20. Проблеми реалізації інвестиційних проектів у сез і тпр України.

У ході застосування законодавства України про СЕЗ і ТПР виявився ряд проблем, які перешкоджають реалізації інвестиційних проектів. Серед таких проблем можна виділити наступні:

1. Строки розробки інвестиційних проектів

Багато проектів розроблялися до прийняття Закону «Про спеціальні економічні зони й спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області», під проекти укладалися контрак­ти, велася інша робота. Після прийняття закону ці інвестиційні проекти були подані в Раду з питань спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвестиційної діяльності. На першому етапі реалізації закону, коли було не так багато пропозицій приймалися будь-які проекти. І після того як проект пройшов всі узгодження й було видане свідоцтво на право реалізації проекту з'ясувалося, що суб'єкт підприємницької діяльності не має право на пільговий ре­жим по тій простій причині, що інвестиційний проект був розроб­лений до прийняття закону й всі контракти про інвестиційні вкла­дення датовані 1997 роком, а по деяких проектах уже були здійснені інвестиційні вкладення (повністю або частково).

2. Проблеми, що вимагають вирішення мають місце і при укладанні договору (контракту) між місцевим органом самоврядування й суб'єктом підприємницької діяльності, що реалізує інвестиційний проект.

Так, у преамбулі Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, у спеціальних економічних зонах указується, що в договорі (контракті) необхідно вказати особу, що реалізує інвестиційний проект, що далі йменується «інвестор».

Таким чином, у Типовому договорі (контракті) мова йде про інвестора, хоча на практиці договір (контракт) укладається із суб'єктом підприємництва, що реалізує інвестиційний проект. На перший погляд, може здатися, що це незначне теоретичне питан­ня, але він має дуже важливе практичне значення, тому що незро­зуміло, з ким повинен бути укладений контракт, з інвестором або із суб'єктом підприємництва, що реалізує інвестиційний проект, адже дуже часто інвестор і суб'єкт підприємництва, що реалізує інвестиційний проект, не є тією самою особою. Тому в Типовому договорі (контракті) повинно бути чітко відбито, що контракт ук­ладається між місцевим органом самоврядування й суб'єктом підприємницької діяльності, що реалізує інвестиційний проект, а взаємини між інвестором і суб'єктом підприємницької діяльності, що реалізує інвестиційний проект визначаються ними са­мостійно, у тому випадку, якщо це не одне й та ж особа.

3. Аналізуючи пільгові режими, надані в СЕЗ і ТПР, хотіло­ся б зупинитися на такому немаловажному питанні як мінімальний розмір інвестиційних вкладень, що дає мож­ливість користуватися пільгами по оподатковуванню. На­приклад, Закон України «Про спеціальні економічні зони й спеціальний режим інвестиційної діяльності в До­нецькій області» передбачає, що на 3 роки звільняються від сплати податку на прибуток, а наступні три роки пла­тять 50% ставки податку на прибуток суб'єкти підприємницької діяльності, що реалізують інвестиційні проекти, які передбачають суму інвестиційних вкладень не менш одного мільйона доларів СІЛА. У Луганській області, сусідньої з Донецької, закон установ­лює диференційований підхід при визначенні мінімального рівня інвестиційних вкладень, а саме 500 тис. дол. — для сільського гос­подарства, що обробляє промисловості; 700 тис. дол. — будівництво, транспорт; 1 млн. дол. — видобувна промисловість, машинобудування, виробництво електроенергії, коксу.

У Чернігівській області спеціальний режим інвестиційної діяльності застосовується до тих суб'єктам господарювання, які реалізують інвестиційні проекти вартістю не менш: 200 тис. дол. США — у сільському господарстві, харчової, легкої промисло­вості; 300 тис. дол. США — у будівництві, туристично-рекре­аційній сфері; 500 тис. дол. США — у видобувній промисловості, транспорті.

У цьому зв'язку хотілося б відзначити, що в Законах України й в Указах Президента, що встановлюють спеціальний режим інвестиційної діяльності в містах і районах України, які були прийняті в 1999-2001 р. ураховується практичний досвід Донецької області й тому мінімальний розмір інвестиційних вкладень визначений залежно від галузей промисловості, у якій передбаче­на реалізація інвестиційного проекту. Це, на наш погляд, правильний крок, тому що завищений розмір мінімальних інвестиційних вкладень є не позитивним, а негативним фактором для інвесторів. Наочним прикладом можуть служити ТПР у Донецькій області. Так, нереальною, завищеною сумою виявився один мільйон до­ларів США для невеликих шахтарських міст Донецької області, таких як: Єнакієве, Константиновка, Димитров, Новогродовка, Шахтерск, Торез, Дзержинськ, Угледар.

Ситуація складалася таким чином, що в ці міста інвестори не йшли через неадекватну суму інвестиційних вкладень, перед­баченої законодавцем для одержання пільг. У невеликих містах мінімальний розмір інвестицій в один мільйон доларів США не стимулює розвиток малого й середнього бізнесу. А саме ці види бізнесу здатні в короткий строк істотно поліпшити ситуацію на ринку праці в регіонах України, сприяти зниженню соціальної напруги, вирішити проблему працевлаштування.

