§ 2. Колізійні норми спадкового права в міжнародному приватному праві

В українському Законі Про міжнародне приват­не право окреслено три види правових колізій застосування права, що регулює спадкування в МПП:

1. колізії щодо об'єкта спадкових відносин;

2. колізії відносно здатності до складання заповіту;

3. колізії відносно форми заповіту.

Перша група колізій визначається існуванням розподі­лу майна на рухоме й нерухоме, що зумовлює різні колізійні прив'язки для його спадкування. Вітчизняна доктрина МПП пояснює пріоритет прив'яз­ки для спадкування рухомого майна до закону постійного місця проживання тим, що вказані відносини є різновидом прояву відносин власності, де постійне місце проживання спадкодавця за кордоном є тим чинником, який визначає зіткнення відносин спадкування з системою власності іно­земної держави. Якщо спадкодавець проживає за кордоном, він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які, зазвичай, включаються в систему власності певної країни, тому природно, що після смерті спадкодавця відносини сто­совно переходу майна до спадкоємців є майновими відноси­нами, які входять в систему власності певної держави.

Щодо громадянства як колізійного критерію, то воно само по собі не спричинює зв'язку спадкодавця із системою власності певної держави, не є тим чинником, який веде до взаємодії правових систем, тому правило постійного місця проживання спадкодавця є більш обґрунтованим¹. І хоча з часом прив'язка до місця постійного проживан­ня втрачає своє вирішальне значення, все ж таки необхідно нагадати, що більше половини з відомих законодавств у сфері МПП містять прив'язку до місця проживання спад­кодавця на момент смерті для визначення спадкового пра­ва. Крім України, яка послідовно дотримується вказаного колізійного правила, такі країни, як Росія, Вірменія, Біло­русь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуе­ла, Китай, Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі, Швейцарія закріплюють у своєму законодавстві прив'язку до місця проживання спадкодавця як основну щодо спад­кування майна. У свою чергу, критерій громадянства вста­новлений у Грузії, Буркіна-Фасо, Німеччині, Греції, Єгипті, Кубі, Литві, Тунісі, Туреччині, Чехії, Південній Кореї, Японії. Принципу доміциля традиційно дотримуються Ав­стралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі країни встановлюють більш широку прив'язку до особисто­го закону спадкодавця, яка, очевидно, надає більш гнучкі можливості для визначення необхідного права. Це законо­давства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об'єдна­них Арабських Еміратів, Португалії, Румунії, а також Ко­декс Бустаманте. Закону суду дотримуються Ємен і Латвія; національного права спадкодавця — Польща та Іран; місця останнього перебування — Естонія; правила місцезнаход­ження для всіх категорій майна — Уругвай.

Російський теоретик МПП А. А. Рубанов в одній із своїх робіт, серед іншого, зауважує, що вибір спадкового права з допомогою різних критеріїв (громадянства, постійного місця проживання, доміциля, місцезнаходження спадково­го майна), чи їх комбінацій, обумовлюється не міркування­ми теоретичного порядку, а передусім обставинами, що ле­жать поза сферою науки МПП. Як приклад наводиться за­стосування закону громадянства у країнах еміграції (Італія) і закону доміциля у країнах імміграції (США)¹.

Аргументом на користь прив'язки до закону громадян­ства особи є та обставина, що особа, яка залишає за собою своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо, прагне зберегти зв'язок з країною свого громадянства, і спо­дівається на те, що в певних обставинах до відносин за її участі буде використаний саме закон громадянства.

Більше того, інколи у правовій літературі з МПП підкрес­люється, що у питаннях стосовно правового статусу фізич­них осіб усі закони як основну колізійну прив'язку закріп­люють закон громадянства. Щодо питання про визначення права, застосовуваного до спадкових відносин, усі закони про МПП містять однакову колізійну прив'язку — закон громадянства спадкодавця на момент смерті². Такі й подібні твердження є щонайменше спірними з огляду на наявні за­конодавчі акти з МПП³. З іншого боку, критерій громадянства має свої вади. Вони пов'язані з випадками подвійного громадянства та з випад­ками відсутності громадянства, що по-різному вирішуються у законодавстві різних країн і представниками доктрини.

