4. Архітектура, малярство та скульптура

Архітектура в Україні XVIII—XIX ст. переживає новий етап. Не пориваючи багатовіковими національними традиціями, вона вбирає у себе в цей період кращі досяг­нення архітектури європейської, зокрема сти­лю бароко. Протягом перебування України в складі Росії у стилі бароко було зведено чи­мало визначних історичних споруд: церкву Різдва Богородиці в Києво-Печерській лаврі (1696), Троїцький храм у Чернігові (1695), храм Воздвиженського монастиря в Полтаві (1709), Дзвіницю у Київській лаврі (1744); архітектор І. Шедель. У бароковому стилі переоформлені були Софійський собор (рис. 5.4.5), Успенський собор у Лаврі, Ми­хайлівська церква Видубицького монастиря. Характерним зразком бароко є також воро­та Зборовського (1746) в огорожі Київсько­го Софійського собору. На Київщині жив і творив архітектор С. Ковнір, за участю якого були споруджені дзвіниця на Далеких і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври , церква Антонія і Феодосія у Василькові. В усіх цих будівлях повною мі­рою виявилися характерні риси українсько­го бароко: яскравий розпис, використання ліпнини, щедро різьблені та золочені багато­ярусні іконостаси.

Нові тенденції запроваджує в українській архітектурі вихованець Могилянської академії І. Григорович Барський. За його проектами побудовані Надворітна церква з дзвіни­цею в Кирилівському монастирі, церкви Покрова Богоматері і Миколи Набереж­ного, бурса Могилянської академії. У цих спорудах простежуються перші паростки стилю класицизму.

Серед видатних українських архітек­торів XVIII--XIX ст., що віддали данину класицизму, особливо знаний А. Меленський, який протягом ЗО років був голов­ним архітектором Києва. Він спорудив і реконструював у місті чимало будівель, зокрема, корпус Духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, буди­нок першого міського театру й ін.

У Західній Україні бароко природно підтримувалося авторитетом католицької традиції. Прекрасною пам'яткою барокової архітектури є собор Св. Юра у Львові . (1745—1770), архітектором якого був Б. Мердерер (Беретіні). Тут гармонійно поєдналися масивні форми та ажурний декор, елементи витончено­го західного рококо і монументальність традиційного українського бароко. Од­нак у західноукраїнських землях постало протягом XIX ст. й чимало споруд у стилі класицизму (наприклад, наукова бібліотека ім. В. Стефаника у Львові). Своєрідним є Святодухівський собор у Чернівцях/ побудований у стилі росій­ського класицизму: відомий просвітник краю митрополит Є. Гакман роздобув у Петербурзі нереалізований проект Ісаакієвського собору й матеріалізував його у столиці Буковини.

Міська архітектура Східної та Західної України в ці часи розвивається за різними принципами. Західноукраїнські міста характеризувалися скупченням вулиць, що справляли враження своїм виглядом і розходилися віялом від центру — ринкової площі з ратушею або магістратом посередині. Ця структура нагадує забудову центральноєвропейських міст, у яких вулиці та провулки росли стихій­но-природно, за ініціативою мешканців. Така забудова характерна мя Львова, Дрогобича, Самбора, Чернівців й ін. Цим західноукраїнське місто відрізняється від східноукраїнського, що виникало за строгим, затвердженим особисто росій­ським імператором планом, в основі якого лежали принципи ясності, рівновіддаленості міських кварталів, математичної логіки (саме такий був план Петербурга, столиці Російської імперії, що з'явилася спочатку на карті). Отже, простежу­ються два принципи життя: вільне містобудування як плід приватної ініціативи громадян і прагнення упорядкувати життя громадянина «зверху». До того ж, як свідчив досвід Франції, «природна» забудова створювала можливості виникнен­ня численних революційних барикад, що моментально паралізували імператор­ський уряд.

Велика перебудова Парижа після епохи революційних потрясінь була зумовлена, в першу чергу, саме цією обставиною.

Малярство та скульптура епохи також зазнали спершу панування стилю бароко. Одним із яскравих представників цього стилю був Іван Руткович із Жовкви. Його творам властиві насичена палітра та динамічність композиції (Жовківський іконостас). Увага до образу простої, мудрої та мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема, у творчості таких майстрів, як Яцко з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський.

Розвивається український портретний живопис, особливо популярний се­ред шляхти та козаків. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і видатних козацьких старшин. Ці портрети ще досить статичні, «тяжкі», у стилі стародавньої «парсуни» (від лат. регзопа), хоча в них уже простежується увага до людської індивідуальності.

