§ 5. Правовий інститут усиновлення в міжнародному приватному праві

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька, вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дити­ни, а якщо вона їх знайде — повернути дитину їм. У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалася наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т. ін. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон)^[1].

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше в європейському законодавстві воно було засобом підтримки ослабленої сім'ї. У сучасних умовах усиновлен­ня має на меті задоволення індивідуальних інтересів без­дітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв'язків), хоча в Єгипті та Сирії християни можуть усинов-лювати за своїми релігійними законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише не­повнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різни­ця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16—21 рік); крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за зако­нодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлювано-го). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). У країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім'єю її походження зберігається певний юридичний зв'язок; інші країни його не передбачають і т. ін.^[2]. Більшість країн до­зволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Доміні­канській Республіці усиновити можна лише дитину, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії — 7, Болівії, Японії — 6, Коста-Ріці — 14, Таїті — 16 років^[3].

Предметом регламентації норм МПП є також так зване міжнародне усиновлення, коли сторони належать до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іно­земної держави. Міжнародне усиновлення в сучасному світі стало явищем дуже поширеним, особливо після другої світо­вої війни, коли усиновлення стало інтернаціональним про-цесом^[4]. До цього часу національним законодавствам інсти­тут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усинов­лення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення стало закінчення війни у Північній Кореї, коли традиційно бага­тодітна країна була вимушена певним чином розмістити дітей-сиріт, що залишилися без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, зверта­ючись по допомогу до посередників та перших агенцій з організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60-і роки ХХ ст., із залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися ко­лоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. За­звичай законодавства країн, що «дебютують» на арені міжнародного усиновлення, є недосконалими, а це поро­джує порушення прав дітей, норм моралі, міграційного за­конодавства і т. ін.^[5]

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на рівні національного й міжнародного права приймаєтьсяшироке коло нормативних актів, які присвячені колізійно­му і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлю­ють прив'язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом усиновлюваного або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення, та інколи їех іогі. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни, як Португалія і Швейцарія, не дозво­ляють усиновлення, якщо воно не передбачено законом уси­новлення, очевидно для запобігання виникненню «шку­тильгаючого» усиновлення. Деякі країни використовують 1—2 прив'язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Кана­да), їех іогі (В'єтнам), національного закону сторін (Поль­ща), громадянства усиновителя і їех іогі (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламен­тується статтями 282—287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 р. № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є гро­мадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновлювачів, і Наказом Міністер­ства охорони здоров'я від 4 січня 1997 р. № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хво­рих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти Ук­раїни. З метою колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив'язку до права України.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосто­ронніх договорів про правову допомогу між Україною і низкою держав (двосторонні договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповід­но до цих договорів, усиновлення регулюється законом гро­мадянства усиновителя, інколи — законом країни його по­стійного проживання і правом країни громадянства дити­ни. Конвенція СНД «Про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» 1993 р. встановлює прив'язку до закону громадянства усинови­теля, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні й правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3 груд­ня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлен­ня від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Кон­венції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р., Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т. ін.

^[1]Надие Сотїегепсе оп ргіуаіе іпіегпаііопаІ Іа\у. РгоссеесСіпдз о£ іЬе ЗеуепіеепіЬ Зеззіоп 10 іо 29 тау 1993 Тоте II АсСорііоп — со- орегаііоп. ЕсСііесС Ьу іЬе Регтапепі Вигеаи о£ іЬе Сопїегепсе 8БИ РиЬІізЬегз / ТЬе Надие, КеіЬегІапсСз/ 1994. — Р. 27.

^[2]Вольф М. Зазнач. праця. — С. 426—428.

^[3]Надие Сотїегепсе оп ргіуаіе іпіегпаііопаі іа\у. РгоссеесСіпдз о£ іЬе ЗеуепіеепіЬ Зеззіоп 10 іо 29 тау 1993 Тоше II АсСорііоп — со-орегаііоп. ЕсСііесС Ьу іЬе Регтапепі Бигеаи о£ іЬе Сопїегепсе 8БИ РиЬіізЬегз / ТЬе Надие, №і1іегіап<Сз/ 1994. — Р. 27—59.

^[4]Городецкая И. К. Зазнач. праця. — С. 72, 83.

^[5]Дюжева О. А. Проблеми законодательства о международном усн-новлении // Государство и право. — 1995. — № 6. — С. 40—41.