Пит № 6. Розвиток дипломатики як сід у хіх-хх ст.

Дипломатика – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму, внутрішню будову і зміст актових документальних джерел, що відносяться до рабовласницької та феодальної епохи.

Термін «дипломатика» був введений французьким ученим Ж. Мобільоном у праці «Дипломатика у шести книгах» 1681 р. Він обґрунтував принципи дипломатичного дослідження і палеографії, зробив класифікацію актів всіх європейських держав, починаючи з найдавніших часів, розробив методику вивчення підроблених документів, вказав ознаки для датування і локалізації рукописів.

Від XIX ст. зміцнилося ставлення до форми документа як обов’язкового напряму дипломатичних досліджень. Поступово пізнання форми документа удосконалювалося. Посилення досліджень форми документів у руслі формулярного аналізу сприяло відмежуванню дипломатики від палеографічних, евристичних, сфрагістичних та інших студій. Вінцем теорії формулярного аналізу на початку ХХ ст. стали праці О. С. Лаппо-Данилевського, які мали не тільки науково-методичне, але й теоретичне. Зрештою, завдяки працям історико-джерелознавчої школи О. С. Лаппо-Данилевського у першій половині ХХ ст. набуло популярності визначення дипломатики як науки про акти. Відтак, серед дослідників зростає потреба з'ясувати, що таке «акт». Є дві пропозиції його визначення – вважати актом будь-який документ (Фарсобін) і називати актом такий документ, який містить угодні, договірні умови правових відносин (Каштанов).

Головним аргументом, що підкреслював позицію прихильників найширшого тлумачення поняття документ у ролі об'єкта дипломатики, було справедливе твердження про наявність форми у будь-якого документа, а отже й можливості проведення формулярного аналізу. На це положення посилалися ще на початку ХХ ст. Так, наприклад В. М. Щепкін у підручнику з палеографії писав, що відомі формули викладу інформації в документах напрацювалися віддавна і були властиві для дипломатичних, офіційних актів, літописів, інших записів, які вважаються пам'ятками писемності. На цьому наголошували у свої працях і учні О. С. Лаппо-Данилевського, які звертали увагу на перспективність застосування формулярного аналізу при вивченні будь-якого письмового документа. Тому на середину ХХ ст. сформувалася думка про дипломатику, як науку, що комплексно досліджує форму і зміст актів.

Безперечно, у другій половині ХХ ст. у дипломатиці відбулися серйозні зміни, що дозволило їй здобути самостійний статус. Початкове визначення дипломатики практикою встановлення достовірності документів поступилося місцем тлумаченню її як науки про акти. Сутність еволюційних процесів, як зазначалося вище, полягала у розробленні розгорнутої специфічної методики вивчення внутрішньої форми джерела (акта), а також його змісту. Орієнтування дипломатики на акти породжують дискусію щодо зміни предмета дисципліни за рахунок формулярного аналізу усіх видів документів.

Отже, друга половина ХХ ст. стала знаковою для розвитку дипломатики. Властиві для дипломатики другої половини ХХ ст. процеси можуть бути коротко підсумовані у межах трьох основних тенденцій. Перша полягає в тому, що предмет дипломатики був значно розширений і охопив інші дискурсивні форми історичних джерел; друге – зростає авторитет дисципліни у середовищі історичного джерелознавства; третя – підвищуються зацікавлення істориків-документознавців сферою дипломатики через утворення міждисциплінарних програм наукового студіювання.