§ 3. Міжнародні документи з питань іноземного спадкування в міжнародному приватному праві

Важливе значення для України мають двосторонні дого­вори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в основному жорсткі колізійні прив'язки до конкретно виз­наченого в угоді правопорядку. Характерні риси договорів про правову допомогу у спад­кових нормах:

1. майже всі вони надають національний режим громадя­нам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до складання заповіту і здатності отримувати майно і права;

2. договори виходять з розщеплення спадкування згідно з категоріями майна, що спадкується, тобто, сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон громадянства чи постійного місця проживання, а до нерухомого - закон його місця знаходження;

3. форма заповіту майже завжди визначається за законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складан­ня заповіту.

На сьогоднішній день в Україні діють близько 30 двосто­ронніх договорів про правову допомогу (у т. ч. Конвенція з Італією 1979 р. та Угода з Туреччиною 2001 р.), 16 з яких діють з часів колишнього СРСР, а також багатостороння Конвенція про правову допомогу 1993 р.

Договір з Іракською Республікою (1973 р.), Конвенція з Італією про правову допомогу (1979 р.), договори з Алжирсь­кою Народною Демократичною Республікою (1982 р.), Ту­нісом (1984 р.), Народною Демократичною Республікою Ємен (1985 р.), КНР (1992 р.), Монголією (1995 р.), Угорсь­кою Республікою (2001 р.) не містять норм, присвячених спадкуванню.

Відповідно, прив'язку до закону громадянства стосовно рухомого майна та місцезнаходження нерухомого містять договори з Корейською Народною Демократичною Респуб­лікою (1957 р.), ст. 36, Румунською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 32, Польщею (1993 р.), ст. 37, Молдовою (1993 р.), ст. 37, Соціалістич­ною Республікою В'єтнам (2000 р.), ст. 34, Македонією (2000 р.), ст. 34, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 38. При­в'язку до закону постійного місця проживання для рухомо­го майна та місцезнаходження для нерухомого використо­вують договори з Республікою Куба (1984 р.), ст. 31, Ли­товською Республікою (1993 р.), ст. 35, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 34, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34, Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 36, Республікою Узбекистан (1998 р.), ст. 45, а також угода з Турецькою Рес­публікою (2000 р.), ст. 30.

Відносно заповідальної здатності прив'язку до закону громадянства використовують договори з Румунською На­родною Республікою (1958 р.), ст. 39, Народною Республі­кою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Респуб­лікою (1958 р.), ст. 39, Корейською Народною Демократич­ною Республікою (1957 р.), ст. 38, Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Республікою Куба (1984 р.), ст. 33, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Республікою В'єтнам (2000 р.), ст. 36, Македонією (2000 р.), ст. 36, Чесь­кою Республікою (2001 р.), ст. 40. Договори з Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34, з Грузією (1995 р.), ст. 34, підкоряють це питання регулюванню у відповідності з на­ціональним режимом. І тільки Договір з Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 підкоряє заповідальну здатність закону місця укладення акта. Відповідно, норма про заповідальну здатність не міститься в договорах з Фінляндською Респуб­лікою (1978 р.), Грецькою Республікою (1981 р.), Республі­кою Кіпр (1984 р.), Литовською Республікою (1993 р.), Лат­війською Республікою (1995 р.), а також в Угоді з Турець­кою Республікою 2000 р.).

Форма заповіту регулюється за законом Договірної Сто­рони, де було складено заповіт в договорах із Корейською Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 38, Румунською Народною Республікою, (1958 р.), ст. 39, На­родною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 37, Угорською Народною Республікою, (1958 р.) ст. 39, Республікою Куба (1984 р.), ст. 33, Литовською Республікою (1993 р.), ст. 37, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Польщею (1993 р.), ст. 39, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 36, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 36, Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 38, Соціалістичною Республікою В'єтнам (2000 р.), ст. 36, Республікою Македонія (2000 р.), ст. 36, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 40. Прив'язки до місця укладан­ня заповіту, до громадянства на момент укладання запові­ту чи смерті, місця проживання на момент укладання запо­віту чи смерті, а також місця знаходження нерухомості — для нерухомого майна фіксують договори з Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Фінляндською Рес­публікою (1978 р.), ст. 25, Грецькою Республікою (1981 р.), ст. 22, Республікою Кіпр (1984 р.), ст. 22. І тільки договір з Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 встановлює для форми запо­віту колізійну прив'язку до місця проживання на момент укладання заповіту, а угода з Турецькою Республікою (2000 р.) у ст. 32 передбачає кумуляцію прив'язок — зако­ну громадянства та закону місця укладання заповіту, яким є законодавство Договірної Сторони.

