§ 3. Процедура розірвання шлюбів в міжнародному приватному праві

Питання розлучень у МПП визнані у літературі з право­знавства одним із джерел найбільш гострих і численних колізій, що зумовлюються неоднаковим регулюванням підстав і процедури розірвання шлюбів, а також невизнан­ням іноземних розлучень у власних юрисдикціях багатьох країн¹.

Поряд з тим, що розірвання шлюбів має національні особ­ливості, серед них можна виділити деякі однакові концепції. Так, існують країни, в яких і досі розірвання шлю­бу є неможливим (Парагвай, Ірландія, Аргентина). В дея­ких країнах розірвання шлюбу можливе тільки за наявності чітко встановленого обмеженого кола підстав, яке не вклю­чає взаємну згоду подружжя (Італія). У більшості країн ро­зірвання шлюбу допускається, в тому числі за взаємною зго­дою подружжя (Англія, Бельгія, Данія, Німеччина, Норве­гія, Російська Федерація).

Прикладом законодавства, яке дозволяє розірвання шлю­бу на чітко встановлених підставах, є Закон Італії про роз­лучення 1970 р. Такими підставами вважаються засуджен­ня одного з подружжя до серйозного кримінального пока­рання, окреме проживання не менше п'яти років на умовах сепарації, нездатність до шлюбного життя, отримання од­ним із подружжя розлучення за кордоном. Законом Франції 1975 р. було встановлено можливість розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, а також на таких легальних підставах, як винна поведінка одного з подружжя у розладі шлюбного життя: подружня зрада, жорстоке поводження, засудження до кримінального покарання. В Англії, згідно із законом 1971 р., розлучення можливе за взаємною зго­дою після дворічної сепарації. У Німеччині закон 1976 р. передбачає можливість розірвання шлюбу на підставі кінце­вого й непоправного розладу шлюбного життя. У Швейцарії, Мексиці, деяких штатах США розлучення можливе без заз­начення будь-яких підстав.

Відповідно до мусульманського права, приводів для роз­лучення значно менше, особливо для жінок. Їх права на ос­нові релігійних і морально-етичних норм і досі залишають­ся мінімальними, а ініціатива у розлученні найчастіше на­лежить тільки чоловікові¹. Причому його розсуд у цьому питанні законодавчо не обмежений. Встановлено, що по­внолітній і повністю дієздатний чоловік у будь-який час за власним бажанням може розлучитися з жінкою (Йорданія, Ірак, Сирія, Ємен, Єгипет). У мусульманських країнах роз­лучення може бути і за взаємною згодою подружжя на ос­нові договору, а також за рішенням суду. В останньому ви­падку в більшості країн право на судове розлучення має як чоловік, так і жінка, однак за законодавствами Єгипту, Лівану, країн Південно-Східної Азії таке право має тільки жінка, оскільки чоловік може розірвати шлюб і без суду.

Підставами судового розірвання шлюбу у країнах мусуль­манського права є хвороба чи фізичні вади, конфлікт між подружжям, нанесення моральної шкоди, подружня зрада, реєстрація нового шлюбу без дозволу суду, нездатність чо­ловіка утримувати всіх жінок, невідомість місцезнаходжен­ня чоловіка, засудження чоловіка на певний строк, нео-бґрунтована відмова від виконання подружніх обов'язків, імпотенція, психічна хвороба, жорстоке поводження, гірше ставлення до дружини порівняно з іншими дружинами тощо.

У деяких країнах розлучення є досить простою процеду­рою. Так, у кількох штатах Мексики особиста присутність при розлученні подружжя не вимагається: свою заяву вони можуть відправити поштою, і в такий самий спосіб отрима­ти рішення суду^[1]. Відповідно до законодавства Швеції, шлюб може бути розірваний за заявою однієї із сторін; при цьому позивач не повинен пояснювати суду причини розлу­чення, а суд — перевіряти, чи дійсно мав місце розпад шлю­бу. Якщо друга сторона не заперечує проти розлучення, то шлюб розривається без призначення будь-яких строків. Та­кий підхід зумовлений концепцією невтручання держави в особисте життя своїх громадян^[2].

