§ 3. Підсудність цивільних справ за участю іноземних осіб

Згідно із ч. 1 ст. 410 ЦПК, іноземні особи мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. У зв'язку з цим виникає проблема підсудності справ за участю названих суб'єктів.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземного елемен­ту. Передусім, необхідно вирішити питання про те, на те­риторії якої держави розглядатиметься конкретна цивіль­на справа, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.

При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь-який іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іно­земних осіб, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й тими колізійними нормами, що містяться в міжнародних договорах про правову допомогу.

Загальні правила підсудності цивільних справ судам Ук­раїни визначаються стосовно іноземців так само, як і стосов­но громадян України. Відповідно до ст. 414 ЦПК, підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні особи, а також у спорах, в яких принаймні одна із сторін проживає за кордоном, визначається закона­ми України. Отже, при вирішенні питання про міжнародну підсудність в Україні також діє «закон суду». Це означає, що при визначенні підсудності цивільних справ за участю іно­земної особи може мати місце загальна територіальна, аль­тернативна, виключна чи договірна підсудність.

За загальним правилом внутрішньої територіальної підсудності, позови до фізичної особи пред'являються в суд за місцем її проживання, а позови до юридичних осіб — в суд за їхнім місцем знаходження (ст. 109 ЦПК). Стосовно цього загального правила варто зазначити, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, мо­жуть пред'являтися за місцем знаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебуван­ня в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи місцеперебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені (ч. 10 ст. 110 ЦПК). Підсудність справи про спір між громадяна­ми України, якщо обидві сторони проживають за її межа­ми, за клопотанням позивача, визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визна­чається підсудність справи про розірвання шлюбу між гро­мадянином України та іноземцем або особою без громадян­ства, які проживають за межами України (ст. 111).

Позови громадян України до осіб, які проживають за кор­доном, як правило, непідсудні судам України. Проте в дея­ких випадках вони можливі. Так, керуючись нормами про альтернативну підсудність, передбаченими ст. 110 ЦПК щодо цивільних справ різних категорій, позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, тобто він може сам обрати суд — українсь­кий або іноземний. Маючи можливість такого вибору, він, як правило, обирає український, оскільки звернення до іно­земного суду, навіть за наявності національного режиму судового захисту у відповідній країні, завжди пов'язане з певними труднощами.

Згідно з ч. 1 ст. 110 ЦПК, позови про стягнення аліментів з громадян, які проживають за кордоном, про визнання батьківства можуть пред'являтися не тільки за місцем про­живання відповідача (тобто до іноземного суду), а й за місцем проживання позивача (тобто до українського суду).

Правила альтернативної підсудності діють і по інших категоріях справ, визначених ст. 110 ЦПК.

До справ з участю іноземного елементу застосовуються також правила виключної (ст. 114 ЦПК) та договірної (ст. 112 ЦПК) підсудності.

Договірна підсудність у міжнародному цивільному про­цесі має свої особливості. Вона може мати місце за письмо­вою угодою сторін про вибір суду своєї держави, хоча за «за­коном суду» справа підсудна іноземному суду, або, навпаки, про передачу справи іноземному суду. Угоди, що встановлю­ють підсудність на користь суду своєї країни, називаються пророгацією, а угоди на користь іноземного суду — дерога-цією. Слід зазначити, що пророгаційною угодою визначаєть­ся територіальна підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність (ст. 114 ЦПК). Як прави­ло, договірна підсудність з участю іноземного елементу може мати місце при укладенні зовнішньоторговельних угод.

Викладені правила про визначення міжнародної підсуд­ності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого на­дана Верховною Радою України, не встановлено інших пра­вил. Слід зазначити, що правила про підсудність, що перед­бачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нор­мами внутрішнього права (ч. 2 ст. 2 ЦПК). Норми права про розмежування підсудності містяться насамперед у двосто­ронніх договорах про правові відносини та правову допомогу у цивільних і кримінальних справах, а також в однойменній, багатосторонній Конвенції держав-членів СНД.

