126. Проблема класифікації релігій.

Усвідомлення внутрішньої спорідненості розрізнених об'єк­тів, у нашому випадку релігійних систем, дає змогу релігієзнав-цям об'єднувати їх у класи. Процес класифікації є першим кро­ком у розвитку релігієзнавства як науки, що дає підстави звести суперечливі емпіричні дані до єдиної теоретичної системи. На жаль, сьогодні жоден з відомих нині підходів до класифікації ре­лігії не є загальновизнаним, позаяк поряд з деякими перевагами всі вони мають певні недоліки.

Наявність багатьох схем класифікації релігії пояснюється складністю, багатоманітністю й динамічністю розвитку релігій­них систем, а також різноманітними критеріями їх класифікації, що відображують ті чи ті сторони релігії як процесу. Так, система класифікації може залежати від показників чисельності послідо­вників певної релігії; від форми поширення релігійного комплек­су (дискретної¹ чи континуальної²); основою системи класифіка­ції можуть бути принципи взаємодії між державою та релігією, ступінь рівня організації церковного життя (централізовані чи децентралізовані), і, зрештою, система класифікації віддзеркалює політеїзм або монотеїзм тощо.

У вітчизняній релігієзнавчій літературі вже звичним стало по­силання на класифікаційну схему релігій, яка має географічні ознаки. Наприклад:

^ релігії Близького Сходу — іудаїзм, християнство, іслам, зо­роастризм, язичницькі культи античності;

^ релігії Далекого Сходу -- конфуціанство, даосизм, синто­їзм, махаяна, буддизм;

•^ релігії Індії — ранній буддизм, індуїзм, джайнізм, сикхізм;

^ племенні культи народів Чорної Африки;

^ релігії Америки — вірування та обряди американських ін­діанців;

^ релігійні системи Океанії;

^ класичні системи Стародавньої Греції та Риму.

Сьогодні особливо популярними є такі схеми класифікації ре­лігії, які у своїй основі поєднують географічні та етнографічні принципи з урахуванням історичних етапів розвитку релігійних

¹ Дискретна форма поширення релігійного комплексу, тобто роздрібнена по всьому світу (іудаїзм, (фішнаїзм).

Континуальна форма, тобто поширена компактно в країнах і на континентах (хрис­тиянство, іслам). систем. Ми можемо запропонувати схему класифікації, яку в по­дальшому буде використано під час аналізу головних тем курсу релігієзнавства:

1. Ранні вірування (родоплемінні, первісні). Головними фор­мами первісних вірувань є фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм, рільничі культи.

2. Етнонаціональні релігії, до яких належать релігії одного ет­носу, народу, нації, держави, — індуїзм, джайнізм, конфуціанст­во, даосизм, зороастризм, іудаїзм тощо.

3.Світові релігії, до яких належать буддизм, християнство (православ'я, католицизм, протестантизм) та іслам.

4. Новітні релігійні течії (неокульти), наприклад, Міжнародне товариство свідомості Кришни, Бахаї, Церква Христа, Велике Біле братство, Церква саєнтології, сатанізм, неоязичницькі культи тощо.

127. Ранні релігійні вірування: фетишизм, тотемізм, анімізм, магія.

ФЕТИШИЗМ.

На ранніх стадіях первісного суспільства виник фетишизм. Він стає формою поклоніння матеріальним предметам довколишньо­го світу — фетишам, яким надавалися надприродні чарівні влас­тивості. Сам термін уперше використав у XVIII ст. французь­кий дослідник Шарль де Бросс у книжці «Культ богІв-фетишів» (1760 р.), де було зібрано матеріали про релігійні вірування єгип­тян, греків, римлян. Питання про природу фетиша було предме­том гострих дискусій¹.

Відомо, що в центрі віри у фетиш лежить ідея про те, що будь-який матеріальний предмет довколишнього світу може отримати самостійне існування з притаманними йому людськими почуття­ми й прагненнями. З огляду на це фетиш може виявити надпри­родну активність і позитивно або негативно вплинути на перебіг подій у матеріальному світі, що є результатом його (фетиша) ін­дивідуального «волевиявлення» (бо він «сам хоче» зробити добро людині або, навпаки, «сам може» зробити їй зло).

