22. Зупинення досудового слідства: поняття, підстави та порядок прийняття рішень.

Зупинення досудового слідства – тимчасова перерва в проваджені слідчих дій. Воно провадиться на підставі спеціально винесеної постанови. Слідство зупиняється у таких випадках:

а) коли місцезнаходження обвинуваченого не встановлено;

б) коли психічне або інше тяжке захворювання перешкоджає закінченню провадження у справі;

в) коли не встановлено особу, яка вчинила злочин. Зупинення в першому і в третьому випадках допускається лише після закінчення строків слідства.

Коли особа захворіла, то зупинити слідство можна і раніше, про що виноситься мотивована постанова.

Якщо у справі двоє чи більше підсудних, а підстави зупинення стосуються не всіх, тоді потрібно виділити справу і зупинити її відносно окремих обвинувачених. Якщо виділення справи неможливе, то зупиняється слідство в усій справі (ст. 206 КПК).

Коли місцезнаходження особи, що вчинила злочин, невідоме, то оголошується державний чи міждержавний розшук. Про це виноситься постанова і направляється до міліції, крім цього виноситься постанова про взяття під варту особи, що вчинила злочин. У ч. 5 ст. 120 КПК зазначено, що коли невідома особа, що вчинила злочин, то перебіг строків слідства не починається.

При зупиненні слідства у зв'язку з хворобою обвинуваченого необхідним документом є висновок експерта. Після цього справа відновлюється і направляється в суд для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Зупинені справи підлягають закриттю в таких випадках:

1) по закінченню строків давності (ст.49 і ст.106 КК);

2) внаслідок зміни обстановки, коли вчинене діяння втратило суспільно небезпечний характер (ст. 7 КПК);

3) у випадках, передбачених ст.6 КПК.

23. Презумпція невинуватості у кримінальному процесі України у працях проф. Михеєнка М.М. (див. Михеєнко М.М. Проблеми кримінального процесу України. Вибрані твори.-К.: Юрінком Інтер, 1999).

Принцип презумпції невинуватості має таке загальновизнане формулювання: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав чинності. Таке формулювання принципу презумпції невинуватості дає підстави стверджувати, що орган дізнання, слідчий, прокурор та суд мають вважати особу, яка є підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, невинуватою у вчиненні діяння, яке їй інкримінується. Однак навіть при допиті підозрюваного існують об’єктивні обставини, які вказують слідчому на можливість вчинення злочину допитуваною особою, дають підстави підозрювати у вчиненні розслідуваного злочину цю особу. Тому стає зрозумілим, що особа скоріше не вважається винуватою, що допускає можливість вчинення нею певного злочину, ніж вважається невинуватою, що виключає можливість вчинення нею злочинного діяння.

Однак М. М. Михеєнко вважав, що його слід формулювати так: “Обвинувачений вважається невинним, доки його винність у вчиненні злочину не буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена вироком суду, що набрав законної сили”.

Ми не можемо погодитись із позицією М. М. Михеєнка, адже коли особі пред’явлено обвинувачення у вчиненні певного злочину (а це відбувається на підставі зібраних доказів, у достовірності яких слідчий не має сумнівів), тоді слідчий, найімовірніше, не вважає таку особу винуватою, аніж вважає невинуватою, що допускає можливість вчинення цією особою інкримінованого їй діяння.

Виходячи з положень юридичного змісту принципа презумпції невинуватості, запропонованих М.М.Михеєнко, вважаємо що при розслідуванні злочинів на стадіях досудового слідства він складається з таких правил:

а) обов'язок доказувати винність підозрюваного у вчиненні злочину лежить на співробітниках оперативних служб (як органу дізнання) та слідчих податкової міліції;

б) обвинувачений не повинен доводити свою невиність або менш, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

в) обвинувачення у вчиненні злочину не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;

г) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;

д) притягнення особи до участі в справі у якості підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини у вчиненні злочину, як покарання винного;

є) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину, з обвинуваченим не можна поводитися як з винним, а також публічно, у засобах масової інформації й у якихось офіційних документах твердити, що він є злочинцем.