Національний продукт як виробнича база добробуту

Добробут пов'язаний з потребами, а потреби визначають струк­туру виробництва і споживання продукту. Отже, створений на­ціональний продукт є кінцевим результатом управлінських рішень уряду та діяльності зайнятих у сферах виробництва товарів та надання послуг. Практично національний продукт як суспільне благо, багатство стає економічним інтересом для усього суспіль­ства. Адже виявляється: можна споживати лише те, що виробле­но. Скільки нація виробляє, стільки й споживає. Від рівня і струк­тури виробництва національного продукту загалом і на душу населення залежатиме і відповідний рівень задоволення потреб, тобто рівень добробуту нації. Щоб підносити рівень добробуту, насамперед необхідно підносити обсяг виробництва національно­го продукту та приводити його структуру до обсягу і структури потреб людей. Національний продукт виступає не лише суспіль­ним інтересом, а й стимулом.

Теорія національного продукту В обґрунтовує його як резуль­тат відповідних суспільних витрат В*. Тобто, що виробили, те й спожили. Проте економічна теорія обґрунтовує витрати вироб­ничі— О (оборотний капітал— сировина, матеріали, енергія і т. ін.) та споживчі — dВ* (населення, держава і ін.). Тому уряд краї­ни і виробники повинні бути зацікавленні у створенні такої вар­тісної структури національного продукту, щоби виробничі вит­рати зменшувалися— ↓О, споживчі зростали— ↑dВ*.

В = ↓О + ↑dB*.

Валовий внутрішній продукт ЛВ є національним стимулом, ос­кільки виражає кінцевий продукт споживання у країні. Від його розподілу залежать і стан економіки, і рівень життя населення. Теорія макроекономіки розподіл валового внутрішнього продук­ту dВ* обґрунтовує такими показниками:

dВ* = С + Б + К + (Е-І), де С — споживання домашніх господарств; Б — споживання дер­жави (бюджетні надходження і витрати держави); К — капітальні вкладення; Е — експорт; І — імпорт.

Для кожного суб'єкта ринку стимулом є отримання якнайви­щого доходу (і прибутку) від його діяльності: найманим працівни­ком — у формі заробітної платні, власником капіталу — у формі прибутку, державою — у формі бюджету, зовнішньою торгів­лею — у формі чистого експорту (ЧЕ = Е - І). Валовий внутрішній продукт здійснює рух у формі товарів, послуг, капіталів і гро­шей. Різні суб'єкти ринку неоднаковою мірою причетні до його створення, розподілу, обміну і привласнення: власники капіталу і наймані працівники створюють ВВП, держава на основі трудово­го і податкового законодавства розподіляє його, торговельні організації — реалізують ВВП.

У практичній діяльності стимули у формі грошей і товарів мо­жуть спонукати для їх отримання до використання таких методів:

економічних (через формальне (зареєстроване) здійснення капітальних вкладень, створення виробництва, наймання праців­ників, виробництво продукту, його реалізацію, отримання заро­бітної платні і прибутку та сплати податків згідно із законодав­ством);

''тіньових" (через неформальну (незареєстровану) вироб­ничу, торговельну чи іншу діяльність, що не контролюється по­датковими і державними інститутами, усі доходи і прибутки від якої привласнюються, податки не сплачуються);

кримінальних (через вилучення і привласнення частини на­ціонального продукту причетними до його руху і контролю за цим рухом особами державного, правового чи господарського управлі­ння в обхід (ігнорування) статей Кримінального кодексу).

Ринкова економічна система, заснована на підприємницькій ініціативі власників капіталу, лібералізації видів діяльності, висо­копродуктивному і високоефективному виробництві, передбачає лише економічні методи стимулювання. Це пояснюється тим, що використання тіньових" і кримінальних методів призводить до катастрофічних наслідків: якщо, наприклад, половина національ­ного капіталу і продукту перебуватимуть "у тіні" або якщо з формального обороту товарів і грошей постійно вилучатимуть (розкрадатимуть) бюджетні кошти, чужоземні кредити, товари, привласнюватимуть їх чи переказуватимуть на таємні рахунки в іноземних банках, це спричинить занепад економіки, держави і рівня життя народу й унеможливить перехід до ринку.

Успішний перехід до ринку потребує запровадження лише еко­номічних стимулів:

В = 0 + Т + А+ЧП.

Вартісна структура національного продукту показує, що еко­номічним стимулом для власника капіталу є відшкодування обо­ротного капіталу О, частини основного капіталу А і чистий при­буток ЧП; для найманого працівника — заробітна платня Т. Ство­рений валовий внутрішній продукт dВ - Т + А + ЧП спрямовуєть­ся на розвиток виробничої сфери і сфери послуг та фінансування державних інститутів через систему сплати податків на доходи і прибутки виробників, на основі яких формується Державний бюд­жет. Держава безпосередньо впливає на встановлення пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту, створюючи правову базу стимулювання виробництва, праці, руху капіталів, товарів, грошей. Державні чиновники можуть приймати рішення як на по­силення стимулів зростання виробництва національного продук­ту, так і на його розподіл в інтересах зміцнення своєї влади, окре­мих бізнесових чи політичних угруповань, олігархів та ін. Для ринкової економіки характерним є посилення стимулів до зро­стання виробництва національного продукту і його розподіл за внеском кожного суб'єкта у створення НП:

dВ* = С + Б + К + (Е-І). З рівняння розподілу валового внутрішнього продукту випли­ває, що чим більшим він є, тим більше коштів отримають домашні господарства С, Державний бюджет Б, більшими будуть капітальні вкладення А" і експорт Е > І (унаслідок переважання експорту над імпортом можливе зростання інвалютних резервів через позитив­не сальдо платіжного балансу). У ринковій економіці неприйнятним є розподіл ВВГІ, який знижує стимули до виробництва, тобто економічні стимули виробників, і сприяє збагаченню окремих осіб або кланів за рахунок "тіньового" чи кримінального привласнен­ня продукту навіть за скорочення ВВП. Економічне стимулюван­ня має охоплювати сфери виробництва, послуг і державну систе­му влади та управління.

Отже, економічна теорія виробництва, розподілу, обміну і спо­живання ґрунтується на основі вимог законів товаровиробництва, товарообміну і господарської збалансованості. Дотримання цих вимог забезпечує формування продуктивної і ефективної системи виробництва, справедливого розподілу продукту і доходів, зба­лансованості і стабільності економічних і соціальних процесів, підвищення стимулів виробництва і праці, ресурсів економічного зростання загалом.