Глава 5.2 Суб'єкти міжнародного приватного права - юридичні особи

• 2.1. Поняття юридичної особи. Класифікація юридичних осіб в міжнародному приватному праві

• 2.2. Поняття особистого статуту організації та визначення національності юридичної особи

• 2.3. Представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності

• 2.4. Діяльність суб'єктів господарювання України за кордоном

• 2.5. Об'єднання підприємств як суб'єктів господарювання

• 2.6. Проблеми правового регулювання відносин за участю транснаціональних корпорацій

• 2.7. Особливості створення і діяльності офшорних компаній

2.1. Поняття юридичної особи. Класифікація юридичних осіб в міжнародному приватному праві

Інтернаціоналізація суспільного життя позначається активною співпрацею суб'єктів господарювання, органів місцевого самоврядування, профспілок, громадських орга­нізацій різних країн. Зазначені соціальні організації ство­рюються та реєструються у передбаченому законом поряд­ку, наділяються цивільною правоздатністю та дієздатністю, можуть виступати позивачами та відповідачами в суді. Ук­раїнське законодавство, як і законодавство деяких інших держав, визначає, що такі соціальні утворення наділяють­ся статусом юридичної особи (ст. 80 Цивільного кодексу України). Але в переважній більшості іноземних країн при чіткому та розвинутому регулюванні порядку створення та діяльності окремих соціальних утворень (корпорацій, уста­нов, громадських об'єднань тощо) узагальнюючий інститут юридичної особи або взагалі не визначається¹, або форму­люється досить лаконічно. У літературі як приклад наво­дяться більш-менш розгорнуті визначення юридичної осо­би, що містяться у Цивільних кодексах країн Латинської Америки. У Цивільному кодексі Чилі так сформульовано це поняття: юридичної особою є особа фіктивна, здатна здійснювати права, нести цивільні обов'язки і вступати у правові та неправові відносини.

Українське законодавство успадкувало визначення по­няття юридичної особи, сформульоване в радянський пері­од. За згаданою вже ст. 80 Цивільного кодексу юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановле­ному законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем в суді.

На нашу думку, тут допущена неточність. Наділяється правосуб'єктністю організація. Проявом цього і є надання організації прав юридичної особи. Поняття юридичної осо­би, уявляється, слід визначати як правовий статус, право-суб'єктність — можливість мати і набувати права і обов'яз­ки умовним суб'єктом права, тобто організацією, права якої охороняються, як і права людини.

Статус юридичної особи можуть набувати будь-які орга­нізаційні утворення, якщо вони мають відокремлене майно, інші майнові й особисті немайнові права, можуть бути пози­вачами та відповідачами в суді, арбітражі, третейському суді.

Термін «юридична особа» дістав визнання лише на по­чатку ХІХ століття, до цього поширеними були назви «мо­ральна особа», «містична особа» тощо. Вельми стійким ви­явилося поняття «фіктивна особа», що стало потім підста­вою для створення однойменної теорії. Фікційна теорія як перша наукова спроба осмислити юридичну природу сус­пільних утворень, що виступають у майновому обороті як суб'єкти прав і обов'язків, знайшла розвиток у працях Савіньї, який, визначаючи правоздатність людини, дійшов висновку, що юридичні особи — це штучні суб'єкти, фікції. Таким чином, існування фіктивних осіб — існування чисто юридичне. Юридична особа — утворення закону. Подаль­шим розвитком фікційної теорії стала теорія цільового май­на Бринця, який звернув увагу на мету, для досягнення якої було створене та існує поняття «юридична особа».

Теоретичні проблеми правового статусу юридичних осіб і законодавчого регулювання їх діяльності залишаються ак­туальними і в наш час, наукою та практикою пропонуються нові підходи, зумовлені розвитком суспільних відносин.