Так чи інакше, неважко помітити, що використання од­ного з критеріїв — постійного місця проживання чи грома­дянства не веде до повноцінного вирішення проблем адек­ватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на недоліки обох принципів, Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р. прийняв резолюцію віднос­но спадкування за заповітом у міжнародному приватному праві, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю мож­ливість обирати між законом свого громадянства і законом доміциля¹.

Використовуючи міжнародний досвід науки і практики, автори Проекту закону України «Про міжнародне приват­не право» передбачили можливість вибору між двома кри­теріями - постійного місця проживання і громадянства для спадкодавця в його заповіті, хоча і з певними обмеженнями (ст. 65). Таким чином, для спадкових відносин, що пов'я­зані більше ніж з одним правопорядком, автономія волі по­стає як можливість спадкодавця обрати право певної краї­ни для встановлення майбутнього правонаступництва на випадок смерті.

Країни СНД, в яких були недавно прийняті цивільні ко­декси, містять норму, що закріплює автономію волі у спад­кових відносинах: «Відносини по спадкуванню визначають­ся за правом країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, якщо ним не обрано в заповіті закон сво­го громадянства» (ЦК Вірменії, Білорусі, Казахстану, Кир­гизії, Узбекистану).

Законодавство Буркіна-Фасо крім закріплення прив'яз­ки до закону найбільш тісного зв'язку з державою місця проживання як альтернативу основній прив'язці до закону громадянства на момент смерті встановлює можливість ви­словити в заяві або розпорядженні на випадок смерті авто­номію волі у межах тих же законів. У межах національного закону й закону місця перебування спадкодавець може ско­ристатися автономією волі в Італії; в межах законів грома­дянства, доміциля і місцезнаходження нерухомості у Канаді (Квебек). Право Ліхтенштейну дозволяє спадкодавцю підко­рити правонаступництво після нього одному з його вітчиз­няних правопорядків або праву держави свого останнього місцеперебування. За законодавством Естонії можна вико­ристати автономію волі стосовно рухомого майна в межах його місцезнаходження і закону громадянства. У Швейцарії автономія волі у спадковому праві допускається в межах закону постійного місця проживання і громадянства. Фак­тично необмежену автономію волі дозволяє лише законодав­ство Румунії.

Автономія волі закріплено також і в Гаазькій конвенції 1989 р. щодо права, яке має застосовуватися до спадкування майна померлих осіб (про автономію волі у відносинах по спадкуванню). Так, згідно зі ст. 5 Конвенції, особа може об­рати закон певної держави для регламентації спадкування свого майна. Вибір права буде юридично значущим у момент складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була громадянином держави або постійно там проживала. Саме це положення за змістом і правовим значенням є основною нор­мою Конвенції; до того ж не має значення, залишила особа заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління її май­ном діє через застосування колізійних норм указаної статті Конвенції. Таким чином, особі надається право волевиявлен­ня щодо вибору закону для майбутнього правонаступництва на випадок її смерті. Іншими словами, колізійно-правове визначення права, що регулює спадкування, надає спадко­давцеві можливість знайти правопорядок, найбільш власти­вий даним відносинам у рамках його зв'язку з відповідною державою.

Згідно з превалюючою на даний час доктриною, спадко­давець може підкорити спадкування тому закону, з яким ці відносини певним чином пов'язані. Відповідно, особа не може обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Оче­видно, що через такі міркування міжнародні документи і внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розу­мінням «суттєвого» або «найбільш тісного зв'язку» відно­син з певним правом або обмежують автономію волі чітко окресленими межами. Проте в деяких нормативних актах автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджуєть­ся керівна роль волі спадкодавця, який може вільно підко­рити регулювання процесу спадкування певному правопо­рядку, хоч і з урахуванням застереження про публічний по­рядок і надімперативних норм.

