§ 4. Внутрішнє законодавство як джерело міжнародного приватного права

На відміну від деяких іноземних держав, в Україні не існує єдиного кодифікаційного акта в галузі міжнародного приватного права, хоча вже підготовлено кілька проектів такого. Його норми «розкидані» по великій кількості за­конів і підзаконних нормативних актів. Зокрема, деякі нор­ми містяться в Конституції України. Скажімо, в ст. 25 заз­начено, що Україна гарантує піклування та захист своїм гро­мадянам, які перебувають за її межами, а в ст. 26, — що іноземці та особи без громадянства користуються такими самими правами і свободами, як і громадяни України.

Інші нормативні акти внутрішнього законодавства, що містять норми міжнародного приватного права, можна по­ділити на дві основні групи.

I.Нормативні акти, які повністю присвячені врегулюванню правовідносин з участю іноземного елементу, наприклад:

1. закони України: «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» від 16 квітня 1991 р.¹; «Про правовий статус іно­земців» від 4 лютого 1994 р.²; «Про біженців» від 21 червня 2001 р.³; «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р.⁴; «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р.⁵; «Про визнання та виконання в Ук­раїні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р.⁶ та ін.;

2. підзаконні нормативні акти: Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 р.; Правила в'їзду іноземців в Україну, виїз­ду та транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р., та ін.

II.   Нормативні акти, в яких лише окремі розділи або статті призначені для врегулювання правовідносин з участю іноземного елементу, наприклад: Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.⁷ (статті 22, 24, 25); Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.⁸; Кодекс законів про працю України (статті 8, 9); Сімейний кодекс України. Розділ VI «Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без грома­дянства. Застосування законів іноземних держав і міжна­родних договорів в Україні»; Кодекс торгового мореплавства України (статті 5, 6 — застосування іноземного законодав­ства, статті 13, 14 — колізійні норми).

§ 5. Правові звичаї як джерело міжнародного приватного права

Звичаї — це правила, які склалися здавна, систематич­но застосовуються, але не набули форми закону, підзакон-ного акта чи міжнародного договору.

Правовим називають звичай, застосування якого санк­ціоноване нормами права. За порушення звичаєвих правил поведінки може наставати юридична відповідальність.

Види звичаїв: 1) міжнародні (головним чином міжна­родні торгові звичаї); 2) внутрішньодержавні.

У Господарському процесуальному кодексі України (ст. 4, ч. 5) записано, що в разі відсутності законодавства, що ре­гулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може за­стосовувати міжнародні торгові звичаї. У Законі Україні «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 28, ч. 4) йдеться про те, що «в усіх випадках третейський суд прий­має рішення згідно з умовами угоди і з урахуванням торго­вих звичаїв, що стосуються даної угоди». У Кодексі торго­вельного мореплавства України (ст. 6) зазначено, що сторо­ни при укладенні договору можуть використовувати звичаї торговельного мореплавства, якщо це не суперечить зако­нодавству України.

Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (ст. 9) передбачає, що «сторони пов'язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, та прак­тикою, яку вони встановили у своїх відносинах».

Міжнародні торгові звичаї — це звичаї, що склалися в міжнародній торгівлі і торговельному мореплавстві. Вони є обов'язковими у випадках, коли: 1) норми права безпосе­редньо відсилають до них; 2) сторони при укладенні догово­ру посилаються на певний звичай.

Міжнародний правовий звичай застосовується у практиці певної держави, якщо вона прямо визнала його в норматив­ному чи дипломатичному акті. Так, у Положенні про фор­му зовнішньоекономічних договорів (контрактів)¹ зазначе­но, що суб'єкти підприємницької діяльності при складанні тексту договору вправі використовувати відомі міжнародні звичаї, якщо це не заборонено законодавством.

Торгові звичаї відіграють значну роль в регулюванні міжнародного комерційного обороту. Враховуючи труд­нощі, що виникають в учасників такого обороту при вста­новленні змісту даних звичаїв (породжені їх неписаним ха­рактером), багато міжнародних організацій вивчають, уза­гальнюють і публікують своєрідні зводи звичаїв за певними групами питань. Деякі з цих публікацій одержують загаль­не визнання. Окрему групу складають публікації, підготов­лені Міжнародною торговою палатою (Париж), у тому числі: Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів² (редакція 2000 року) — ІНКОТЕРМС; Уніфіковані правила по інкасо³ (редакція 1995 року); Уніфіковані правила і зви­чаї для документарних акредитивів (редакція 1993 року)⁴.

Іншу природу мають рекомендаційні документи, такі як: загальні умови (поставок, виконання робіт, надання послуг) і типові контракти, які розробляються як самими учасни­ками господарського обороту, так і міжнародними органі­заціями, що ставлять своїм завданням сприяти міжнародній торгівлі. Зокрема, вони розробляються Європейською еко­номічною комісією ООН, Міжнародною федерацією інже-нерів-консультантів, Асоціацією з торгівлі зерном і корма­ми та ін. Ці документи підтверджують існування звичаїв, що склалися в тій чи іншій сфері комерційної діяльності

(стосовно умов, що включаються в контракти, чи виконан­ня сторонами своїх зобов'язань).

З огляду на те, що в міжнародному приватному праві міститься чимало колізійних правил, які є визнаними всіма чи більшістю країн і тому мають кваліфікуватися як засно­вані на міжнародному звичаї (наприклад, принципи, згідно з якими права на нерухоме майно визначаються за законом місця його знаходження; суб'єкти, які укладають угоду, можуть самі обрати право, що може бути застосовано до неї, та деякі ін.), дійсно мають звичаєве походження і можуть вважатися джерелом цього права.