Глава 8 Спадкування в міжнародному приватному праві

• § 1. Колізії у спадкуванні в міжнародному приватному праві

• § 2. Колізійні норми спадкового права в міжнародному приватному праві

• § 3. Міжнародні документи з питань іноземного спадкування в міжнародному приватному праві

• § 4. Отримання українським громадянином спадщини за кордоном

• § 5. Спадкові права іноземців в міжнародному приватному праві

• § 6. Перехід майна до держави в міжнародному приватному праві

§ 1. Колізії у спадкуванні в міжнародному приватному праві

Колізії у міжнародному спадкуванні зумовлені такими факторами: зв'язком спадкових відносин більш як з однією правовою системою, плюралізмом правових систем і їхньою здатністю до взаємодії. Пов'язаність спадкових відносин з різними правовими си­стемами може виникнути внаслідок руху суб'єктів різних пра­вових систем через державні кордони й поширення майнових відносин на міждержавному просторі. Територіальні бар'єри між різними державами почали долатись особливо активно у другій половині ХХ сторіччя: представники багатьох верств населення з різних куточків планети активно пересікають міждержавні кордони, залишаючи при цьому своїх родичів і своє майно у різних країнах. Мобільність населення дедалі зростає, що зумовлює збільшення кількості випадків поселен­ня громадян однієї країни на території іншої¹. Це приводить до того, що спадкодавці можуть мати спадкоємців у різних країнах, вони також можуть залишати своє спадкове майно у кількох країнах. До збільшення проблем міжнародного спад­кування призводить тенденція до придбання іноземцями не­рухомого майна в інших країнах (особливо у країнах зі спри­ятливим кліматом, таких як, наприклад, Франція, Португа­лія, Італія, Іспанія)¹.

На збільшення кількості майна померлих осіб, щодо яко­го повинні бути застосовані норми МПП, впливають також: шлюби з іноземцями, придбання подвійного громадянства, міжнародні інвестиційні процеси, економічна і лінгвістич­на пов'язаність регіонів (Україна — Росія, Німеччина — Франція, Бельгія — Нідерланди, Латвія — Литва — Есто­нія і т. ін.).

Плюралізм правових систем як передумова виникнення колізій означає, що спадкове право різних країн має значні розбіжності в регулюванні процесу спадкування. Вони зу­мовлені значною мірою історичними, економічними, релі­гійними, моральними, культурними, соціальними й інши­ми чинниками. Спадкове право найбільш консервативне, воно по суті є продовженням і доповненням права власності, містить чимало положень, що випливають з права власності, яке діє на певній території у певний період.

Норми спадкового права загалом відзначаються єдністю соціально-економічних функцій, проте мають значні відмінності й характерні особливості у різних системах пра­ва. Розбіжності між внутрішніми законами спадкування частково мають технічну природу, як, наприклад, ситуація з процедурою переходу майна при спадкуванні: у країнах континентальної Європи спадкування є універсальним пра-вонаступництвом, що означає безпосередній перехід прав і обов'язків спадкодавця до спадкоємців, а у країнах загаль­ного права спадкове майно спершу потрапляє до особистого представника померлого, який передає його спадкоємцям тільки після процедури очищення від боргів, тобто після розрахунків з кредиторами. Частково такі розбіжності відображають різні погляди на інтереси, що підлягають за­хисту: наскільки вони беруться до уваги тим чи іншим за­конодавством, настільки підлягають захисту права одного з пережившого подружжя, зрівняння в правах законних і незаконних дітей, надання певним категоріям спадкоємців за законом обов'язкових часток і т. ін.

Зокрема, неоднаковими є правила, що стосуються запо­віту. Наприклад, законодавство Німеччини дозволяє спільні заповіти між подружжям; взаємні заповіти відомі в праві Англії, США. Для права Італії і Польщі заповіт — односто­ронній акт, тому двоє чи більше осіб не можуть викласти свою волю в одному документі незалежно від того, на чию користь заповіт складався. Цивільний кодекс Франції пря­мо забороняє спільні та взаємні заповіти. У Німеччині, Швейцарії, Франції існує інститут договорів про спадкуван­ня, що діють з моменту їх укладення і не можуть бути розі­рвані в односторонньому порядку.