На відміну від прив'язки рухомого майна до особистого закону спадкодавця, для нерухомого майна (якщо воно ви­діляється) законодавчо встановлюється правило їех геі зііае, тобто закон місцезнаходження речі.

Щодо Проекту закону Про міжнародне приватне право України, то у ст. 66 передбачена норма про те, що спадку­вання нерухомого майна регулюється правом країни, в якій знаходиться це майно.

Інколи особливим статусом може користуватися також і інше майно через своє історичне, культурне, економічне, політичне та інше значення. Таке майно підкоряється регу­люванню виключно одному закону (місцезнаходження, місця реєстрації тощо). Воно дістало назву «особливого». З точки зору Л. Ф. Кічигіна, під цим майном слід розуміти таке майно і цінності, які по праву держави, на території якої вони знаходяться, виділяються з основної спадкової маси і спадкуються інакше, ніж все інше майно, наприклад цінності валютного фонду країни, морські та річкові судна приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї в акціонерних товариствах і приватних компаніях¹. Особ­ливого статусу при спадкуванні набуло також майно, при­значене слугувати цілям відправлення релігійного культу в Японії — власність на такі предмети може переходити тільки до жерців цього культу².

Однак існує й інша система застосування колізійних при­в'язок до спадкування майна — вона базується на принципі використання єдиного права для спадкування як рухомого, так і нерухомого майна. У деяких країнах (наприклад, в Уругваї), все майно спадкується на основі їех зііиз, але така позиція, що походить від суворих феодальних законів і те­риторіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходить теоретично і практично своїх прибічників.

Застосування єдиного колізійного критерію базується на римській концепції розуміння спадкування як універсаль­ної правонаступності (коли до спадкоємця переходить все спадкове майно в цілому, в тому числі обтяжене боргами), яка пояснювалась, зокрема, тим, що померлий і його спад­коємець є в певному сенсі однією особою (Юстиніан), або тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого (Франкенштейн)¹. Принцип використання єдиного права до процесу спадкування поширений по всьому світі. Більшість країн (наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія, Півден­на Корея, ОАЕ, Грузія, Буркіна-Фасо, Греція, Єгипет, Ве­несуела, Чилі, Угорщина, Австрія, Італія, Бразилія, Ліхтенштейн, Португалія, Ємен, Латвія, Перу, Польща, Туніс, Уругвай, Іран), а також Кодекс Бустаманте своїм за­конодавством ствердили вибір на одному праві, що найчас­тіше базується на особистому законі спадкодавця. І тільки штат Луїзіана і ще 16 країн (законодавства яких описують­ся у цьому параграфі, — Вірменія, Канада, Китай, Литва, Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, Таїланд, Туреччина, Франція, Естонія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбе­кистан, Румунія) виділяють нерухомість в окрему катего­рію спадкування.

Друга колізія в міжнародному спадкуванні — це колізія відносно здатності до складання заповіту.

Проект Закону України про МПП у ст. 67 визначає здатність особи до складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, але в момент його скла­дання або в момент смерті.

Необхідність існування колізійних норм стосовно здат­ності до складання заповіту зумовлена, зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набут­тя вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Великій Британії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям — 18 років, за пра­вом Німеччини — по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право складати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна — предмета заповідального розпоряджен­ня, а в разі відсутності родичів до шостого ступеня спорід­нення, дозволяється заповідати все майно. З 14 років скла­дають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки¹.

Законодавства більшості держав не наділяють здатністю до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спирт­ними напоями тощо.

Через законодавчі відмінності різних країн щодо здат­ності до складання заповіту в колізійному праві багатьох країн природно існує норма щодо вибору права для питань про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему колізійних прив'язок визначаються своєю різноманітністю в межах особистого закону. Усі закони виходять із застосу­вання особистого закону спадкодавця на момент волевияв­лення і здатності особи до складання і відміни заповіту.