Фетишем міг стати будь-який предмет матеріального світу або частинка будь-якого предмета — об'єкта, якому вже поклонялися первісні люди, наприклад, камінь зі «святого» місця, обрубок «святого» дерева тощо. Окремі люди, родини й племена орієнту­валися на власні фетиші, місцем їх перебування були спеціально ідведені території, які пізніше дістали назву сакральних¹. По­клоніння фетишам відбувалось у різних формах: від принесення їм жертви до спроби заподіяння предмету шкоди з метою приму­сити фетиш виконати адресоване йому прохання.

З плином часу люди самі почали виготовляти фетиші. Для цього вони брали частинки попередніх фетишів, поєднували їх у певних пропорціях, аби отримати нові очікувані від фетиша якос­ті та функції, які можна було б використати для власних потреб.

У процесі розвитку первісних вірувань фетиш не тільки не втрачав своїх позицій, а навпаки, адаптувався до нових умов, по­єднувався з новими релігійними ідеями та культовими особливо­стями первісної культури. Наприклад, у багатьох ранніх суспіль­ствах вирізалися фігурки, що символізували певний дух (пізні­ше — божество), пращурів цього роду тощо.

У більш зрілих релігійних системах фетишизм зберігся у фор­мі поклоніння ідолам - - матеріальним сакральним предметам, яким надавалися риси певного божества й водночас вважалося, що вони є місцем його перебування. Сьогодні найвідомішими за­лишками фетишизму є віра в талісмани та амулети. Вважається, що талісман не стільки захищає людину у світі, скільки є гаран­том отримання його володарем певних благ, а амулет лише гаран­тує уникнення зла, неприємностей. Хрестоматійними прикладами сучасних фетишів (амулетів і талісманів) є ікони, натільні хрес­тики, кулони, іграшки для дітей, предмети езотеричних культів, мощі святих, священні буддійські «ступи», «чорний камінь» в іс­ламі тощо.

ТОТЕМІЗМ

Однією з найдавніших форм релігійних вірувань був тотемізм (від індїан. «тотем», що означає «його рід»). Тотемізм стає спе­цифічною вірою первісної людини в її надприродний зв'язок із тваринами й рослинами, в яких вона знаходить відповідь на пи­тання про своє походження (першопредків). Про сутність тотемістичних вірувань у сучасному релігієзнав­стві ще не склалося однозначної думки. З цього приводу точаться численні дискусії. Частина дослідників уважає, що тотемізм уза­галі немає жодного стосунку до релігії, що це є лише спосіб ор­ганізації первісного суспільства, спосіб класифікації предметів та явищ довколишнього світу. Інша частина вчених-релігієзнавцІв доводить, що тотемізм є беззаперечним елементом релігійних ві­рувань первісного суспільства.

Тотемістичні уявлення вперше описав англійський етно­граф Д. Дж. Фрезер у 12-томній праці «Золота парость», де він проаналізував феномен специфічних уявлень первісних лю­дей про їх спорідненість (через їх походження) з певним то­темом.

Сьогодні крім класичної концепції Д. Дж. Фрезера з цього питання існує понад п'ятдесят різноманітних теорій, що дос­ліджують феномен тотемізму. Узагальнюючи їх і не вдаючись у перелік специфіки цих теорій, зробимо попередній висновок: тотемізм є віра в тотемного предка, який сприймався людьми первісного суспільства як реальна істота, що була предком сім'ї, роду, племені. Вважалося, що цей першопредок реально існував у світі людей і був гарантом позитивних змін і подій в їхньому житті.

Водночас зазначимо, що тотем не був божеством у повному розумінні цього слова. Люди лише вірили у надприродний зв'язок з тотемом за принципом братів і сестер тварин, рідше рослин, які походять від спільного з ними предка, а тому від тварин і рослин очікувалося ставлення до людей як до своїх родичів.