Різний підхід спостерігається і щодо змісту законодав­чих приписів. Законодавство деяких країн дозволяє у за­повіті робити визначення виключно щодо розпорядження майном і призначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина). Інші крім розпоряджень майнового характеру і визначен­ня кола спадкоємців допускають у заповіті також положен­ня щодо визнання позашлюбної дитини, призначення непов­нолітньому опікуна, призначення виконавця заповіту і т. ін. У французькому праві є три види заповідальних розпоря­джень (легатів): універсальні, часткові, сингулярні. Уні­версальні легати являють собою такі заповідальні розпоря­дження, з допомогою яких вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця переходить до одного чи кількох осіб; за лега­том по частковому титулу здійснюється перехід лише пев­ної частини спадкового майна; сингулярні легати мають своїм предметом лише окремі майнові права.

Досить часто принцип свободи заповіту обмежується на користь сім'ї спадкодавця, що неоднаково виражається у праві різних країн. Так, право Угорщини надає обов'язко­ву частку дітям, онукам, правнукам спадкодавця і його дру­жині (чоловіку), а також (у другу чергу) — батькам. Розмір обов'язкової частки складає половину майна, яке ці особи отримали б у разі спадкування при відсутності заповіту. За правом Іспанії право на обов'язкову частку мають діти і їх нащадки. Розмір обов'язкової частки дітей складає 2/3 ча­стки, яку вони б отримали у разі спадкування за законом. Обов'язкова частка батьків і їх висхідних становить по­ловину частки, яку б вони отримали при спадкуванні без заповіту. Ця частка буде зменшена до 1/3, якщо ця катего­рія спадкоємців конкуруватиме з пережившим чоловіком чи дружиною. Згідно із законами Сербії, Чорногорії, Хор­ватії, Словенії, незалежно від змісту заповіту діти померло­го отримають половину, а батьки й один з подружжя 1/3 тієї частки, яку б вони отримали у разі спадкування за за­коном.

Зазвичай до числа спадкоємців за законом законодавець прираховує найближчих родичів померлого та його чолові­ка (дружину). Проте коло таких спадкоємців неоднакове в різних законодавствах. Для Болгарії — це діти, брати, сест­ри, один із подружжя. Для Угорщини — це діти, онуки, правнуки, переживший чоловік (дружина), батьки помер­лого. У законодавстві Німеччини встановлені парантели (групи кровних родичів, що походять від загального пред­ка і його низхідних). Спершу спадкують низхідні спадко­давця, а потім: батьки, їх низхідні, дід і бабка, їх низхідні, прадід, прабабка, їх низхідні. Поряд із родичами по паран-телах спадкує чоловік (дружина) спадкодавця. Для права Італії характерно те, що до кола спадкоємців входять низхідні спадкодавця, його батьки, брати, сестри, висхідні родичі — дід, бабка, прадід, прабабка, і т.д.; родичі за боко­вими лініями. За законодавством Румунії, спадкують діти, їх низхідні. Якщо вони відсутні — спадкують батьки, бра­ти, сестри померлого. Якщо їх не залишилося — спадкують родичі (дід, бабка і т.д.). Переживший чоловік (дружина) спадкує самостійно й одноособово тільки в тому разі, якщо не залишилося родичів ближче четвертого ступеня. В інших випадках він (вона) спадкує разом з батьками, братами чи сестрами спадкодавця. У Франції є чотири категорії спад­коємців за законом: діти, інші низхідні та висхідні родичі спадкодавця, а також родичі спадкодавця за боковою лінією, переживший чоловік (дружина). У Чехії є чотири черги спадкоємців, у Швейцарії — три парантели і т. ін.¹.

Окрему групу країн у плані спадкового права становлять країни мусульманського права. Мусульманське право знач­но обмежує свободу заповіту; основним тут є спадкування за законом: спадкодавець не вправі змінити встановлений правом порядок спадкування і в змозі розпорядитися у за­повіті лише 1/3 частиною спадкового майна на користь осіб, які не входять до кола спадкоємців за законом. Відсутня рівність чоловіка й жінки: жінка може отримати лише по­ловину частки чоловіка; спадкоємцем не можуть бути осо­би, які належать до інших релігій чи віросповідань.

