22. Боротьба імператорів та пап як фактор середньовічної міжнародної політики.

Вирішальні кроки в здійсненні церковної реформи були зроблені в період понтифікату Николая II (1059—1061). Натхненником її був Гільдебранд. Скли¬каний в Латерані собор, на якому, що¬правда, не були присутніми єпископи з Німеччини, прийняв надзвичайно важливі ухвали у боротьбі з симонією й затвердив декрет про новий порядок виборів пап. Клірикам заборонялося одержувати церковні посади з рук світ¬ських осіб та вступати в шлюб. Постано¬ва закликала мирян не коритися одру¬женим священикам і не слухати їхньої меси.

Найбільше ж значення мав ухвале¬ний собором декрет про новий порядок обрання пап на конклаві (сопсіауе, з ключем, тобто в зачиненому примі¬щенні) у складі 52-х кардиналів. Декрет допускав обрання папи й поза стінами Рима в разі, якщо місто захоплене во¬рожими курії силами. Цей декрет було спрямовано як проти імператорського засилля, так і проти втручання у вибо¬ри римської аристократії.

Проте королівський двір в Німеччині не визнав законносте декрету, а скликаний в 1060 р. у Вормсі синод німецького духівництва оголосив папу Николая II скинутим. Папа став готуватися до від¬критої війни й відновив союз з півден-ноіталійськими норманами, але рапто¬во помер. Довкола обрання нового папи розгорнулася запекла боротьба між римською знаттю, яка не визнала пап¬ського декрету й звернулася до німець¬кого двору з проханням визначити но-вого папу, та партією реформ на чолі з Гільдебрандом. У суперечку втрутився імператорський двір, яким на ту пору в зв'язку з малолітством короля Генри-ха IV керував архієпископ Кельнський Аннон. За рішенням синоду німецько¬го духівництва до Рима було відрядже¬но посольство, яке мало на місці розгля¬нути справу й вжити потрібних заходів. Посольство підтримало Александра II, висунутого прибічниками церковної реформи. Прибічники церковної рефо¬рми, які згрупувалися довкола папи Але¬ксандра II, відчули себе впевненіше й діяли рішуче.

У той час як папство крок за кроком зміцнювало свої позиції, імператорська влада перебувала в критичному стані.

Шестирічний король Німеччини Генрих IV (1056— 1106) перебував під опікою своєї матері Агнеси, яка намагалася продовжувати політичний курс Генри-ха III. Лише після досягнення шістна¬дцятирічного віку й позбавившись від опіки церковних і світських князів, він почав самостійно керувати державою. 1073 р. Гільдебранда, який і раніше керував політикою папської курії, було обрано новим папою під ім'ям Григо¬рія VII (1073-1085). Новий папа з властивою йому енергією взявся за здій¬снення розпочатої церковної реформи. Першою його метою було порвати залежність кліру від світської влади, що передбачало насамперед викорінення симонії й строге дотримання целібату. Король, зайнятий придушенням повс¬тання в Саксонії, намагався уникнути конфліктів з папою і якийсь час не втру¬чався в перебіг реформ. Проте після перемоги над саксами його позиція різко змінилася.

На Римському синоді 1075 р. Григо¬рій VII оголосив інвеституру прелатів, одержану з рук світської влади некано-нічною, тобто недійсною. Втілення в життя цієї постанови означало втрату королем влади над єпископами. Відкрите зіткнення між папством та імператором з приводу інвеститури стало неминучим. Григорій VII мав, проте, значно ширші цілі — встановити зверхність римської курії над усім західнохристиянським світом. У своїх листах папа наголошував, що німецький король має право на управління лише своєю країною. Він відкидав його зазіхання на зверхність над Італію та іншими країнами, що перебували в сфері /НІ! впливу Німецької імперії. Він ставив німецького короля в ряд з іншими євро¬пейськими монар¬хами, зокрема й тими, над якими німецький імпера¬тор намагався домі¬нувати — над коро¬лями Чехії, Польщі, Угорщини, Данії. Папа Григорій VII Прагнучи порвати будь-яку залежність центральноєвро¬пейських монархів від Німеччини, папа прагнув підпорядкувати їх безпосеред¬ньо римській курії. У відповідь на ці дії Генрих IV скликав у Ворсі церковний синод, на якому оголосив папу Григорія VII скинутим (січень 1076 р.).