У країнах з розвинутою ринковою економікою протягом багатьох десятиріч напрацьовувалися методи організацій­но-правового оформлення та регулювання діяльності юри­дичних осіб, що привело до створення нормативної бази, яка забезпечує ефективне функціонування останніх. Різно­манітність класифікацій юридичних осіб зумовлена особли­востями правових систем і критеріями класифікації.

Як і в українському законодавстві (ч. 2 ст. 81 Цивільно­го кодексу України), за підставами виникнення виокремлю­ються юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Якщо підставою створення юридичної особи публічного права є публічноправовий акт (закон чи адміністративно-правовий акт), то для юридичної особи при­ватного права такою підставою є акт приватноправового характеру. Особливістю деяких юридичних осіб публічно­го права є наявність владних повноважень, до них належать різноманітні державні установи та територіальні одиниці.

Наприклад, юридичними особами публічного права у Франції є департаменти та громади, у Німеччині — землі, в Італії — провінції та комуни. До цієї категорії належать організації культури, просвіти, науки, охорони здоров'я, торгові та промислові палати тощо.

Переважну кількість юридичних осіб приватного права становлять суб'єкти господарювання, які можна поділити на одноосібні та колективні. Форму одноосібних підприємств за кордоном здебільшого мають дрібні та середні підприємства, хоча трапляються і гіганти сімейного типу, наприклад фінансова група Юнсонів у Швеції.

Але найбільш поширені колективні суб'єкти, об'єднан­ня підприємців, що в Україні (ч. 1 ст. 81 ЦК України) та інших європейських державах поділяють на «об'єднання осіб» та «об'єднання капіталів». Основою об'єднань осіб є особистий довірчий характер взаємовідносин їх учасників, а об'єднання капіталів базуються лише на майнових зв'яз­ках, і не передбачають обов'язкової особистої діяльності. «Об'єднання осіб» і «об'єднання капіталів» розрізняються за типом відповідальності їх учасників за зобов'язаннями підприємства. Якщо всі учасники (або кілька з них) відпо­відають за зобов'язаннями підприємства всім належним май­ном, йдеться про товариства або партнерства (РагІпегзПір); коли відповідальність учасників обмежена лише їх майно­вими вкладами, — це корпорація (Согрогаііоп). Тому для іноземних юристів не завжди зрозумілим є термінологія законодавства України, оскільки згідно із Цивільним і Гос­подарським кодексами України товариствами вважаються суб'єкти господарювання як з необмеженою (повні та коман-дитні товариства), так і з обмеженою (акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю) відповідаль­ністю. У російському цивільному законодавстві таку розбіжність подолали виокремленням «полньїх и комман-дитньїх товариществ» та «акционерньїх обществ, обществ с ограниченной ответственностью».

Щодо товариств, то в зарубіжному праві слід розрізняти товариства, створені за Соттоп 1а\у (британська правова модель) і за цивільним правом (правова модель континен­тальної Європи). Британське Соттоп 1а\у ігнорує само­стійну природу товариства, не кажучи про надання йому статусу юридичної особи. За судовою практикою Великої Британії, учасник товариства не може заборгувати товари­ству, оскільки «людина не може бути нічого винна сама собі», — таке формулювання містилося в одному з хрестоматійних рішень суду. Отже, товариство та його учасники не розріз­няються. Закон «Про товариства» 1890 р. (Рагіпегзкір Асі), на основі якого здійснюється регулювання у країнах, що сприйняли англійську модель, визначає товариство як «відносини, що виникли між особами, які спільно господа­рюють з метою отримання прибутку». Досить часто товари­ство вважається видом договору, оскільки в його основі ле­жить письмова угода учасників. Кожен з учасників товари­ства є агентом і одночасно принципалом (довірителем) по відношенню до інших учасників. Як агент він діє від імені всіх інших учасників у межах тих видів діяльності, заради яких створювалося товариство, а як принципал — відпові­дає за діяльність усіх інших учасників, за все, що вони здійснили в межах зазначених видів діяльності. Отже, в англійській моделі товариство не тільки не є юридичною особою, а й не має самостійної правоздатності, яка б відрізнялася від правоздатності його учасників. Тому това­риство в даному випадку слід розглядати як відносини між двома чи більше особами, а не як організацію, що створена цими особами й незалежна від них.

