Формування ринкових відносин

Система ринкових відносин передбачає механізм самоуправлін­ня виробництвом, розподілом, обміном і споживанням на всіх рівнях організації національної економіки. Суб'єкти ринку — підпри­ємства, органи місцевого самоврядування, держава — є рівно­правними партнерами у виробництві національного продукту і його споживанні. Ринкові відносини ґрунтуються на принципі лібе­ралізації — свободі вибору виду діяльності, місця роботи, витра­чання коштів, здійснення заощаджень.

У ринкових умовах відсут­ня система вертикального управління економікою, оскільки ініціатива виробництва товарів і послуг цілком належить власникам капіталу і найманим працівникам, які найбільше зацікавлені у продуктивній та ефективній функції праці і капіталу, тому що від створених ними доходів залежить їхній добробут.

Ринок пробуджує ініціативу. сприяє впровадженню НТП у вироб­ництво, не терпить дефіциту та ін. Для нього характерним є те, що:

^ виробництво товарів і послуг організовують власники капі­талу; частина їхнього прибутку у вигляді податків надходить до Державного бюджету згідно з чинним законодавством;

> держава не здійснює прямого втручання у сферу приватно­го виробництва, вона лише відстежує макроекономічну ситуацію, забезпечує економічну рівновагу, соціяльний захист тих, хто його потребує.

Принципи конкуренції, лібералізації, покладені в основу рин­кових відносин, самі по собі не забезпечують соціяльного захи­сту. Мало того, ринкова економіка створює соціяльні, екологічні проблеми, може посилювати соціяльну диференціацію населення. З огляду на це ринковому реформуванню економіки має передувати розроблення державної програми соціального захисту населення.

Позитивні риси ринкової економіки виявляються за існування відповідних ринкових відносин (в Україні їх ще не сформовано), зокрема:

• реальної демократії та національно-демократичного мислен­ня, без яких неможливі лібералізація виробництва й обміну;

• надійного правового забезпечення та наявності інституцій-них структур;

• матеріяльно-фінансової збалансованості та стійкої фінан­сової системи;

• реальної самостійності та економічної відповідальності під­приємств;

У наявності такої структури виробництва товарів і послуг, яка реагувала б на зміни платоспроможного попиту;

> реальної конкуренції та механізму ціноутворення, що реагує на зміни, попиту і пропозиції.

Основи ринкових відносин мають створюватися з урахуван­ням вимог дії об'єктивних економічних законів товаровиробництва, товарообміну і господарської збалансованості.

Створення ринкових відносин і ринкової економіки як саморе­гульованої системи на основі встановлення рівноваги попиту і пропозиції має певні межі. Ринок не в змозі гарантувати розв'язання усіх соціяльно-економічних проблем сучасного суспільства.

Стратегія структурних перетворень

Головною метою структурних перетворень є виробництво ВВП загалом і на душу населення, в якому переважатимуть продукти кінцевого призначення відповідно до потреб населення та імпор­ту. Структура ВВП зумовлена структурою продуктивних сил і залученого основного та інших видів капіталу. З огляду на це ре­структуризація має початися зі зміни структури капіталу і його організаційних форм, з мобілізації капіталовкладень і підприємизації. З досвіду ринкових країн і специфіки сформованої в Україні економічної системи її реструктуризація спрямовується на:

виховання у всіх суб'єктів ринку, зокрема у керівної ланки, усвідомлення необхідності поєднання приватних, колективних, державних і національних інтересів;

мобілізацію фінансових ресурсів і капіталовкладень, конт­роль за рухом грошей, капіталів і товарів;

створення малих і середніх підприємств як основи виробниц­тва переважної частини ВВП.

З огляду на це структурні перетворення в Україні слід здійсню­вати з урахуванням того, що:

1. вирішальне значення для зміцнення позицій у конкурентній боротьбі має спроможність до самофінансування; у короткостро­ковій перспективі єдиною можливістю підвищення продуктив­ності є заходи щодо зменшення витрат і зміни організаційної структури; у середньостроковій — інвестиції у невеликих обсягах;

2. зміна структури — це створення нових самостійних під­приємств, здатних привабити інвестиційний капітал. Йдеться не про модернізацію великих підприємств, а про перетворення їх на окремі підприємства, зорієнтовані на зменшення витрат і от­римання прибутку, які відповідають вимогам ринку та можливо­стям фінансування (підприємизація).

Важливим компонентом національної економічної стратегії України є стратегія структурних перетворень.

Стратегія структурних перетворень — система право­вих, політичних, економічних, фінансових заходів, спрямова­них на зміну пропорцій капіталу, зайнятості та національ­ного продукту для збалансування економічної системи відпо­відно до потреб суспільства.

Заходи національно-економічної реструктуризації постають із національно-економічних цілей, головною з яких є задоволення потреб населення і виробництва В*. Якщо величину В* прийняти, за національні потреби за обсягом і структурою споживання, то вони є основою національної політики структурних перетворень в Україні. Виробництво ВВП в Україні на душу населення стано­вить близько 3 тис. дол. США (у країнах ЄС 18 — 30 тис. дол. США). Для вступу в ЄС його як мінімум слід збільшити у 6 – 8 разів, що рівнозначно приросту обсягу виробництва ∆В, який забезпечить приріст витрат і споживання на ∆ В*:

В +∆В = В* + ∆В*.

Це, своєю чергою, зумовить зміни продуктивної функції праці й капіталу:

В + ∆В =F(Т+∆Т, К +∆К).