Так, заповідальна здатність визначається законом гро­мадянства в Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріо­ритет закону країни перебування на час складання, зміни, відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон місця складання заповіту; Монголія надає перевагу пост­ійному місцю проживання; Італія — національному зако­ну. Лише деякі країни допускають кілька альтернативних колізійних прив'язок. Законодавство Швейцарії встанов­лює прив'язки до місця проживання, звичайного перебуван­ня, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн надає найбільш широке коло можливостей для вибору пра­ва в питанні заповідального розпорядження: обирати мож­на серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної дії або смерті, звичайного місця перебування на момент юри­дичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана використовує критерій доміциля на момент складання за­повіту чи смерті. Однак більшість країн у своїх колізійних нормах окремо не визначають право для встановлення за­повідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є позиція законодавства Швейцарії і Ліхтенштейну, які ок­реслюють найбільшу кількість альтернативних прив'язок щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки особистого закону.

Третя колізія спадкування в МПП — це колізія стосовно форми заповіту.

На форму заповіту завжди впливали історичні та куль­турні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби класичного візантійського приватного права для складан­ня усного заповіту вимагалася наявність семи свідків, які виконували обов'язкові формальності; на той час вже існу­вала можливість складання «пільгового заповіту для пев­них категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так, «поранений воїн взагалі міг залишити заповіт кров'ю на щиті, піхвах чи мечем на землі»¹.

І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотриму­ватися встановленої у законодавстві форми для складання заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною і обтяж­ливою, що перешкоджало б можливості скласти заповіт, однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати автентичність заповіту і забезпечувати виконання волі спад­кодавця, таємницю заповіту тощо. Виконання таких вимог до форми заповіту забезпечується законодавствами різних країн по-різному. Через це заповіт, складений без дотриман­ня встановленої форми, може бути визнаний недійсним че­рез максиму: форма заповіту = його суть.

Національні законодавства часто встановлюють різно­манітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий у Німеччині, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай скла­дається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси ба­гатьох країн (США, Італії, Франції, Німеччини) допуска­ють олографічний заповіт, який повинен бути власноручно написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім переданий нотаріусу в закритому конверті. У деяких краї­нах можна скласти, хоча і з деякими обмеженнями, уснийзаповіт за участі свідків (Німеччина, США), а також взаємні заповіти, які відомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов'язання заповідачів. Законодавство часто передбачає спрощену форму для складання заповітів: просту письмову, усну — для осіб, що перебувають у місце­вості, з якою немає зв'язку через виключні обставини. У Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів¹.

В Англії прийняли одну форму заповіту: письмовий до­кумент, підписаний заповідачем чи особою за його вказів­кою, завірений не менш як двома свідками. Заповіт може бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді криптограми; можливе поєднання надрукованого й написа­ного текстів². За правом США в різних штатах встановлені норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту. Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, а в деяких — ні; усні заповіти в деяких штатах допустимі лише для рухомого майна чи обмежені певною вартістю спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості свідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідче­ним (ст. 1247 ЦК).

Прив'язка до їосиз гедіі асіит використовується в зако­нодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких краї­нах, як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика, Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують при­в'язку до їосиз гедіі асіит з національним правом спадко­давця (громадянством). До них належать, наприклад, Польща, Об'єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив'язка щодо форми заповіту, який містить розпоряд­ження нерухомістю за законодавством деяких країн перед­бачає застосування закону місця знаходження нерухомості.

Крім того, якщо національне законодавство передбачає здійснення заповіту за певною формою, заповіт не буде ви­знаний дійсним за національним законодавством у разі про­тиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди), хоча не виключене визнання заповіту дійсним за іншими правовими системами.

У найбільш розвинених цивільних законодавствах світу прив'язка Іоеиз гедіі; ае^иш доповнюється рядом прив'язок до особистого закону спадкодавця (постійного місця прожи­вання — доміциля, місця перебування), місця знаходжен­ня нерухомості чи до права, яке регулює правонаступницт-во на випадок смерті (Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн, Італія, Угорщина, Румунія та ін.).