Зазначені розбіжності матеріального права впливають у тому числі на розбіжності колізійного регулювання питань розлучення у законодавстві різних країн. Для визначення права з метою регламентації розлучення законодавства Ве­несуели, Перу, Уругваю і кодекс Бустаманте використову­ють прив'язку до місця проживання або місцеперебування; Єгипет, ОАЕ, Південна Корея — громадянства чоловіка;

В'єтнам, Ємен, Китай, Латвія, штат Луїзіана (США), Фран­ція, Чилі, Україна прив'язують питання розлучення до власного права (або іех £огі). Грузія, Австрія, Німеччина використовують для питань розлучень те право, яке вста­новлює загальні підстави шлюбу, Греція використовує ко­лізійну прив'язку до особистого закону подружжя. Інші країни встановлюють у своїх колізійних нормах довгі лан­цюги кумулятивних прив'язок в різних комбінаціях: за­гального особистого закону подружжя, останнього спільно­го особистого закону, право спільного проживання, закону суду, громадянства подружжя, місцеперебування, загаль­ного національного закону подружжя, закону тісного зв'яз­ку, права, що регулює відносини між подружжям (Угорщи­на, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Польща, Португалія, Ру­мунія, Таїланд, Туніс, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Естонія, Японія). Наприклад, § 40 Указу Угорщини 1979 р. № 13 про міжнародне приватне право передбачає, що:

1. Наявність умов для розірвання шлюбу визначається відповідно до права, яке на момент подання позовної заяви до суду є спільним особистим законом подружжя.

2. Якщо особисті закони подружжя на момент подання позовної заяви розрізняються, їх відносини визначаються відповідно до останнього спільного особистого закону, а в разі його відсутності — за угорським законодавством, якщо один із подружжя є угорським громадянином, а у против­ному разі — за правом держави, на території якої подруж­жя в останній раз спільно проживало.

3. Якщо подружжя не мало спільного місця проживан­ня, застосовується право тієї держави, суд чи інший орган влади якого розглядає справу.

Деякі двосторонні договори між Україною й іншими дер­жавами, а також Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. встановлюють колізійні прив'язки до зако­ну громадянства подружжя на момент подачі заяви про ро­зірвання шлюбу, а якщо їх громадянство не збігається, — до права тієї Договірної Сторони, установа якої розглядає справу (договори з Кубою, Грузією, Латвією, Узбекистаном, В'єтнамом, Литвою, Польщею).

Для МПП важливою є також проблема (не) визнання іно­земних розлучень, що породжує проблему «шкутильгаю­чих» правовідносин. Вони виникають, зокрема, при засто­суванні територіальної прив'язки, коли іноземне подруж­жя прагне визнання свого розлучення за своїм національним законодавством, а останнє його не визнає або на основі пуб­лічного порядку, або на основі власних норм про визнання іноземних розлучень, в яких закріплено певні умови.

Доктрина МПП найчастіше висловлюється за визнання іноземних розлучень^[3].

Проте деякі законодавства містять навіть спеціальні нор­ми, з дотриманням яких в іноземного розлучення є мож­ливість бути визнаним у певній країні. Іспанія, наприклад, прямо в тексті закону визнає силу у сфері іспанського пра­вопорядку рішень про розлучення і розірвання шлюбу, що винесені іноземними судами (ст. 107 Цивільного кодексу 1889 р.). Аналогічну позицію займає і законодавство Естонії (§ 144 Закону 1994 р. про загальні принципи цивільного кодексу). Для Куби рішення про розлучення, винесене за кордоном, має на Кубі силу, якщо тільки кубинським кон­сульським представництвом у країні, де здійснено розлучен­ня, буде підтверджено його обґрунтованість і законність (ст. 64 Сімейного закону 1975 р.). Відповідно до законодав­ства Латвії, іноземне розірвання шлюбу визнається крім ви­падків, коли його причини не відповідають латвійському закону або суперечать суспільному устрою Латвії чи мораль­ності (ст. 12 Цивільного закону 1973 р.). За загальною нор­мою ст. 65 Федерального закону Швейцарії 1987 р. про міжнародне приватне право, іноземні рішення про розлу­чення визнаються, але незважаючи на це, рішення інозем­ної держави, громадянства якої не має жоден із подружжя,або має тільки позивач, визнається у Швейцарії тільки за наявності однієї з таких умов: а) якщо на момент пред'яв­лення позову принаймні один із подружжя мав у цій дер­жаві місце проживання або звичайного місцеперебування, причому не мав місця проживання у Швейцарії; б) якщо відповідач без заперечень підкорився юрисдикції іноземного суду, або в) якщо відповідач прямо висловив свою згоду на визнання рішення у Швейцарії.