Міжнародні договори України містять як загальні пра­вила розмежування підсудності, так і спеціальні стосовно підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ. Договори встановлюють, на території і в органах (судах, нотаріаті, в РАЦС) якої саме країни належить здійснювати ті чи інші юридичні дії.

Більшість договорів про правову допомогу закріплюють загальне правило розмежування підсудності — пред'явлен­ня позовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилія). Так, у ст. 21 договорів України з Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кожної з Договірних Сторін ком­петентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відпо­відач проживає на її території. За позовом до юридичних осіб вони компетентні, якщо на території цієї Сторони розміще­ний орган управління, представництво або філія юридич­ної особи.

Крім загального правила в договорах рівною мірою засто­совується розмежування підсудності віднесенням справи до ведення судів обох держав (альтернативна підсудність), до ведення судів конкретної держави (виключна підсудність), укладанням письмової угоди сторін (договірна підсудність). Зокрема, в ч. 2 ст. 21 вказаних договорів зазначено, що суди держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін. При наявності такої угоди суд за місцем проживання відповідача припиняє провадження у справі за його заявою, якщо така заява зроблена до подання заперечень по суті позову. Виключна компетенція судів не може бути змінена угодою сторін.

Крім наведених загальних положень про розмежування підсудності Конвенція держав-членів СНД вказує на додат­кові типові критерії визначення підсудності судів у справах з іноземним елементом. У ч. 2 ст. 20 Конвенції закріплено, що суди Договірної Сторони компетентні також у випадках, коли на її території здійснюється торгівля, промислова чи інша господарська діяльність підприємства (філії) відповіда­ча; виконане або повинне бути повністю або частково вико­нане зобов'язання з договору, що є предметом спору; пози­вач має постійне місце проживання або місцезнаходження — за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.

Конвенція держав-членів СНД містить і правила визна­чення виключної підсудності. Зокрема, за позовами проправо власності й інші речові права на нерухоме майно мож­на звертатися виключно до компетентних судів за місце­знаходженням майна. Позови до перевізників, що випли­вають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і бага­жу, пред'являються за місцезнаходженням управління транспортної організації, до якої в установленому порядку була пред'явлена претензія (ч. 3 ст. 20 Конвенції). Виключ­на компетенція, згідно з ч. 1 ст. 21 Конвенції, також не може бути змінена угодою сторін.

Міжнародні договори про правову допомогу містять ще спеціальні норми про підсудність окремих категорій справ. Переважна більшість договорів спеціально розмежовує ком­петенцію судів у справах окремого провадження: про обме­ження дієздатності, визнання осіб безвісно відсутніми або оголошення померлими і про встановлення факту смерті; у сімейних справах — про розірвання шлюбу і про визнання шлюбу недійсним; у справах, які виникають з особистих і майнових відносин подружжя, з правовідносин між бать­ками і дітьми; у цивільних справах — про власність, зобов'я­зання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; у спад­кових справах.

При цьому передбачається застосування комбінованих критеріїв: громадянства, місця проживання сторін, місце­знаходження майна. Найчастіше критерієм визначення підсудності виступає громадянство. Наприклад, відповідно до ст. 22 Договору України з Республікою Молдова та ст. 22 Договору України з Республікою Польща, при обмеженні в дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Згідно зі статтями 23 наведених Договорів, визнання осо­би безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встанов­лення факту смерті належать до компетенції суду тієї Дого­вірної Сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли вона за останніми відомостями була живою.

За ознаками громадянства особи та її місця проживання договорами про правову допомогу встановлюється підсуд­ність у справах про розірвання шлюбу. Так, згідно зі ст. 26 Договору між Україною і Республікою Польща у справах про розірвання шлюбу компетентним є орган тієї Договірної Сто­рони, громадянами якої є подружжя в момент порушення справи. Якщо в момент порушення справи один із подруж­жя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий — громадянином іншої Договірної Сторони, компетентним є орган тієї Договірної Сторони, на території якої подружжя має місце проживання. Якщо один із подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий — на тери­торії іншої Договірної Сторони, компетентними є органи обох Договірних Сторін.