§ 4. Право, що застосовується до форми правочину

Форма правочину є елементом, який традиційно виво­диться зі сфери дії зобов'язального статуту і регулюється з допомогою окремих колізійних норм. Закордонна практи­ка свідчить, що колізійні норми, з допомогою яких обираєть­ся право, що визначатиме форму правочину, найчастіше містять прив'язки до кількох правопорядків, і достатнім для дійсності правочину вважається дотримання вимог при­наймні одного з них щодо форми правочину. Такий підхід спрямований на зниження ризиків визнання правочину не­дійсним.

Цивільний кодекс УРСР досить обмежено відтворив та­кий підхід, орієнтуючись, як в інших колізійних нормах, насамперед на вітчизняне право. Стаття 568 визначала пра­во, що підлягає застосуванню до форми угоди, вчиненої за кордоном, з допомогою колізійної норми: основною прив'яз­кою виступав закон місця здійснення угоди, додатковою — український закон. Форма угоди з участю іноземного еле­менту повинна була відповідати принаймні одному із за­значених правопорядків. Друга і третя частини ст. 568 місти­ли спеціальні колізійні норми, які передбачали односторонню прив'язку до права України: форма зовнішньоторговельних угод і порядок їх підписання, а також форма угод з приводу будівель, що розміщувалися в Україні, визначалися законо­давством України.

З прийняттям Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» форма зовнішньоекономічних угод (договорів) стала визначатися відповідно до ст. 6 цього Закону, у ч. 6 якої закріплено: «Форма зовнішньоекономічної угоди виз­начається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимоги законів Ук­раїни». І далі у ч. 7: «Форма угод з приводу будівель та іншо­го нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України». Фактично у Законі були відтворені колізійні норми ЦК УРСР щодо правочинів. Ана­логічні положення були закріплені й у ГК (ч. 3, 4 ст. 382).

Крім того, ч. 2 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ч. 2 ст. 382 ГК передбачають обов'язкову пись­мову форму для зовнішньоекономічного договору (контрак­ту) (раніш діяв і спеціальний порядок підписання контрак­ту - двома особами, який був скасований у 1999 р.). Дане положення може розглядатися як позитивне застереження про публічний порядок (або надімперативна норма), що ча­стково усуває дію іноземного закону, який підлягає засто­суванню до форми правочину (наприклад, якщо закон місця укладення правочину вимагає нотаріальної форми, його положення зберігатимуть свою дію, якщо ж їм передбачена можливість вчинення правочину в усній формі — то дана норма іноземного права не застосовуватиметься).

Міжнародні договори про правову допомогу можуть містити колізійні норми стосовно форми правочинів, які відрізняються від норм внутрішнього законодавства Украї­ни. Так, договори СРСР, за якими Україна є правонаступ-ницею, містять кумулятивну колізійну норму — форма уго­ди повинна відповідати праву, що застосовується до змісту угоди (тобто зобов'язальному статуту) або закону місця здійснення угоди. Аналогічна норма міститься і у ст. 34 До­говору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 р. Як правило, всі договори пе­редбачають, що форма правочину стосовно нерухомості виз­начається за законом її місцезнаходження.

У проекті Закону про МПП колізійні норми щодо форми правочину містяться у ст. 29. Ця стаття також побудована на кумуляції прив'язок, але, на відміну від ст. 568 ЦК УРСР та ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», їх коло значно розширене. За ч. 1 ст. 29: «Якщо інше не пе­редбачено законом, форма правочину має відповідати вимо­гам права, яке застосовується до змісту правочину, або пра­ва місця його вчинення, а якщо він вчинений між особами, що мешкають у різних країнах, — права однієї з цих країн».

У ч. 2 ст. 29 проекту містяться спеціальні норми:

• форма правочину щодо нерухомого майна підпоряд­ковується праву країни, в якій розміщується це майно;

• форма правочину щодо нерухомого майна, внесеного до державного реєстру України, — праву України.

Частина 3 ст. 29 відтворює імперативні вимоги ч. 2 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», передбача­ючи, що зовнішньоекономічний правочин, якщо принаймні один з його учасників є юридичною особою України або гро­мадянином України, вчиняється у письмовій формі неза­лежно від місця його вчинення.

Цікавим є положення ч. 3 ст. 43 проекту, що спрямоване на захист інтересів споживачів і закріплює правило, що у разі відсутності вибору права сторонами до укладеного на умовах п. 2 ст. 43 договору споживання, в тому числі до його форми, застосовується право країни, в якій споживач має звичайне місце перебування. Запропонована розробниками проекту редакція є не дуже вдалою, оскільки право, обране сторонами договору, не поширюється на його форму. Якщо ж вони мали намір дійсно захистити споживача, то слід було б встановити імперативну норму, згідно з якою при укла­денні договору споживання за наявності умов, визначених у п. 2 ст. 43, форма договору визначається правом країни, в якій споживач має звичайне місце перебування (незалежно від наявності між сторонами домовленості про вибір права).