У спадковому праві країн тропічної Африки найчастіше визначено, що спадок ділиться між найближчими родича­ми померлого. Традиційно спадкує старший син або сини спадкодавця. Якщо їх немає - старша дочка. Лише в дея­ких країнах пережившому чоловіку (дружині) надається право отримати половину майна померлого. У полігамних сім'ях жінки отримують частки, які залежать від кількості дітей кожної з них. За окремим порядком спадкуються сільськогосподарські землі, врожай і домашня худоба: на їх спадкування впливають право чи звичай громади, пле­мені, релігії, секти померлого².

Спадкове право України визнає спадкування за законом і за заповітом, Цивільний кодекс запроваджує такі інсти­тути спадкового права, як заповіт подружжя, шість черг спадкоємців, спадковий договір, секретний заповіт тощо.

Передумовою виникнення колізій спадкового права вважається і взаємодія національних правових систем у цій галузі. Така взаємодія виражається у застосуванні в одній країні норм спадкового права, які існують в іншій країні щодо іноземного спадкування, і у позитивному ставленні до набутих в іншій країні суб'єктивних спад­кових прав.

Установлюючи колізійні норми внутрішнього спадково­го права, кожна держава самостійно визначає межі дії влас­них законів і законів інших країн до спадкових відносин, виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином гарантувати перехід прав і обов'язків померлого до його нащадків чи держави. Тому будь-яку колізійну норму, що стосується міжнародного спадкування, можна визнати та­кою, яка певним чином забезпечує взаємодію різних систем права щодо спадкових відносин, допускаючи чи ні дію іно­земного спадкового права на своїй території. Як видається, такий допуск іноземного права може мати місце лише тоді, коли іноземні норми відповідатимуть цілям і характеру норм власної правової системи для забезпечення відповід­ного переходу прав і обов'язків у процесі міжнародного спад­кування і для забезпечення недоторканності належним чи­ном придбаних спадкових прав.

Взаємодія різних систем права в регулюванні спадкових відносин здійснюється визнанням прав, що виникли при спадкуванні за кордоном, і встановленням й застосуванням правових норм, що стосуються спадкування своїм громадя­нином за кордоном, коли спадкоємцю надаються суб'єк­тивні права й накладаються обов'язки. За концепцією ви­знання набутих прав, законодавство національної системи права щодо правосуб'єктності не впливає на визнання «іно­земних» прав, що виникли при спадкуванні. Це зумовлюєть­ся тим, зокрема, що визнанню іноземного права не пере­шкоджає той факт, що здатність до володіння таким же пра­вом не входить до змісту правосуб'єктності громадянина за законом даної країни тому, наприклад, що її правова систе­ма взагалі не знає подібного права.

Так само не мають значення умови спадкування, що не відомі національній системі права, але встановлені за іно­земним законом — останній визнаватиметься. Тому грома­дянин вважатиметься спадкоємцем, якщо він може спадку-вати за іноземним законом, і навпаки, якщо громадянин згідно з іноземним законом не визнається спадкоємцем — він не буде суб'єктом спадкування за національним зако­ном. Аналогічно з цим, майно, яке не може спадкуватися за іноземним законом, не може бути успадковане за націо­нальною системою права. Якщо іноземний закон визнає певні суб'єктивні права при спадкуванні — національний закон також повинен визнати правомірність таких прав, а також дії і їх наслідки, що випливають з указаних прав¹.

Описаний допуск дії іноземного права може бути лише в тому разі, коли іноземні норми відповідатимуть нормам влас­ної правової системи щодо забезпечення недоторканності суб'єктивних спадкових прав. Ось чому виключенням із кон­цепції визнання суб'єктивних прав може бути їх протиріччя важливим основам національного законодавства країни.

Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що ко­лізія у міжнародному спадкуванні виникає у вигляді про­тиріччя між системами права в цілому і нормами права, зок­рема, що стосуються міжнародного спадкування в різних країнах через їхню здатність до взаємодії. Тому колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку право­ву ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов'язані з двома чи більше національними системами права, що шля­хом взаємодії здатні їх регулювати.