З огляду на проблеми невеликих міст Донецької області й необхідність їхнього якнайшвидшого вирішення Донецька обласна державна адміністрація, за участю Інституту економіко-правових досліджень НАНУ проробила серйозну роботу із внесення допов­нень у ЗУ «Про спеціальні економічні зони й спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» і з 1 січня 2003 року для малого бізнесу на територіях пріоритетного розвитку Донецької області встановлений мінімальний розмір інвестиційних вкладень у розмірі 250 тис. доларів США. Це свідчить, що не можна сидіти склавши руки, а необхідно проводити роботу, спрямовану на вирішення проблем, що виникають у процесі реалізації спеціальних режимів господарювання, тільки тоді можна розраховувати на успішне функціонування режимів СЕЗ і ТПР.

Однак, затвердження однієї правової норми не вирішує всіх проблем, тому що крім законодавчої норми необхідний механізм вирішення проблеми, а тут знову глухий кут. Так, відповідно до ЗУ «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 р. малі підприємства визначаються залежно від чисельності працюючих (у промисловості й будівництві — до 200 чол., в інших галу­зях виробництва — до 50 чол., у науці — до 100 чол., у невироб­ничій сфері — до 25 чол., у роздрібній торгівлі — до 15 чол.).

Відповідно до ЗУ «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 р. суб'єктами малого підприємництва є суб'єкти підприємницької діяльності (юридичні особи), у яких чисельність працюючих за рік не перевищує 50 чоловік й обсяг річного валового доходу не перевищує 500000 євро.

У результаті суб'єкти підприємницької діяльності не знають яка правова норма повинна застосовуватися при підготовці й затвердженні інвестиційного проекту, для суб'єктів малого підприємництва.

На наш погляд, у сформованій ситуації їсти зміст звернутися до ст. 63 Господарського кодексу України, де вказується, що малими визнаються підприємства, у яких чисельність працюючих не перевищує 50 чоловік (за рік), а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми еквівалентної 500000 євро за середньорічним курсом Національного банку України. Однак, ця норма набула чинності з 1.01.2004 р., але тому що визначення малого підприємства, установлене ЗУ «Про державну підтримку малого підприємництва» збігається з визначенням, що закріплено Господарським кодексом України й даний закон був затверджений пізніше (2000 р.) чим Закон України «Про підприємства в Україні» (1991 р.), то до вступу в чинність Господарського кодексу України необхідно було керуватися Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 р., а з 1 січня 2004 року ця проблема була знята, тому що вступив у дію Господарський Кодекс України, а Закон «Про підприємства в Україні» втратив чинність.

4. Розглядаючи проблеми здійснення господарської діяльності в СЕЗ і на ТПР не можна не торкнутися питання затвердження інвестиційних проектів.

Як уже говорилося вище, процес надходження інвестиційних коштів в Україну за допомогою СЕЗ і ТПР протягом декількох років (1992-1998 р.) гальмувався через складність про­цедури створення самих СЕЗ і ТПР, а також процесу затверджен­ня інвестиційних проектів, які передбачається реалізовувати в СЕЗ або на ТПР. Досвід СЕЕЗ «Сиваш» показує, що процедура затвердження інвестиційних проектів Кабінетом Міністрів України затягувалася на невизначений час і зупиняла потенційних інвесторів, тому що процедура затвердження інвестиційних проектів негативно впливає на розвиток підприємницької діяльності. Здавалася б ця проблема була вирішена при створенні СЕЗ і ТПР у період з 1998 року по 2001 рік. Законодавство України для цих СЕЗ і ТПР функції по розгляду й затвердженню інвестиційних проектів поклало на регіональні органи управління СЕЗ і ТПР. Така практика, по-перше, дозволяла встановлювати реальні стро­ки розгляду інвестиційних проектів, а по-друге, на регіональному рівні можна більш наочно побачити й розібратися з існуючими проблемами й визначити ті напрямки господарської діяльності, які необхідно розвивати в конкретному регіоні. Однак у серпні 2003 року, з метою припинення зловживань при затвердженні інвестиційних проектів, були внесені зміни в Порядки розгляду й затвердження інвестиційних проектів у СЕЗ і ТПР України, де було закріплено, що регіональні органи управління СЕЗ і ТПР можуть затверджувати тільки ті інвестиційні проекти, які будуть мати позитивні відгуки Міністерства економіки й питань економічної інтеграції України, тобто по суті функції за твердженням інвестиційних проектів покладені на центральні органи управління, при цьому відповідальність центральних органів уп­равління за необґрунтовані відмови в затвердженні інвестиційних проектів не встановлена.

Дані зміни внесені в підзаконні нормативно-правові акти (Постанови КМ України), які регулюють процедуру затвердження інвестиційних проектів у СЕЗ і ТПР України. Закони й Укази Президента про СЕЗ і ТПР не перетерпіли змін і по колишньому містять норми про покладання повноважень за твердженням інвестиційних проектів на Ради по спеціальних економічних зонах і територіям пріоритетного розвитку або місцеві органи самовря­дування, тобто органи управління СЕЗ і ТПР, що перебувають у регіоні. У такий спосіб Постанови Кабінету Міністрів України суперечать Законам й Указам Президента, що зайвий раз свідчить про порушення Конституції України й необхідності гармонізації, уніфікації законодавства про СЕЗ і ТПР.

Підбиваючи підсумок, хотілося б відзначити, що практика застосування норм права про СЕЗ і ТПР показує, що існує безліч недоліків, процес реалізації законодавства не завжди йде гладко, але разом із цим наведені вище цифри показують, що введення спеціального режиму господарювання в різних областях України сприяє залученню інвестиційних вкладень в економіку регіонів, створенню нових робочих місць, підвищенню підприємницької активності. Все це свідчить, що був зроблений правильний крок. Тому на даному етапі необхідно вдосконалити законодавство для підвищення ефективності введення спеціального режиму госпо­дарювання.