами польських військ на Лівобережжя, віддав Мазепі свої гетьманські клейноди. Але Пет­ро І не дозволяв Мазепі вирушити на допомогу правобережним козакам, оскільки Польща була союзником Росії в Північній війні.

Лише в 1704 р., у зв'язку з посиленням у Польщі влади шведсь­кого ставленика Станіслава Лещинського, Петро І дав свою згоду на те, щоб Мазепа зайняв Правобережжя. Утвердивши на Право­бережній Україні свою владу, гетьман збільшив тут кількість полків, довівши їх до семи, роздавав землі козацькій старшині. Його невдоволення викликав дуже популярний в народі фастівський полковник Семен Палій, який був прихильником запорозької воль­ниці. За наказом Мазепи Палія закували в кайдани і за згодою Петра І відправили до Сибіру.

Тим часом війна Росії зі Швецією точилася з перемінним успі­хом. Центр військових дій перемістився на територію Речі Поспо­литої. У 1704 р. козацьке військо змусило шведів відступити зі Льво­ва на захід. Але в 1706 р. козацькі полки в Білорусі зазнали вели­ких втрат і змушені були відступати під ударами шведської армії.

У зв'язку з загрозою шведського і польського наступу на Украї­ну, тут розгорнулось будівництво і ремонт фортець та інших укріп­лень. У 1708 р. у відповідь на прохання Мазепи про допомогу Петро І повідомив, що не зможе його підтримати. В цих умовах гетьман зробив свій історичний вибір. Переговори зі шведським королем Карлом XII він проводив у суворій таємниці, про них знала лише найближча до гетьмана старшина. Петро І не мав ніяких підстав сумніватися у вірності Мазепи, про що говорить і видача ним на розправу гетьманові двох донощиків: генерального суддю Кочубея і полковника Іскру.

У кінці жовтня 1708 р. Мазепа, залишивши в Батурині вірний йому гарнізон, з невеликим загоном вирушив назустріч Карлу XII і з'єднався з ним. Довідавшись про це, Петро І негайно вживає рішу­чих заходів. В універсалі до українського народу він називає Ма­зепу зрадником і закликає народ залишатись вірним цареві. Ко­зацькій старшині наказує зібратися в Глухові для виборів нового гетьмана. Військо під командуванням Меншикова, яке підійшло до Батурина, де Мазепа залишив великі запаси провіанту і боєприпасів, одержує наказ взяти місто негайно, до підходу шведських сил. Меншиков наказ виконав: Батурин був знищений разом із його мешканцями.

Українське населення потерпало від жорстоких розправ над прихильниками Мазепи. В Лебедині за наказом царя був влашто­ваний суд, і близько 900 мазепинців покарали страшною смертю.

Водночас старшині, що прибула до Глухова, цар щедрою рукою роздавав милості і грамоти на маєтки. Оскільки земельні володіння самого Мазепи і його прихильників конфісковувались, землі було більше ніж досить. Багато маєтків дісталося і російським вельможам, у першу чергу Меншикову. В Глухові, під тиском Петра І, новим геть­маном вибрали Івана Скоропадського, 70-річного полковника Стародубського. У зв'язку з військовими діями статті в Глухові не підпису­вались, але Скоропадський потрапив під повний контроль з боку царя. У 1709 р. між Мазепою і Карлом XII була укладена угода, за якою король зобов'язувався помиритися з Петром І лише за умо­ви, що Україна вийде з-під влади царя. На українській території проголошувалось князівство, Мазепа ставав його "законним кня­зем", підтверджувались усі вольності і стародавні права українські. Тим часом шведська армія розташувалась на зимівлю між Дес­ною і Полтавою. На бік Мазепи перейшли запорожці на чолі з ко­шовим Костем Гордієнком. У відповідь на це Петро І надіслав про­ти запорожців військо, яке, зайшовши в тил козакам, захопило фор­теці на Дніпрі і знищило дніпровську запорозьку флотилію. У травні російські війська знищили Запорозьку Січ і жорстоко розправили­ся з козаками.

Частина запорожців втекла і заснувала Нову Січ на річці Кам'янці, а потім в Олешках, під протекцією кримського хана.

Перевага сил була на боці Росії. В цьому переконався і Мазепа. Він повідомив Петрові про своє бажання повернутися і навіть обі­цяв захопити в полон шведського короля. Проте здійснити це так і не наважився, хоч Петро І обіцяв йому повну амністію.

Навесні 1709 р. Карл XII безуспішно намагався оволодіти Пол­тавою. 27 червня 1709 р. у битві під Полтавою шведська армія і загони Мазепи зазнали повної поразки. Карл XII з Мазепою втек­ли до Туреччини, а рештки шведських військ, не знайшовши мож­ливості для переправи, капітулювали біля Переволочної.

Петро І направив спеціальних послів до турецьких властей, щоб за всяку ціну добитися видачі Мазепи. Але старий гетьман, враже­ний провалом усіх своїх планів, помер 22 серпня 1709 р. у Бендерах.

До причин цього провалу слід віднести:

по-перше, переоцінку Мазепою могутності шведської армії, яка в 1708-1709 рр. мала дуже мало шансів на виграш у війні;

по-друге, надмірне утаємничення намірів Мазепи призвело до того, що більшість українського насе­лення не відгукнулась на його заклики. Ініціатива в діях належала Петру І, який у вирішальний момент діяв твердо і рішуче.