Інакше кажучи, віра в тотем — це не віра в конкретну тварину або рослину, а віра в певну силу, якою володіє тотем та яка лише проживає в цих істотах, не змішуючись з іншими. Ця сила не за­лежить від тілесного місцеперебування, спершу вона існує в то­темі, а потім передається людині і є завжди живою, сучасною та незмінною. Тому цю силу можна було побачити в людині під час значущої для неї діяльності та вчинків (наприклад, під час війни, полювання тощо).

Тотему не поклонялись як Богові, але дуже поважали його, за­хищали, приносили йому жертви, оспівували, вшановували його зображення. Особливим способом шанування тотема були обря­ди уподібнення тотему, прагнення ззовні бути схожими на нього, хоча б якоюсь однією рисою. Первісна людина створювала на­вколо себе матеріальну реальність, яка могла б наблизити тотем до неї й у такий спосіб сприяти підвищенню ефективності спіл­кування з ним. Особливо рельєфно ця характеристика виявилася в ритуальних танцях, у яких учасники імітували тотемних тварин і події, пов'язані з ними.

Убивати й з'їдати тотем дозволялося лише за умов дотриман­ня певних ритуалів та обрядів. У тотемічну силу вірили та її ша­нували через тотем, що не виключало можливості вбити й з'їсти її матеріального носія, при цьому важливим було лише одне — убити й з'їсти «за правилами», щоб не зашкодити тотемній силі взагалі. З'їдання тотемної тварини було способом передавання учасникам обряду тієї чи іншої надприродної сили, якою володів першопредок (тотем).

Але загалом тотем більше оберігали, ніж прагматичне вико­ристовували й поїдали. Оберігалися тотеми через систему та­бу — заборону вживати в їжу ту чи ту тварину або рослину, Власне, тотемні табу проіснували в історичному просторі доволі довго, вони пережили конкретні тотемні вірування й у подаль­шому ставали елементами більш зрілих релігійних систем, на­приклад, у культових особливостях вживання забороненої або незабороненої їжі.

Тотемізм став віддзеркаленням свідомості людей первісного суспільства, їх спроб пізнання природи, рослинного, тваринного світу, суперечливих людських відносин на ґрунті кровоспорід-ненної сім'ї, що переносилися на довколишній світ.

Зрештою тотемізм став не лише системою вірувань, а набув характеристик першого соціального інституту, що визначав по­ведінку й учинки людей, а також специфічно організовував взає­модію між людьми та навколишнім світом. Так, тотемізм став чи не найпершим інтегратором людської спільноти, принципом бути «ми». З плином часу домінуючий принцип «ми» доповнився по­няттям окремого «я», але сила тотема, сила тотемного «ми» була незмінною в первісному суспільстві та гарантувала умови вижи­вання в тогочасному житті.

Узагальнюючи, зазначимо, що тотем виконував найважливіші соціальні функції, які стали основою формування та розвитку людської цивілізації загалом. До таких функцій належали: 1) то­темна ідентифікація особи -- первісна людина формувала спе­цифіку розуміння свого «Я» через ідентифікацію (зв'язок) з то­темом в умовах відсутності шлюбних стосунків; 2) економічна, яка дала змогу поділити територію за специфікою господарчої діяльності; 3) організаційна — організація шлюбних стосунків на основі тотемних принципів, що забороняли шлюб у межах однієї

тотемної групи, що сприяло розвитку повноцінного генотипу ро­ду, племені, а надалі й нації .В умовах формування родового устрою тотемні вірування втрачають свою домінуючу роль, вони переростають у антро­поморфні культи природи, стихії, тварин (там, де цим об'єктам надаються образ й сила самої людини). Але тотемізм так чи інакше ввійшов як елемент культу майже в усі відомі релігійні системи.

Хрестоматійними прикладами залишків тотемістичних уяв­лень є вшановування певних священних тварин у релігіях Дав­нього Єгипту. Зазвичай у кожному комі (територіальному об'єд­нанні) об'єктом для поклоніння була своя священна тварина або рослина, у подальшому давньоєгипетські боги й богині отримали зооантропоморфні образи.

