48. Філософський дискурс постмодерну

Постмодернізм - основний напрямок сучасної філософії, мистецтва і науки. "Постмодерн" - це визначення епохи, яка наступила слідом за модерном, яка є його запереченням і подоланням. По суті, "пост-модерн" - це значить "пост-захід". Епоха модерну, з його культом утилітарної раціональності, наївною вірою в прогрес, плоским сайєнтизмом, поклонінням техніці, перетворенням людини в одномірну "людину економічну", - це сутність Заходу. Заперечення всіх цих атрибутів модерну, що несе в собі постмодерн, - це заперечення глибинних основ західної цивілізації.

Загальний характер пост-модерну представляє сутнісну характеристику розвитку людської цивілізації. Цей культурний напрямок прийнято умовно називати «постмодерном Сходу» (чи «постмодерном різноманітності»), на відміну від «постмодерна Заходу» (чи «универсалистского постмодерна»). Якщо «постмодерн» Заходу являє собою «кінець історії» і екстравагантне накладання безсмислових внутрішньо різнорідних етичних масивів при відсутності ціннісного центра, то «постмодерн Сходу» являє собою:

- повернення до синтетичного, інтегрального стилю, що відтворює на новому історичному рівні цілісність, властиву традиційним суспільствам;

- відмовлення від «расистського», «супрематистского» поділу культур на «розвинуті» і «нерозвинені», «прогресивні» і «архаїчні», на «цивілізовані» і «нецивілізовані». Кожна культура повинна оцінюватися в системі координат, властивих їй самій, а не якіїсь абстрактній зовнішньій моделі, що претендує на істину в останній інстанції.

Постмодернізм став провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило чи, принаймні, змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. У цьому новому суспільстві самим цінним товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні цінності - влада, гроші, обмін, виробництво - стали піддаватися деконструкції.

Постмодернізм виник як криза класичного модернізму наприкінці 1930х рр. Уперше постмодернізм став філософським поняттям після виходу в світ і широке обговорення книги французького філософа Жан-Франсуа Лиотара "Постмодерністська доля", у якій він критикував поняття метарозповіді, чи метаісторії, тобто влади єдиної стратегії, парадигми - наукової, філософської чи художньої.

Впостмодернізмі панує загальний мікс і насмішкуватість над усім, одним з його головних принципів стала "культурна опосередкованість». Інший фундаментальний принцип постмодернізму - відмовлення від істини. Німецький філософ Вольфганг Вельш: "Постмодернізм, - пише він, - це та історична фаза, за якої радикальний плюралізм стає реальною і загальновизнаною ознакою соціального життя... Він невіддільний від справжньої демократії".

49. Філософська думка Київської Русі

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київ­ської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов'янським язичництвом і за­провадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з'явилася пер­ша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіо-на «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. — «По­вість временних літ», авторство якого приписують ченцю Печерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філо софствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах пра­вославних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідноси­ни між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиста­влення Бога й сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софі-стичність стала визначальною особливістю української філо­софської думки. «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа сві­ту», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ста­вало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії».

Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов'янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце -— це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інстру­ментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говори­ти, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гума­ністичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Воло­димира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.