3. Перелік основних напрямів філософії хх ст., представники. – Петрушенко, § 9.1

У рамках філософських дискусій навколо цих питань виділилися два основних напрямки, що у загальному можна віднести не тільки до філософії, але і ще ширше - до духовної культури взагалі.

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес - це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання.

Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людинний вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції — ранній класичний позитивізм, емпіріокритицизм, нео- і постпозитивізм.

Прагматизм як різновид сцієнтистської філософії виник в кінці XIX ст. головним чином у США і там же одержав найбільш широке розповсюдження. Його основні представники Ч. Пірс (1839 - 1914), У. Джеймс (1842 - 1910) і Д. Дьюї (1859 - 1952) орієнтувалися на практичну значимість знання і філософії в тому числі. Наприклад, «принцип прагматизму» Ч.Пірса визначав значимість знання його практичними наслідками. У. Джеймс розглядав прагматизм як метод розв'язання філософських суперечок шляхом порівняння «практичних наслідків», що випливають з тієї чи іншої теорії (концепції). Істина ж, за Джеймсом, є «те, що краще «працює» на нас, що найкраще підходить до кожної частини життя».

До філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії XX в.) можна віднести такі філософські системи (концепції), як феноменологію, екзистенціалізм, філософську герменевтику.

Феноменологія - це вчення про свідомість, про феномени і їх змісти. Засновником цієї течії в тому виді, у якому вона культивується наприкінці XX століття, вважається Здмунд Гуссерль (1859-1938). До прихильників феноменології можна віднести таких філософів, як М. Хайдсггер (1889 - 1976), М. Мерло-Понті (1908 - 1961), Г. Шпет (1879 -1937) та iн. Феноменологія стурбована тим, що багатий життєвий світ людини, наповнений фарбами, запахами, різноманітними враженнями, пройшовши через свідомість і досягши стадії науки, думок, понять, ідеалізації, виявляєть­ся надзвичайно збідненим, сухим, абстрактним, безжиттєвим.

Філософська герменевтика. Герменевтика із самого початку була зв'язана з ідеями інтерпретації і розуміння. Представники сучасної філософ­ської герменевтики - 3. Бетті (1890 - 1970), Г. Гадамер (р.1900), П. Рікер (р.1913) - бачать у ній не тільки метод гуманітарних наук, але і спосіб тлу­мачення певної культурно-історичної ситуації і людського буття взагалі. Вба­чаючи основну проблему філософії в проблемі мови, вони відкидають об'єк­тивне наукове пізнання, безмежно довіряючи непрямим свідченням свідомос­ті, втіленим у мові, насамперед вербальній.

Свою самостійність герменевтика знайшла вже в роботах німецьких філософів Ф. Шлейермахера (1768 - 1834) і В. Дільтея (1833 - 1911), згідно з якими для розуміння історичних текстів і будь-яких пам'яток минулого не­обхідно ввійти в ту культурно-історичну атмосферу, у якій творив їхній суб'єкт, і спрмогтись якомога точніше відтворити її в переживанні і взагалі у свідомості дослідження. Предметом філософського знання, з погляду герменевтики, є світ людини, який розуміється як сфера людського спілку­вання. Саме в цій області протікає повсякденне життя людей, створюються культурні і наукові цінності.