В античних міфах сліди тотемізму знаходимо в образах напів-людей-напівконей — кентаврів, образі міфологічного персонажа Нарциса, у поклонінні деяким богам, образи яких часто переда­ються у вигляді тварин: Афіна зображувалась як сова, Зевс — як орел, Асклепій — як змія тощо. У римській міфології класичним прикладом тотемістичних поглядів є міф про вовчицю, яка виго­дувала легендарних Ромула й Рема — засновників Рима.

Елементи тотемістичних вірувань знаходилися в міфах про чудесне народження видатних людей. Наприклад, майбутній Будда, принц Готама з роду Шак'ямуні, був зачатий царицею Майя непорочним способом, коли їй наснився сон про те, як в її бік увійшов білий слон. У Давньому Китаї також існує подібний міф, який розповідає, як мати видатного китайського філософа Лао-Цзи завагітніла від зірки, що впала.

АНІМІЗМ

Релігійні вірування первісного суспільства були дуже різно­манітні. Однією з найтриваліших форм таких вірувань був ані­мізм (від лат. апіта, апітиз — душа, дух) — віра в душі й духів. Анімізм виник як уявлення про існування нематеріальних явищ та істот, які існують незалежно від людини, тварин або рослин. Автором терміна «анімізм» був англійський учений-етнограф Е. Тайлор, який описав цей феномен у книжці «Первісні культу­ри» (1871 р.). У ній Тайлор репрезентував концепцію про те, що анімістичні вірування є своєрідною основою («мінімумом») фор­мування більш зрілих релігійних комплексів.

Е. Тайлор уважав, що анімізм виникає як відповідь на запи­тання, чим відрізняється мертва людина від живої. Відповіддю є поняття «душа», що стає також поясненням першопричин життя людини. Людина може мати кілька душ: одна відповідає за фізіологічні процеси, друга — за думки, третя -- робить її особистістю (передає особисті якості). Згодом уявлення про людську душу стали переносити на живу навколишню приро­ду. Вважалося, що душа має здатність володіти свідомістю людини, покидати тіло після смерті або перебувати в неживо­му матеріальному предметі. Особливого розвитку ця ідея на­була в східних релігіях, зокрема в індуїзмі (вчення про реінкар-націю¹).

Трохи згодом стали одухотворятися й неживі предмети та явища природи: гори, каміння, ріки, озера тощо. Цей процес анімізації живої та неживої частини видимого світу дав змогу людям первісного суспільства зрозуміти причинно-наслідкові зв'язки, сутність і багатогранність явищ і предметів матеріаль­ного світу, зробити перші оцінки через призму моральних ка­тегорій добра та зла.

У початкових формах анімістичного світосприйняття душа людини уявлялась як надлегке, надтонке й невідчутне тіло, яке можна було побачити тільки за певних обставин: уві сні, віддзер­калення у воді, як тінь від сонця. Важливо зазначити,' що на ран­ніх етапах анімізму ще не було уявлень про безтілесну душу. Можливо, сон людини, в якому можна було побачити померлих двійників людини (а отже, і їхні душі), став основою ідей про по­смертне існування душ у потойбічному житті.

З уявленням про безсмертя душі виникає вчення про потой­бічне життя. У первісних анімістичних уявленнях країна мерт­вих знаходилася не на небі, а на землі або під землею. Життя душі померлого вважалося продовженням матеріального існу­вання. У деяких народів замість уявлення про країну мертвих виникало уявлення про переселення душ у нові тіла (наприклад, у таких релігіях, як брахманізм, буддизм, індуїзм, про які йти­меться далі).

Розвиток уявлень про душу, можливість її існування після того, як вона покине тіло, спричинило формування культу предків. Вважалося, що всі найважливіші події, що відбували­ся в роді, племені, безпосередньо були пов'язані з душами (ду­хами) померлих предків (які були творцями знань, знарядь праці, зброї, виробниками практичних знань, охоронцями жи­вих від зла довколишнього світу тощо). Люди первісного су­спільства були впевнені, що душі померлих предків і після смерті постійно підтримують зв'язок (спілкуються) з общи­ною, допомагають або шкодять нащадкам. Ось чому живі по­винні опікуватися душами померлих предків. Культ предків знайшов своє відображення в гіпертрофованому ставленні до проблеми смерті та організації поховальних обрядів (поховаль­них культів). З огляду на це поховальний культ може самос­тійно виступати як одна з форм ранніх релігійних вірувань, яка містить комплекс уявлень про те, що душа людини після смер­ті або залишається серед живих, або потрапляє в особливу країну мертвих, але в тому чи тому разі вона може впливати на перебіг подій серед живих людей. Особливого кордону між світом живих і світом мертвих немає. Кожен небіжчик може знову повернутись у світ живих. Поховальні культи існували в усіх народів світу та в усіх релігіях.