Плани Григорія VII поширювалися далеко на схід. Він намагався підпоряд¬кувати своєму церковному й політично¬му верховенству римської курії право¬славну церкву Руси та Болгарії. В грудні 1074 р. папа планував здійснити хресто¬вий похід проти турків-сельджуків, щоб здійснити унію зі східною церквою.

Після Вормського синоду до Рима були відправлені повноважні предста¬вники, щоб здійснити на місці його постанови, тобто усунути Григорія VII з престолу. При цьому Генрих IV спо¬дівався на підтримку римської знаті. Прибулі до Рима посланці доповіли на скликаному папою синоді про свою місію, але це викликало таку лють учасників папського синоду, що лише заступництво Григорія VII врятувало німецьких посланців від побоїв. У люто¬му І076 р. папа оголосив про відлучення Генриха IV від церкви й позбавлення його королівського сану: «Генриха-короля, сина Ген/риха імператора, який повстав у нечуваній гордині проти церкви..., позбавляю правління всім королівством тевтонським й Італією та звільняю від присяги всіх християн, якою вони зв'язали й пов'яжуть себе й піддаю його анатемі».

Папське відлучення подіяло в Німе¬ччині. Опозиційні настрої знаті готові були прорватися назовні: анатема стала сигналом до непокори. Проте більша частина німецьких прелатів виявила байдужість до папського прокляття й була готова підтримати короля проти папи. Однак ситуація в країні загострю¬валася. Німецькі князі в жовтні ЮТор. зібралися в Трибурзі (біля Вормса) з твердим наміром усунути Генриха IV від престолу. Його супротивники звер¬нулися до Григорія VII з проханням прибути до Німеччини й на місці вирі¬шити питання про обрання нового ко¬роля. У Генриха IV залишався єдиний вихід — якомога швидше вирушити до Італії, щоб домогтися від папи зняття відлучення й не допустити візиту само¬го папи до Німеччини. Прямий шлях через Альпи був блокований його супро¬тивниками. Довелося кружляти через Бургундію й Савою, де у короля були друзі й родичі. Але за їхню прихильність довелося заплатити значну ціну: за про¬пуск через Савою теща Генриха IV, ге¬рцогиня савойська, зажадала цілої про¬вінції в Бургундії, й Генрих був вимуше¬ний задовольнити її апетит. Взимку 1076/77 р. Генрих IV зі своєю родиною й небагатьма близькими та невеликою охороною рушив у важку подорож.

Тим часом папа Григорій VII перебу¬вав у Ломбардії по дорозі в Німеччину, куди він прямував на запрошення Три-бурзького з'їзду німецьких князів, щоб на місці вирішити справу про німець¬ку корону. Дізнавшись про появу коро¬ля й знаючи про ворожі наміри ломба¬рдської знаті, папа сховався в замку Каносса, який належав дружній до ньо¬го тосканській маркграфині Матильді. Генрих IV розпочав переговори з набли¬женими папи, щоб за їхньою допомо¬гою домогтися примирення з папою. Королівським довіреним особам з вели¬кими труднощами вдалося вмовити папу прийняти Генриха як покаянного грішника.

25 січня 1077 р. король з невеликою свитою з'явився до воріт замку Каносса. Його одного, без свити, пропустили че¬рез ворота, і король протягом трьох діб, знявши королівський одяг і постячи, чекав на прийняття папи. Після розка¬яння й обіцянки покірности папа зняв із Генриха відлучення. Але при цьому заявив, що остаточне вирішення його справи буде здійснене в присутності самих князів. Там король має відповіс¬ти на всі висунуті проти нього звинува¬чення. До цього часу він не повинен носити знаків королівської гідности й користуватися королівськими почестя¬ми й доходами. Генрих беззаперечно підкорився папському присуду, обіцяю¬чи, що після укріплення на престолі дотримуватиметься послуху папі й до¬помагатиме йому викорінити все супро¬тивне римській церкві.

Проте, помирившись з папою, Ген рих IV зіпсував відносини з італійськи¬ми князями, які докоряли королеві за те, що він капітулював перед папою-єретиком і «обманув сподівання Італії». Вони вирішили позбавити Генриха пре¬столу, а далі — рушити на Рим й обра¬ти нового папу. Під упливом цих на¬строїв король був змушений змінити свою позицію й піти на союз з ломбар-дцями, порвавши відносини з папою.