65. Основні функції філософії

• світоглядна;

• іносеологічна;

• методологічна;

• логічна;

• критична;

• практично-перетворювальна та ін.

Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим самим масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності світогляду.

До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна.

Онтологія – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії.

Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів.

Методологічна – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об’єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності.

Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків.

66. Буття та його основні форми

Поняття «буття» ввів у філософію давньогрецький філософ Парменід (V ст. до н. е.). Він уважав, що буття реально існує, во­но є незмінним, однорідним та абсолютно непорушним. У світі немає нічого іншого, окрім буття. Думка людини відображує бут­тя, дає йому логічне тлумачення. Парменід зазначав, що «буття є думка про буття, а думка про буття є саме буття». Платон обсто­ював протилежний погляд. Зокрема він говорив, що справжнє буття — це світ ідей, які є істинними й незмінними. Геракліт уважав, що буття існує в єдності з небуттям, воно є плинним і змінним (наприклад, як вогонь, що є основою світу). Але незва­жаючи на розбіжності тлумачення, філософи античності під бут­тям розуміли все, що істинно існує, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (самопороджує себе). Середньовічні мис­лителі надавали онтології теологічного змісту — ототожнювали поняття буття та Бога.

Обґрунтування всіх філософських систем розпочиналося з он­тології. У матеріалізмі ХУП-ХУПІ ст. буття ототожнювалося з природою, що водночас заперечувало саму онтологію. Згідно з позицією І. Канта, не могло бути онтології як учення, незалеж­ного від учення про принципи пізнання, а це означало збіг онтології з гносеологією. У XVIII ст. інтерес до онтології різко знизи­вся, з'явилися гносеологічні та психологічні трактування онто­логії. Буття з об'єктивного перетворюється на суб'єктивне.

Сучасна філософія знову повернулася до теми онтології як універсальної теорії буття. На основі синтезу природничо-наукових, філософських та інших знань вона пропонує свої різ­номанітні погляди на сутність буття — екзистенціоналізм трак­тує буття як внутрішню здатність людини (екзистенцію), її непо­вторність, одиничність, протилежність «предметному буттю»; неотомісти під буттям розуміють «чисте буття» — Бога — тощо.

Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об'єктивна, вічна, без­межна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу (матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі ка­тегорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в са­мому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми:

1. Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої природи» — буття предметів і процесів, які існують незалежно від волі людини та її діяльності, тобто сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи.

2. Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) іс­нування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності). Інакше кажучи, буття людини — це її реальне існування як єдності матеріального та духовного, буття людини самої по собі та її буття в матеріальному світі.

3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об'єктивізованого (позаіндивідуального) духовного бут­тя. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотож­ним поняттю свідомості (мисленню) індивіда. Існує як духовний світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, цінніс­них орієнтацій, переконань, вражень тощо. Буття духовного є продуктом духовного обміну людей, незалежним від індивідів (наукові ідеї, моральні норми, культура спілкування). Елементи духовного фіксуються в текстах, зберігаються, передаються й ви­користовуються новими поколіннями в соціальній практиці.

4. Буття соціального — система суспільних процесів, що від­дзеркалює буття людини у суспільстві та буття (життя, існування, розвиток) самого суспільства.

Окрім зазначених форм буття філософія виокремлює також «ноуменальне буття» (від ноумен — річ у собі) — буття, що реаль­но існує незалежно від свідомості та від того, хто його споглядає, а також «феноменальне буття» (від слова феномен — явище, яке існує в досвіді людини) — це ілюзорне буття, що існує лише як момент процесу пізнання на рівні суб'єкта пізнання.