Можна зробити висновок, що анімістичні вірування у своєму розвитку створили два основних релігійних догмати: перший - про духів , а другий — про душу², яка здатна існувати самостійно поза своїм тілом. Згодом у своєму найвищому розвитку анімізм передбачив втручання з боку богів і підкорення їм духів, душ і майбутнього життя, що було оформлено практичним культом по­клоніння Богові.

МАГІЯ

У первісних релігійних віруваннях домінуюче значення мала магія (від лат. та§іа — чаклунство). Наші предки вважали, що перш ніж розпочати будь-яку діяльність або зробити якийсь вчи­нок, необхідно забезпечити собі їх позитивний результат. Інакше кажучи, змусити добрих або злих духів (демонів), які існували поряд з людиною, діяти згідно з інтересами людини.

Одним з перших природу магії намагався дослідити англійсь­кий етнограф Д. Дж. Фрезер. У книжці «Золота парость» (1923 р.) він запропонував власну теорію походження магії, в основі якої лежала концепція асоціативних ідей. Окрім аналізу магії автор подає загальну картину розвитку всіх релігійних систем та обря­дів, відомих йому на той час.

Д. Дж. Фрезер пояснює, що магічні обряди у своїй основі віддзеркалюють ставлення людини до довколишньої природи як до живого створіння, наділеного людськими почуттями й думками. Магію викликає дія «двох законів» у процесі розвит­ку людської свідомості. Перший дістав назву «закон подібнос­ті» — тобто подібне викликає подібне. Другий закон — «закон зараження», тобто предмети матеріального світу, які перебу­вають у причинно-наслідкових зв'язках, можуть відтворювати на відстані таку саму причинно-наслідкову дію. Тому Д. Дж. Фрезер пропонує виділяти два основних різновиди магії— гомеопати­чну (за подібністю, імітативністю) та контагіозну («заразну»), наприклад, використання предметів, що стають об'єктом магі­чного впливу через їх належність людині, на яку, власне, і спрямована магічна дія.

Загалом Д. Дж. Фрезер уважав, що магічні обряди не є само­стійним елементом релігійного комплексу. Магія насамперед є елементом розвитку свідомості людини, який проходить три ета­пи: магічний, релігійний, науковий. Магія уявлялася Фрезеру своєрідною формою примітивної науки первісного суспільства. Однак цей погляд у подальшому зазнав наукової критики.

Різновиди магічних дій специфічним чином компенсували не­можливість реалізації в реальній практиці запланованого люди­ною. Таку концепцію обстоював відомий англійський етнограф Броніслав Малиновський (1884—1942). Він запропонував власну психологічну теорію виникнення магії.

Б. Малиновський вважав, що сильне емоційне переживання певної проблеми, яку неможливо розв'язати конкретної миті, змушувало людину компенсувати її вирішення на рівні свідомос­ті (людина імітувала її розв'язання хоча б подумки, у мріях). Ма-линовський запропонував свою класифікацію магічних обрядів, до якої належали продуктивна, деструктивна та застережна магія.

Ще одна цікава теорія походження магії належить С. А. Тока­реву. Цей автор вважає, що магія виникає в результаті певної де­формації, спотворення практичної діяльності людини. Найпрос­тіша безпосередня стихійна дія людини може бути переосмис­лена через надприродне, особливо тоді, коли людина не впевнена в позитивному результаті або коли неможливо проконтролювати досягнення кінцевого результату. Тоді людина до дії додає ма­гічну формулу-заклинання, яка нібито гарантуватиме позитивний результат. Так проста раціональна дія стає магічним обрядом'.

