14 Зовнішня політика Олександра Македонського.

Джерела повідомляють про численні посольства, які прибували до Александра під час його Азіатського походу, за різних обставин. Коли Македонський цар починав Александрію Дальню, скіти намагалися зруйнувати місто, але зазнали поразки. Скитьски посли вибачилися, але попередили щоб Александр не вторгався в їхні володіння, цим він знехтував. Перешовши річку Панеїс, здобув перемоги, а ще – наочний урок стійкого опору на теренах центральної Азії. Ведучи виснажливу боротьбу з повстанцями в Согдіані й Бактрії, Александр заразом прагнув премиритися з Середньоазійською знаттю. Це знайшло відгук у її представників, готових припинити боротьбу й співпрацювати з новою владою. Покінчивши з завоюванням Бактрії і Согдіани, на весні 327р до н.е., Александр рушив до Індії. Із завоюванням Індії, Македонський цар розраховував вийти до східного краю Землі й досягти Зовнішнього Океану, А отже здійснити задум про світове панування. Завоювання Індії за своїми методами нагадувало підкорення Бактрії і Согдіани: Спал міст, полонені, обернені в рабство, розправа з непокірними. Про те, місцеві правителі вирішили, що краще здатися. Це були такі правителі як: Таксил, Пор (готувався дати відсіч Александру, але на річці Гідаспі зазнав поразки). Александр був дуж великодушним – з індійськими правителями він не розправився, а навпаки нагородив їх щедрими дарами (сотні міст, значні масиви довколишніх земель, кілька племен). Велика східна епопея Александра македонського завершилась створенням величезної Імперії, до якої входило десятки народів різних культур, релігій і традицій. Їхнє завоювання було передусім силою зброї і військової стратегії Александра.

15. Дипломатія Пунічних війн.

В кінці III в. Рим знову вступив в запеклу боротьбу Карфагеном. В 218 р. почалася Друга Пунічна війна. яка закінчилася в 201 р. Період Другої Пунічної війни характеризується не тільки кровопролитними битвами, і напруженою дипломатичною боротьбою. Війна Рима з Карфагеном перетворилася на конфлікт, в результаті якого були так чи інакше зацікавлені різні держави середземноморського миру завдяки переплетенню їх інтересів. Відзначаючи це. Полібій пише: «раніше події на землі скоювалися як би розрізнено, бо кожне з них мало своє особливе місце, особливі цілі і кінець, починаючи ж з того часу, історія стає як би однією цілою: події в Італії і Лівії переплітаються з азіатськими і еллінськими, і все зводиться до одного кінця»¹.Керівником супротивників Рима був карфагенянин Ганнібал – такий же талановитий дипломат, як і стратег. Виступу Ганнібала проти Рима передували таємні переговори його з північноіталійськими галлами, незадоволеними підкоренням їх Риму, і коли Ганнібал з військами перейшов Альпи, він зустрів дружнє населення, яке забезпечувало його армію провіантом. Під час військових дій Італії Ганнібал всіма засобами прагнув привернути на свій бік італійських союзників. Після розгрому римської армії під Каннами (216 р. до нашої ери) він намагався запропонувати римлянам мир, але Сенат відкинув всяку думку про мирні переговори.² Свою військову перевагу Ганнібал використовував для створення антиримської коаліції.

Підтримка, Ганнібалу, що надається, його союзниками — князями нумідійських, іспанських і галлських племен, була недостатня для звитяжного завершення боротьби. При такому положенні Ганнібалу доводилося шукати виходу де або на стороні, і він спрямував свої погляди на схід, на світ греко-еллінізму.

У III столітті до н. е.. інтереси Карфагена увійшли в конфлікт зі змціцнілою Римською республікою. Відносини, перш союзницькі, стали погіршуватися. Вперше це проявилося на заключному етапі війни Риму з Тарентом. Нарешті в 264 році до н. е.. почалася Перша Пунічна війна. Вона велася головним чином в Сицилії і на морі. Досить швидко римляни захопили Сицилію, але тут позначилося майже повна відсутність у Риму флоту. Лише до 260 року до н. е.. римляни створили флот і, використавши абордажні тактику, здобули морську перемогу біля мису Міли. У 256 році до н. е.. римляни перенесли бойові дії до Африки, розбивши флот, а потім і сухопутну армію карфагенян. Але консул Аттілою Регул не використовував здобуту перевагу, і через рік Пунійська армія під командуванням спартанського найманця Ксантиппа завдала римлянам повну поразку. У цій битві, як і в багатьох попередніх і наступних, перемогу принесли слони (навіть незважаючи на те, що римляни вже стикалися з ними, воюючи проти Пірра, царя Епіру). Лише в 251 році до н. е.. в битві біля Панорм (Сицилія) римляни здобули велику перемогу, захопивши 120 слонів. Через два роки карфагеняне здобули велику морську перемогу (чи не єдину за всю війну) і настало затишшя, обумовлене повним виснаженням обох сторін. Після, Рим шукав найменшу можливість знищити Карфаген. У 196 році до н. е.. Рим переміг у війні Македонію, яка була союзницею Карфагена. У Карфагена залишався ще один союзник - цар селевкидським імперії Антіох. У Рим був зроблений донос про дипломатичні зв'язки Ганнібала з Антіохом і Рим зажадав видачі Ганнібала. Розуміючи, що відмова викличе війну, а країна до війни не готова, Ганнібал був вимушений бігти з країни до Антіоха. Але й там він не знайшов підтримки. Постійно переслідуваний римлянами, Ганнібал був вимушений накласти на себе руки, не бажаючи потрапляти в руки ворога.