Крім цього, навіть при застосуванні іноземного права у власних юрисдикційних органах законодавства нерідко фіксують його певні обмеження. Відповідно до швейцарсь­кого права, у тих випадках, коли іноземне право загально­го громадянства подружжя забороняє розірвання шлюбу або підкоряє його надмірно суворим умовам, застосовується швейцарське право, якщо один із подружжя має окрім іно­земного ще й швейцарське громадянство або проживає у Швейцарії не менш як два роки. Законодавство Німеччини підкоряє статут розірвання шлюбу статуту загальних наслідків шлюбу. Проте, відповідно до німецьких доктри-нальних уявлень, умова, що не допускає іноземне право, стосується тривалості очікування розлучення. Якщо цей строк за іноземним правом довший — застосуванню підля­гає німецьке право^[4].

В Україні питання визнання розірвання шлюбу, здійсне­ного за межами України, регулюється ст. 280 Сімейного кодексу. Для визнання розірвання шлюбу між громадяни­ном України й іноземцем необхідні такі умови: розірвання шлюбу має бути здійсненим відповідно до законодавства відповідної держави (тобто, визначеними адміністративни­ми чи судовими органами, із застосуванням законодавства іноземної країни), а також за умови проживання принаймні одного із подружжя за межами України.

Для розірвання шлюбів між громадянами України за її межами необхідні дотримання законодавства іноземної дер­жави, а також проживання подружжя в іноземній державі. Для розірвання шлюбів між громадянами України останніможуть звернутися з позовом як до суду України, так і до консульських і дипломатичних установ. У цьому разі за­стосовуватиметься право України (ст. 289 Сімейного кодек­су України).

Розлучення іноземців, здійснені в іноземних державах відповідно до іноземного законодавства, є дійсними в Ук­раїні.

Деякі двосторонні договори між Україною з іншими дер­жавами містять норми, присвячені розлученню. Так, згідно з договорами з КНДР, Румунією, Албанією, Угорщиною, на територіях договірних держав визнаються рішення про ро­зірвання шлюбу, що вступили у законну силу. Договори з Кубою, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Польщею визначають у колізійній нормі прив'язки до громадянства подружжя і закону місця розгляду справи. Аналогічні нор­ми містяться у Конвенції СНД про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних спра­вах 1993 р.

Відповідно до норм Гаазької конвенції про визнання роз­лучень і рішень про роздільне проживання подружжя від 1 червня 1970 р., для визнання розлучень необхідно щоб відповідач або позивач мали своє останнє місце проживан­ня у договірній державі (чи обидві сторони), або лише пози­вач був громадянином Договірної Держави (ст. 2).

^[1]Гражданское и семейное право развивающихся стран. — М.: Изд-во Ун-та дружбь народов, 1989. — С. 187—205.

^[2]Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник / Под ред. проф. Р.Л. Нарьшкиной. — М.: Междунар. отно-

шения, 1984. — Ч. ІІ. — С. 274.

^[3]Як пише М. Вольф, сотні тисяч законослухняних людей на всій земній кулі отримали розлучення за своїм особистим законом і в межах своєї рідної країни шляхом простих угод, листів про розлучення, об'яв адміністративних чи релігійних властей і т. ін. Немає жодних підстав для того, щоб Англія розглядала цих людей як таких, що перебувають у шлюбі, щоб вона карала їх за двоєженство, якщо вони вступлять там у новий шлюб, і щоб вона визнавала такий шлюб недійсним, навіть якщо вони його уклали у своїй країні. Див.: Вольф М. Зазнач. праця. — С. 399.

^[4]Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельдс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. — М.: Меж-дунар. отношения, 2001. — С. 88.