Наведене рівняння виражає екстенсивну продуктивну функцію — збільшення обсягу виробництва за рахунок зростання кількості праці й капіталу.

У ринковій економіці, де вирішальне значення для виробника має конкурентоспроможність його продукції, екстен­сивна виробнича функція не забезпечує достатньої ефективності виробництва продукції, а отже, не підвищує конкурентоспромож­ності (поліпшення якості та зниження собівартості).

Визначення напрямів реформування економіки залежить від

усвідомлення її стану,

розуміння теорії макроекономіки,

суті й процесу реформ.

Радикальні зміни виробничої системи в перехідний період гальмуються тим, що ринкове економічне мислення не сфор­мувалося ні у сфері управління, ні у сфері виробництва, що унеможливлює економічне зростання, позаяк воно є результатом зба­лансованої державної політики реформ, спрямованої на активіза­цію процесів виробничої функції:

В = аF(Т, К).

Така політика передбачає:

=> досягнення високих темпів зростання валового випуску В;

=> зменшення матеріяльних витрат ↓О у валовому випуску В =↓ О +d В;

=> збільшення частки валового внутрішнього продукту dВ у валовому випуску В =↓О + ↑dВ;

=> отримання необхідної структури валового внутрішнього продукту щодо потреб країни dВ =d_вВ +d _пВ, де d_еВ — частка ВВП сфери виробництва; d_пВ — частка ВВП сфери послуг.

Економічне зростання забезпечують радикальні структурні зру­шення, які охоплюють:

> визначення національних, політичних, внутрішніх і зовнішніх економічних пріоритетів, які гарантували б самофінансування України на найближчу перспективу і партнерську співпрацю з усіма країнами світу;

створення інституційних умов для надходження прямих капіталовкладень і ефективного функціонування підприємств;

зміну якості основного капіталу, мислення та якості тру­дового капіталу, якості й структури обігового капіталу;

встановлення оптимальних міжгалузевих пропорцій і розмі­щення продуктивних сил.

Розв'язання цього комплексу проблем потребує узгодженого політичного, економічного, правового та фінансового функціону­вання усіх гілок влади.

У зв'язку з цим першочерговими завданнями є:

Створення умов для розвитку конкуренції на основі спро­можності підприємств до самофінансування.

Створення нових самостійних підприємств, здатних при­вабити іноземні капіталовкладення.

Трансформація централізовано керованих підприємств у рин­кові, засновані на принципах самоуправління (підприємизація). Її мета — зменшення виробничих витрат, забезпечення прибутку

Запровадження вільного ціноутворення та здійснення ефек­тивної митної політики і квотування.

Вирішальний вплив на напрями і динаміку структурних пере­творень мають інституційні ринкові умови. Інституційне забезпе­чення має головним за мету створення економічного механізму, який стимулює ефективне функціонування усіх підприємств і роз­виток інститутів ринку. Позитивних імпульсів економічному зростанню може надати інституційне забезпечення трьох напрямів:

1) виробнича інтеграція;

2) упорядкування видів і форм власності;

3) активізація структурної політики регіонів щодо підприємств, які розміщені в областях і мають власні органи управління та фор­мують бюджет.

Виробнича інтеграція. Більшість підприємств України втрати­ла технологічні зв'язки з підприємствами країн СНД. Це пов'яза­но передусім з новими можливостями отримувати сировину і на­півфабрикати на вигідних умовах від інших постачальників, а та­кож відсутністю потреби в таких зв'язках. Однак у деяких випад­ках ці зв'язки в короткотерміновій перспективі є єдиною можливі­стю пожвавити виробництво та збут.

Інший напрям—пайова участь вітчизняних та чужоземних парт­нерів в українських підприємствах. Важливо, щоб ініціатива такої участі виходила від самих підприємств, і вони зберігали необхідний мінімум незалежності згідно з вимогами індустріальної логіки.

Упорядкування видів і форм власності. Процес приватизації має завершуватися відокремленням приватної і неприватної власності, а це можливо завдяки:

• перетворенню бюджетних організацій і державних підпри­ємств за юридичною формою на компанії, тобто їх реформуван­ня у незалежні щодо бухгалтерського обліку підприємства — юри­дичні особи;

• здійсненню реальної приватизації (переходу прав власності від підприємств до приватних суб'єктів економічної діяльності);

• поліпшенню ринкових умов, передусім у середньостроковій перспективі.

Активізація структурної політики регіонів щодо підприємств. В Україні підприємства розміщені нерівномірно за кількістю і видами діяльності. Галузі, що сконцентровані в кількох регіонах і слабко піддаються реструктуризації, схильні до різкого спаду ви­робництва, скорочення робочих місць. Тому центральні та місцеві органи управління мають підтримувати структурні перетворен­ня, щоб уникнути соціальних проблем. При тому важливим є:

зміцнення економічного самоуправління областей;

розукрупнення об'єктів соціальної сфери за одночасної їх ре­структуризації;

створення регіональних ринків праці;

запровадження неповного робочого дня.

Ці напрями реорганізації управління та регулювання економіч­них процесів з активнішим залученням регіонів уможливлять підви­щення їхньої ролі як суб'єктів ринку з огляду на те, що регіональні структури управління відповідальні за стан справ в економіці та соціальній сфері на відповідних територіях. Тому їм має бути на­дано правові, фінансові, економічні, розподільчі можливості для розв'язання регіональних соціально-економічних проблем.