Прикладом регіональної уніфікації є Конвенція про пра­вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних, кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня 1993 р., ч. V якої присвячена спадковим правовідносинам, хоча вона значною мірою збігається з нормами двосторонніх договорів (наприклад, в ній установлюється, що право спад­кування нерухомості визначається за законом держави, де вона знаходиться, а іншого майна — за законом постійного місця проживання спадкодавця (ст. 45), заповідальна здатність особи установлюється за законом місця її прожи­вання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повинна відповідати вимогам закону останнього місця проживання або місця укладання заповіту (ст. 47).

Винятковим прикладом регіональної уніфікації може бути Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому 20 статей (144— 163) присвячені виключно спадкуванню. Основні засади спадкування з іноземними характеристиками в цьому до­кументі зводяться до єдиного закону спадкування незалеж­но від категорій майна, застосування як прив'язки в основ­ному особистого закону, а також встановлення правил «міжнародного публічного порядку» щодо форми заповіту. Кодекс Бустаманте діє вже понад 70 років для 15 країн Ла­тинської Америки (Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватема­ли, Гондурасу, Гаїті, Домініканської Республіки, Коста-Рики, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами, Сальвадору, Чилі, Еквадору), що само по собі свідчить про непересічний ха­рактер цього акта. Більше того, Кодекс Бустаманте засто­совується і в інших країнах, завдяки своїм рисам «розум­ності й доцільності».

Для регулювання спадкових відносин на міжнародному рівні понад століття тому почали розроблятись Гаазькі кон­венції щодо вибору закону для регулювання різних аспектів

спадкування: 1894, 1904, 1925, 1928, 1961, 1989 рр. Ево­люцію колізійних норм цих конвенцій можна простежити на такому прикладі. Конвенція 1928 р. «Про конфлікт за­конів і юрисдикцій в області спадкування за законом і за заповітом» містила основний і майже єдиний колізійний принцип — національний закон на момент смерті для ви­значення закону регулювання спадкових відносин з обме­женнями лише на користь закону місцезнаходження для так званого «особливого майна». Зовсім іншими прив'яз­ками оперує Конвенція про закон, що застосовується до спадкування майна померлих осіб (1989 р.). Для вирішен­ня колізійних питань спадкового права ця конвенція містить розгалужену структуру колізійних прив'язок від постійного місця проживання через закон громадянства до закону найбільш тісного зв'язку (статті 3, 5, 6).

Гаазькі конвенції значно відмінні від договорів про пра­вову допомогу й породжені практичною необхідністю узго­дити сталість і консерватизм філософії спадкового права з прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній сфері, адже вони можуть функціонувати у двох площинах уніфікації — внутрішній та міжнародній, що є, безпереч­но, позитивним моментом.

Так, Конвенція 1961 р. про колізію законів щодо форми заповідальних розпоряджень (учасниками якої є 31 країна, зокрема Німеччина, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспа­нія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Япо­нія, колишня Югославія) встановлює у ст. 1 найбільшу кількість альтернативних прив'язок стосовно форми запові­ту з-поміж інших міжнародних документів, причому достат­ньо, щоб заповіт був дійсним за будь-яким із зазначених за­конів з урахуванням основ публічного порядку (закону місця укладання, громадянства на момент укладання або смерті, доміциля на момент укладання або смерті, місця звичайного місця проживання на момент укладання чи смерті, відносно нерухомості — місця її знаходження). За певних обставин може діяти прив'язка до закону найбільш тісного зв'язку. Конвенція застосовується до форми укладання і скасування заповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше особами в одному документі. Дана Конвенція через мно­жинність застережень надає можливість широкого обмежен­ня її норм країнами-учасницями.