16.

Зовнішня політика Давнього Риму періоду імперії.

17.

Особливості «внутрішньої дипломатії» Давнього Риму.

18.

Загальна характеристика міжнародних відносин в добу

Середньовіччя.

19.

Зовнішня політика Візантії у IV-XII ст.

20.

Особливості дипломатії Арабського халіфату.

21. Зовнішня політика та дипломатія західноєвропейських держав у VI-XI ст. Держава Карла

Великого.

Піпін Короткий умер 768 р. й залишив свою велику й організовану державу двом своїм синам Карлу й Карломану. 771 р. Карломан помер, і все Франкське королівство перейшло до рук Карла (768—814).

У своїй римській політиці Карл був продовжувачем справи батька. Після смерти Піпіна лангобардський король Дезидерій відібрав у папи міста, подаровані Піпіном Стефанові II. Наступ¬ник Стефана папа Адріян звернувся за допомогою до Карла, який восени 773 р. розпочав війну з лангобардами. УВІЙШО¬ВШИ до Рима 774 р., Карл поклав на гріб св. Петра грамоту нового, ще значнішого дарування, ніж зроблене папству Піпіном. Після здачі Дезидерієм обложеної франкськими військами Павії Карл приймає в тому-таки 774 р. титул «короля франків і лангобардів». Лангобардський король скінчив життя в одному з франкських монастирів.

Тим часом, маючи значний авторитет на Заході, папи були безсилими в Римі. Особливо це виявилося за папи Леона III, обраного проти волі римської ари¬стократії. Негайно після свого обрання він відправив франкському королеві прапор Рима й обіцянку відданости йому. Невдовзі підтримка франкського короля йому справді стала потрібною. На одній з римських вулиць на нього було вчинено напад і побито. Папа втік (799р.) до Карла в Падерборн. Франк¬ський король дав йому озброєний загін, під захистом якого він повернувся до Рима. Туди невдовзі відправився й Карл.

Наприкінці листопада 800 р. Карл здійснив урочистий вїзд до Рима. За його розпорядженням було зібрано зібрання духівництва, римських і франкських магнатівГяке мало розглянути обвину¬вачення, виставлені проти папи його су¬противниками. На церковному зібранні через три тижні папа очистився від усіх обвинувачень шляхом присяги, складеної ним на чотирьох євангеліях. 25 грудня 800р., на Різдво, ві^еркві св. Петра пагш поклав на, голову франкського короля, який молився біля вівтаря, корону рим¬ського імператора й при вигуках наро¬ду, який зібрався в церкві, проголосив його імператором та Августом.

Несподіванкою для Карла було, мабуть, те, що імператорську корону поклав на нього сам папа і тим неначе поста¬вив його в залежність від себе. Саме в такому дусі це трактувала римська курія. Роблячи цей крок, папство остаточно розривало зв'язок з імператором Східної імперії й пов'язувало себе з політичним главою західного світу. Для цього кроку неважко було знайти ви¬правдання, оскільки імператриця Ірина, яка посідала в цей час імператорський престол в Константинополі, захопила його у сина Константина VI, осліпивши його при цьому.

Відносини з Візантією посідали най¬важливіше місце в дипломатії Карла Великого. 781 р., коли ще тривала війна греків з арабами, в Римі було укладено договір про заручення восьмирічної дочки Карла з імператором Константином VI.

Після коронації в Римі Карл, прагнучи визнання Константинополем як першим авторитетом в тогочасній європейській політиці свого імператорського титулу, усіляко намагався залагодити відносини з Константинополем і зробив грекам всі можливі поступки. 802 р. велися дружні переговори з імператрицею Іриною й було споряджено посольство до Констан¬тинополя. Так само дружній характер мали переговори 803 р. з її наступником, імператором Никифором І.

Однак підпорядкування Карлом Ве¬неції й Далмації 805 р. зробило війну неминучою. Воєнні дії 806—807 та 808-809 рр. велися лише в Адріатичному морі. За угодою 810р., підтвердженою наступними договорами, Карл повернув Візантії Венецію й Далмацію. Зі свого боку, Никифор згодився визнати Карла імператором. За висловом франкського літописця Ейнхарда, Карл переміг греків великодушністю й терпеливістю. Щоб не дратувати греків, Карл ще 813р. в листі до візантійського імператора нази¬вав себе просто «імператором», а не «правителем римської імперії».

У політиці на Піренейському півос¬трові Карл враховував запеклу бороть¬бу між мусульманами й християнами, яка йшла зі змінним успіхом. Іспанські християни бачили в Карлі могутнього союзника.