24. Дипломатія київської русі

Історію Д.К.Р. вчені, як правило, ведуть від 839. Точно відомо, що тоді посольство від «хакана русів» (рус. князя, найімовірніше, київ.) відвідало імп. франків Людовіка Благочестивого в м. Ільдесгейм. Однак початком держ. дипломатії Київської Русі дослідники вважають 860, тоді рус. флот під командуванням київ. князя Аскольда напав на Константинополь (у рус. джерелах – Царгород) і примусив імп. Михаїла III сплатити контрибуцію й укласти вигідний для Русі мир. Так Русь вийшла на світ. політ. арену. 907, через півстоліття, наступник Аскольда на київ. престолі Олег здійснив переможний похід на Константинополь й уклав надзвичайно вигідний для його д-ви договір з Візантією (див. Договори Київської Русі з Візантією), яким забезпечив виключні права для рус. купців і дипломатів у Візантії, а візант. – на Русі. Наступник Олега Ігор також здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), проте успіху не досяг; відповідно мирна угода з Візантією (944) була менш вигідною, ніж укладена Олегом. Дружина Ігоря Ольга, що заступила його на київ. престолі, відвідала Царгород 946 на чолі мирного посольства й уклала союзний договір з імперією, що зблизив обидві країни. Ольга прагнула навіть поріднитися з імп. Константином VII Багрянородним (одруживши свого сина Святослава Ігоровича з його донькою), проте одержала відмову. Святослав Ігорович спілкувався з Візантією з позиції сили, провівши дві війни (969–971) у її володіннях. Здобувши кілька перемог, в кінцевому рахунку успіху він не досяг, задовольнившись мирним договором (971), менш вигідним для Русі, ніж укладений Ольгою.

Новий етап у зовн. політиці Київ. Русі почався за князювання в Києві Володимира Святославича, котрий відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дипломатії й вступив у зносини з кількома європ. країнами («Священною Римською імперією германської нації», Польщею). Він одружився з сестрою візант. імп. Василія II Болгаробійці Анною (989). Багатовекторну зовн. політику Володимира продовжив і розвинув його син Ярослав Мудрий. Не відмовляючись від традиційних для Русі стосунків із Візантією, Ярослав зав’язував нові з Францією, Германією, Англією, пожвавив стосунки з традиційними партнерами Польщею, Угорщиною, Чехією. Програвши 1043 війну з Візантією (що спалахнула з ініціативи імп. Константина IX Мономаха), Ярослав не став домагатися реваншу, а почав збивати антивізант. коаліцію з кількох європ. країн. Імператорові довелось укласти мир 1046 і згодом (перед 1052) скріпити його шлюбом сина Ярослава Всеволода Ярославича і своєї доньки Марії. Важливим інструментом дипломатії Ярослава стали династичні шлюби. Сам він був одружений з донькою швед. короля Олава Ейріксона Інгігердою (1019), одна його донька, Анна Ярославна, стала дружиною франц. короля Генріха I (19 трав. 1051), друга, Єлизавета Ярославна, – норвезького короля Гаральда Суворого (1044), третя, Анастасія Ярославна, – угорського короля Андраша I (бл. 1046).

По смерті Ярослава (1054) із послабленням держ. єдності Київ. Русі послабшала інтенсивність її зовн. політики. Джерела 2-ї пол. 11 ст. вже не фіксують обміну посольствами між Києвом і Царгородом. Відчуваючи сильний тиск з боку кочовиків степів Пн. Причорномор’я – половців, Візантія запропонувала союзну угоду Русі. Бл. 1078 було укладено союзний договір між двома країнами, внаслідок якого вел. кн. київ. Всеволод Ярославич одержав Тмуторокань, що було відпала від Київ. д-ви. Початок 12 ст. ознаменувався династичними шлюбами нащадків Ярослава Мудрого з членами родин візант. імператорів. Бл. 1103 вел. кн. київ. Святополк Ізяславич одружився з донькою імп. Алексія I Комніна Варварою, а 1104 перемишльський кн. Володар Ростиславич видав доньку за сина цього імператора.

Налагоджені в часи Ярослава Мудрого мирні рус.-герм. стосунки зберігалися й за його синів. 1089 донька вел. кн. київ. Всеволода Ярославича Євпраксія Всеволодівна, що перед тим була дружиною саксонського маркграфа Генріха Штаденського (п. 1086), була урочисто обвінчана з лиховісним і розпутним імп. Генріхом IV і коронована під ім’ям Адельгейда. Той розраховував на підтримку Русі в його боротьбі з папським престолом (див. Ватикан), але Всеволод відмовився брати участь у тому далекому від нього суперництві, після чого імператор став знущатись над Євпраксією. Вона публічно, на 2-х церк. соборах, засудила чоловіка, після чого той був відлучений рим. папою від церкви та втратив герм. корону. Євпраксії вдалося повернутись на Русь, і вона померла в Києві, прийнявши чернечий постриг (1109). В часи удільної роздробленості (12–13 ст.) Київ. Русь втрачає цілісну й єдину дипломатію.

На тлі цих знаменних і широковідомих у світі стосунків Русі з обома світ. імперіями середньовіччя залишились немовби в тіні її відносини із зх. сусідами – Польщею, Угорщиною, Литвою та землею ятвягів. Давньорус. князі перебрали ініціативу в цих стосунках, спираючись на зрослу міць і міжнар. авторитет своєї д-ви, її розгалужені дипломатичні зв’язки.