Українське малярство дало й досконалих майстрів легкої, розкріпаченої ма­нери, що працювали у стилях рококо та класицизму у XVIII—XIX ст. на теренах «російського культурного простору».

А. Лосенко, родом з Глухова, вчився у Петербурзі та Парижі; його полотна — зразки імпозантного академічного класицизму («Прощання Ректора з Андромахою» та ін.). Віддав художник данину й українській історії у картині «Воло­димир та Рогнеда», виявивши, наскільки дозволяла класицистична умовність, інтерес до слов'янського типажу та костюму.

Д. Левицький — син блискучого гравера Г. Левицького-Носа, що похо­див з козацького роду і залишив в історії українського мистецтва розкішні барокові композиції. Д. Левицький — майстер індивідуально-психологічного портрета. Йому належать портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова, серія портретів вихованок Смольного інституту. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушеній, природній атмосфері, використовує ма­неру рококо.

В. Боровиковський, син іконописця Луки Боровика з Полтавщини, наслі­дував спочатку традиції барокового українського малярства; згодом перейнявся впливами рококо, пізніше класицизму. Надаючи сентиментально-емоційного виразу портретованим особам, художник досконало передає освітлення, пейзаж­ний фон, вимальовує складки одягу (портрети В. Арсеньєвої, М.Лопухіної, Ка­терини II).

Вийшли з України і найбільш талановиті скульптори епохи, які прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них — І. Мартос (1754—1835), який став професором, а потім і ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсто­ліття своєї діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них — пам'ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818), монумент А.Рішельє в Одесі (1823-1828).

Класицизм приходив в Україну й через посередництво росіян. У 1853 р. у Києві на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського й архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князеві Володими­ру Великому. Виконав його відомий майстер П. Клодт.

Деякі українські майстри увійшли до новаторського угруповання «Товариство пересувних виставок», що проголосило художній реалізм своїм методом. Про­славлене ім'я уродженця українського Чугуєва, автора численних жанрових по­лотен, портретів, малюнків І. Рєпіна; саме Рєпін став канонізатором української теми у живописі. Його «Запорожці, що пишуть листа турецькому султанові» — справжній гімн щедрості та героїзму українському національному характеру. Відома й картина Рєпіна «Вечорниці», в якій зафіксовано розваги молоді укра­їнського села. В самій Україні працювали такі члени цього товариства, як одесит К. Костанді, майстер жанрово-пейзажного твору («У хворого товариша», «У люди» та ін.). П. Нілус, учень Костанді, був родом з Поділля і присвятив свій талант зображенню повсякденного, простого життя («На бульварі», «Біля каси театру» тощо).

Поступово сформувалася справжня українська національна школа реалістич­ного живопису, що оспівувала історію краю, його природу та людей. Це твори П. Левченка «Село», «На Україні», «На Харківщині», «Задвірки Софійського собору» (Київ). Майстром жанрової картини та ліричного пейзажу був С. Василь­ківський, автор полотен «Козача левада», «Козак і дівчина», «Дніпровські плав­ні», а також багатофігурної композиції «Бій запорожців з татарами». У Рєпіна учився М. Мурашко, майстер своєрідної композиції та вишуканого колориту, знавець людської психології. Зокрема М. Мурашко відкриває для глядачів світ західноєвропейського побуту («На вулицях Парижа», «Біля кафе»), хоча не лишається байдужим до української теми («Похорон кошового»).

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва XIX ст. зробив Тарас Шевченко, талант якого яскраво виявився і у станковому живопи­сі та графіці.

Він блискуче володів технікою ак­варелі, малюнка олівцем та пером. Шевченко є автором понад тисячі тво­рів малярства та графіки. Він один із перших звернувся до реалізму в зобра­женні життя і побуту, звичаїв, приро­ди, історичних пам'ятників рідного краю. Водночас реалізм Шевченка не­простий. Вихований у класицистичній школі відомого російського художника К. Брюллова, майстер надзвичайно стро­го підходив до техніки зображення. Іноді він звертався до мови українського фо­льклорного мистецтва. Його картина «Катерина» написана в народних тра­диціях: тут кожен елемент зображення — символічний (на думку деяких мис­тецтвознавців, наприклад, центральна жіноча фігура картини уособлює трагі­чну долю України, дуб на другому пла­ні — її силу і непокору тощо).