3.2. Імунітет держави

Держави ще за стародавніх часів були учасниками міжнародних торговельних, культурних та інших зв'язків. За часів середньовіччя вони персоніфікувались у зв'язки між монархами. Спочатку поняття імунітету означало звільнення від податей і повинностей, яке дарувалось окре­мим особам, станам, а іноді общинам. З початку середніх віків імунітет застосовувався до володінь короля та інших привілейованих осіб, духовенства.

У період феодалізму, коли держава не відділялася від особи монарха і коли власність держави збігалася з власні­стю суверена, імунітет держави був невіддільним від імуні­тету монарха (государя). В сучасних умовах поняття «іму­нітет держави» (навіть у монархіях) ширше за поняття «іму­нітет глави держави», тобто монарха.

Слово «імунітет» походить від латинського слова «ітти-пііаз» («іттипііаііз») — звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає у непідпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому іму­нітет називають юрисдикційним імунітетом¹.

Імунітет держави слід відрізняти від консульського та дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріям осіб для здійснення ними представ­ницьких функцій на підставі норм дипломатичного й кон­сульського права. Так, консульські конвенції, які уклада­ють держави з метою врегулювання взаємних відносин по обміну консульськими установами та здійсненню ними своїх функцій, як правило, містять умови стосовно надання, ко­ристування та відмови, в належних випадках, консульсь­ких представників від імунітету².

Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту Статуту ООН, у статті 2 дає таке тлумачення суверенітету, яке має фунда­ментальне значення для розуміння імунітету: «Під «суве­ренною рівністю» розуміється: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується невід'ємним правом повно­го суверенітету; в) особистість держави користується пова­гою, правом на територіальну цілісність і політичну неза­лежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій обов'язок». З цього випливає, що жодна держава не може здійснювати стосовно іншої держави які-небудь примусові заходи, не сумісні із суверенітетом держави. Принципи су­веренної рівності й поваги суверенітету закріплені в бага­тьох міжнародних документах, а саме: «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності зі Статутом Організації Об'єднаних Націй» від 24 жовтня 1970 р.¹, «Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі» від 1 серпня 1975 р.², «Паризької хартії для нової Європи» 21 листопада 1990 р.³ та ін.

Для визначення імунітету важливе значення має його правове обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували пра­во іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю (соші^аз депііит). Але вже на початку 19 століття амери­канські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу із самого початку існуючої практи­ки незалежність і суверенітет держави слугували головним обґрунтуванням імунітету.

У літературі з міжнародного права принцип імунітету виводиться з рівності держав, унаслідок чого жодна держа­ва не може претендувати на здійснення своєї юрисдикції над іншою. Тому, хоча держави мають право зберігатися в іно­земні суди, але до них, як правило, не можуть бути пред'яв­лені позови, якщо тільки держави з власної волі не підко­ряються юрисдикції зазначених судів. Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав¹.

Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: «Найбільш переконливі аргументи на користь імунітету держави мож­на знайти в міжнародному праві, що втілене у звичаях і прак­тиці держав, принципах суверенітету, незалежності, рівності і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємоза­лежні та в цілому складають міцну міжнародно-правову осно­ву імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету. Коли двоє перебувають у рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим — «раг іп рагеш поп ЬаЬеі; ітрегіит».

Таким чином, імунітет держави у приватноправовій сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції — «раг іп рагет поп ЬаЬеі; іигізсСісііопеп»².

Висновок Комісії має принципове значення особливе при створенні національних законів про імунітет інозем­них держав.

Для визначення сфери дії державного імунітету необхід­но визначити, що розуміється під «державою» для цілей імунітету. Це питання має досить спірний характер, особ­ливо щодо суб'єктів федеративної держави. У проекті Кон­венції «Юрисдикційні імунітети держав та їхньої влас­ності», який підготовлено Комісією міжнародного права та представлено Генеральній Асамблеї ООН, складові частини федеративної держави були включені в поняття «держава» і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей про­екту було повернуто Комісії для перегляду, у тому числі і стаття про поняття «держава». У редакції 1999 р. поняття «держава» для цілей імунітету означає: 1) держава та її керівні органи; 2) установи та інші утворення в тій мірі, в якій вони правомочні діяти в реалізації державної влади; представники держави, що діють у цій якості; 3) складовічастини федеративної держави і політичні підрозділи уні­тарної держави, що правомочні діяти в реалізації держав­ної влади.

З цього видно, що імунітет поширюється на державу в цілому і на її урядові органи. Це саме стосується інших ус­танов, але тільки тою мірою, якою вони правомочні здійсню­вати державну владу. На офіційних представників держа­ви імунітет поширюється, якщо вони діють у цій якості. Нарешті, статус суб'єктів федерації зрівняний зі статусом політичних підрозділів унітарної держави.

Відповідно до ст. 28 Європейської конвенції, автономні одиниці, що входять до складу федеративної держави, не користуються імунітетом. Однак федеративна держава, при­єднуючись до Конвенції, може зробити застереження про поширення права на імунітет і на суб'єктів федерації (п. 2

ст. 28)¹.