Правова модель товариства в континентальній Європі принципово відрізняється від британської. По-перше, євро­пейські правові системи засновані на розрізненні цивільно­го та торгового права, тому виокремлюються відповідно цивільні (наприклад, товариство мешканців будинку, фер­мерів) і торгові (метою яких є отримання прибутку) товари­ства. По-друге, за законодавством більшості європейських країн, товариство є юридичною особою (§ 105 Німецького торгового уложення; статті 20, 21 і 22 Французького тор­гового кодексу; статті 75 і 85 Торгового кодексу Іспанії). Відповідальність учасників товариства є необмеженою і со­лідарною.

Правовий статус командитних товариств за кордоном подібний до передбаченого ст. 133 Цивільного кодексу Ук­раїни. Командитні товариства складаються з двох груп учас­ників: із тих, які здійснюють від імені товариства підприєм­ницьку діяльність і солідарно несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повні учас­ники), та тих, які несуть відповідальність лише у межах сум зроблених ними вкладів і не беруть участі в діяльності то­вариства.

Відомі також змішані форми господарських товариств, наприклад командитне товариство з обмеженою відпові­дальністю, коли повним учасником у командиті як юридич­на особа стає компанія з обмеженою відповідальністю.

Проте у багатьох країнах найпоширенішими видами суб'єктів господарювання є корпорації — акціонерні ком­панії та компанії з обмеженою відповідальністю. Акціонерні компанії виступають формою організації крупного капіта­лу, що дозволяє залучати фінансові кошти для ведення гос­подарської діяльності й ефективно управляти підприєм­ством. Компанії з обмеженою відповідальністю здебільшо­го використовуються в малому та середньому бізнесі, частка яких в економіці зарубіжних країн дуже велика.

Головні ознаки компаній з обмеженою відповідальністю схожі між собою в більшості країн світу, за виключенням Великої Британії, де вони відповідають акціонерним ком­паніям. Учасники товариства з обмеженою відповідальні­стю несуть відповідальність за зобов'язаннями підприємства лише в межах зробленого вкладу. Капітал у вигляді часток-паїв поділяється між засновниками без публічного оголо­шення і зазвичай є іменними. Як правило, кількість учас­ників обмежена: до 30—50 осіб. Такі обставини зацікавлю­ють підприємців, оскільки за умов обмеженої відповідаль­ності вони можуть здійснювати будь-які господарські опе­рації, не надаючи їм гласності¹.

Законодавство стосовно акціонерних товариств найбільш розроблене і деталізоване. У Німеччині діє Акціонерний Закон (1965 р.), викладений у п'яти книгах², де детально розглянуті питання заснування, внутрішньої структури, діяльності та ліквідації акціонерних компаній, відповідаль­ності їх засновників і посадових осіб. Ордонанс Франції від 24 липня 1966 р., а також Декрет про торгові компанії (1967 р.) визначають порядок створення та діяльності у Франції акціонерних компаній і компаній з обмеженою відповідальністю, регулюють їх структуру, правовий статус цінних паперів, а також містять великий перелік кримі­нальних дій, які вважаються порушенням правил діяль­ності торгових компаній³. У США акціонерне законодавство утворюють закони окремих штатів про підприємницькі кор­порації.

Зазвичай акціонерна компанія — це об'єднання капі­талів, що утворюється шляхом випуску акцій, які є доку­ментами на пред'явника, котуються на фондовій біржі і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої. Зако­нодавство детально регламентує порядок створення акціо­нерних товариств, кількість засновників, форми та методи управління тощо.

Отже, методи правового впливу на формування та діяльність юридичних осіб схожі у багатьох країнах, типо­вими є і види їх організаційно-правових форм, однак, кож­на країна має специфічні особливості, зумовлені історични­ми, політичними та іншими обставинами.