Існують такі варіанти класифікації магічних дій, обрядів, це­ремоній:

• за ступенем складності вирізняють: 1) індивідуальну магіч­ну дію; 2) індивідуальний або груповий магічний обряд; 3) коле­ктивну магічну церемонію;

• за типологічними властивостями впливу на предмет виокре­млюють: 1) контактну магію, в основі якої лежить безпосередній контакт з об'єктом магічного впливу; 2) імітативну магію, коли магічну дію спрямовано на копію або замінник об'єкта впливу.

Контактні або імітативні різновиди магії об'єднуються в одне поняття агресивної магії (або магії безпосереднього впливу). За­звичай поряд з нею існує так звана профілактична магія (магічна дія, здатна відігнати й нейтралізувати ворожі злі сили та очисти­ти предмет, людину від дії злого духу).

Традиційно релігієзнавці поділяють магію на шість різновидів за її призначенням. І. Магія, яка повинна завдавати шкоди й ви­користовувати зло як засіб магічного впливу (чорна магія), її ме­та -- заподіяти зло конкретній людині або живому створінню, наслати морок, зашкодити здоров'ю тощо. 2. Військова магія, що тісно поєднувалася з магією завдавання шкоди (зла), але насам­перед ворогу. Військова магія мала також профілактичний кон­текст -— захистити себе від можливої поразки в бою за допомо­гою використання амулетів, «зачарованої» зброї тощо. Водночас вона відтворювала агресивний контекст, тобто мала сприяти збіль­шенню власної сили й можливостей в бою. Це досягалося участю у військових обрядових танцях, що актуалізували психічні та фі­зіологічні резерви воїна, тощо. 3. Любовна магія. До неї належа- ли різноманітні способи «приворожіння» або відвернення коха­ного. В основі любовної магії лежали інстинктивні акти залицян­ня до особи протилежної статі. Тому любовна магія зазвичай бу­ла завжди контактною. 4. Лікувальна магія. Вона грунтувалася на народній медицині, але доповнювалася магічними діями, замов­ляннями й уживанням різноманітних «зачарованих», «чудодій­них» ліків. 5. Промислова магія була репрезентована різно­манітними магічними способами ефективного та гарантованого забезпечення себе харчами й сировиною. Дещо пізніше з'явилася аграрна магія, яка мала такі особливості: а) надмірне жертвопри­ношення (навіть людини); б) наявність імітативного еротичного компонента (на думку людини первісного суспільства, сексуаль­на практика мала викликати схожі причинно-наслідкові зв'язки в репродуктивних явищах природи). 6. Метрологічна магія. Пере­важно вона була імітативною магією, яка мала на меті магічним способом викликати певні погодні умови, природні явища, але насамперед була зорієнтована на відвернення непогоди та сти­хійного лиха. Деякі дослідники виділяють ще таку магічну дію, як вербальна магія (магія слова), до якої окремо відносять заго­вори, молитви та ін.

Магічні дії, обряди, церемонії тією чи іншою мірою були ха­рактерні всім формам первісних вірувань як елемент їх культо­вої діяльності. Тому є всі підстави говорити про те, що магія стала основою становлення й формування релігійного культу. Первісні релігії знали такі елементи релігійного культу, як мо­литва, жертвоприношення, піст, очищення, які тісно перепліта­лися з магією.

Головний елемент релігійного культу — молитва, яка із само­го початку була формою магічного заклинання, але з плином ча­су перетворилася на засіб спілкування з Богом. Згодом молитва набула етичних характеристик — Бога вже не примушували що-небудь зробити для людини, його просили допомогти отримати різноманітні блага в повсякденному житті та відвернути можливе лихо. В основі молитви лежала магічна віра в надприродні мож­ливості слова, за допомогою якого можна впливати на довколиш­ній і надприродний світи.

Особливим елементом релігійних культів первісних вірувань був обряд жертвоприношення, тобто принесення дарів надпри­родним силам, духам, богам тощо. Релігієзнавству відомо чимало різноманітних жертвоприношень — людського життя, жертовних тварин, продуктів полювання, землеробства, храмовий гомосек­суалізм, дівоча незайманість тощо.