2. Українська наука і освіта у XVIII—X IX ст.

Культура України XVIII ст. багато в чому продовжувала традиції культури минулого XVII ст., і розвиток її здебільшого пов'язаний зі сферою освіти, яка дедалі інтенсивніше секуляризується. Але в нових умовах українське освітянство, зокрема на Сході, переживало значні труднощі, оскільки в цю пору братські школи занепадають. У другій половині XVIII ст. більшість шкіл у «російській Україні» загалом зникають і єдиними вчителями сільських дітей на багато років стають мандрівні дяки. Лише наприкінці XVIII ст. по повітових містах України відкривають­ся дворічні малі народні училища; зго­дом, у губернських центрах, — головні народні училища з п'ятирічним термі­ном навчання (Київ, Чернігів, Харків, Єкатеринослав, Новгород-Сіверський).

У тій же частині України, що пере­буває під західним впливом, школи для сільського люду існують лише при церквах, хоча й не всіх. Зате у містах розгор­тають свою діяльність представники ордену василіан, який опікується освітою: відкрито низку шкіл у центрах «польського» регіону (Львів, Теребовля, Бучач, Володимир-Волинський, Бар та ін.). У Галичині діють також трирічні нормальні школи для міського населення усіх верств.

За традиціями гетьманської доби, коли Україна покрита була мережею єзу­їтських колегій, відкриваються деякі нові колегіуми (Чернігівський, 1700; Хар­ківський, 1721; Переяславський, 1738). З'являються нові дисципліни практич­но-утилітарного характеру (геодезія, інженерія тощо).

У першій половині XIX ст. у Росії була проведена реформа освіти за такою ієрархією: дворічне церковно-приходське училище, повітове училище, гімназія, університет.

Гімназії відкрито було спершу у Новгороді-Сіверському, Києві, Харкові, Сім­ферополі, Полтаві, Чернігові, Херсоні, Єкатеринославі, Вінниці. Згодом вони з'являються у кожному місті.З початку XIX ст. в Україні існували також три ліцеї, призначені дати освіту дітям з привілейованих сімей, і курс наук тут поєднував шкільні та вузівські дисципліни. Це були Кременецький, Рішельевський (Одеса) та Ніжинський ліцеї. У другій половині XIX ст. з'являються міські училища, розраховані на підго­товку кадрів для повсякденних потреб (вчителі, бухгалтери тощо).

Навчання у Східній Україні велося російською мовою. У 1876 р. росій­ський царат видав указ про повну заборону української мови в освіті й культурі. Вища школа в Україні зароджується у цей період поступово й повільно. Важливим осередком духовної культури залишалася Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. — академія), де за традицією вивчали богослов'я та інші класичні дисципліни, згодом почали викладати й медицину, математику, астрономію, географію, а також архітектуру й малярство. У Західній Україні продовжував інтенсивну науково-освітянську діяльність Львівський університет (з 1661 р.), хоча тут простежувалося тяжіння до всього польського. Важливим моментом національного підйому в Україні було заснування уні­верситету в Харкові, що виник наприкінці XVIII ст. за приватною ініціативою і на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий суспільний та культурний діяч Василь Каразін, «архітектор» національ­ного відродження.

«Харківський університет може приймати в студенти шляхом екзаменів учнів з губернських народних училищ — Харківського, Курського, Орловського, Воронезького, Новоросійського, Полтавського та Чернігівського; таким спосо­бом він може впливати на освіту і користь всього південного края Росії», — писав В. Каразін у поданні харківському дворянському зібранню про заснуван­ня університету . Життя цілковито підтвердило ці сподівання.

Офіційне відкриття університету відбулося у 1805 р., а в 1841 р. його рек­тором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790 — 1865). Важливою для національного культурного відродження була поява пері­одичних видань, а також публікацій фундаментальних наукових праць з початку видавничої діяльності Харківського університету. 8 листопада 1833 р. вийшов указ про заснування університету Св.Володимира у Києві. Він складався тоді з філософського та юридичного факультетів; планува­вся й факультет медицини. Відкриття університету відбулося 15 липня 1834 р. Характерно, що одразу ж попечитель Київського навчального округу фон Брадке віддає розпорядження ректорові про встановлення таємного нагляду за викла­данням в університеті .

Важливий внесок в історію освітянської української думки зробив видатний філософ, гуманіст, просвітитель, письменник, педагог, музикант Григорій Ско­ворода. Після навчання в Західній Європі, він, повернувшись на батьківщину, відхилив пропозицію стати «стовпом церкви» і обрав спосіб життя мандрівно­го філософа, подібний до життя стародавніх мудреців. З мішком книг за плечи­ма 25 років він ходив від села до села, поширюючи знання серед простого неписьменного народу. Сковорода створив оригінальну філософську систему, у центрі якої стояла людина та її екзистенціальні інтереси. Перед нами особистість,яка являє приклад абсолютної свободи від будь-якого зовнішнього тиску, вираз­ник глибинної духовної незалежності українського народу.

На межі XIX—X X ст. педагогічна думка представлена, перш за все, ім'ям Х.Алчевської, яка обстоює право на навчання дітей у школах рідною мовою.

Наукова думка в Україні цієї пори має переважно гуманітарно-історичний напрям, бо українці прагнуть усвідомити власний шлях і корені власної культури.

З другої половини XVII до середини XVIII ст. спостерігається розквіт історич­ної прози, що ґрунтується на традиціях давнього літопису. Особливо ж серед творів, написаних у цьому жанрі, вирізняються у XVIII ст. анонімний «Літопис самовидця, а також козацькі літописи Г. Граб'янки і С. Величка, у яких опи­сано історичні події XVII—-XVIII ст. У центрі уваги літописців — визвольна боротьба українського народу проти Польщі.

С. Величко, ґрунтуючись на вивченні історичних джерел, поділяє землі України на Малоросію та Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'яз­ку з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральною фігурою літопису є Богдан Хмельницький, яким автор захоплю­ється, а війну під його керівництвом називає справедливою і святою.

Козацькі літописи мали великий вплив на розвиток національної самосвідо­мості, їх використовували такі історики, як М. Костомаров та М. Грушевський.

В Україні XIX ст. підноситься розвинена національно-суспільна думка.

Публіцист, вчений і суспільний діяч М.Драгоманов увійшов до історії культури українського народу як видатний фольклорист, літературознавець, полеміст, що встав на захист української духовності.

Він виступив проти заборони царськими указами народної мови. Через переслідування Драгоманов змушений був емігрувати і видавав у Женеві укра­їнський суспільно-політичний альманах «Громада» (1878-1882). Він вважав себе «громадянином світу», космополітом, водночас стверджуючи право кож­ного народу на вільний розвиток своєї мови і культури, маючи на увазі, в першу чергу, рідний український народ.

Видатним вченим XIX ст. був О. Потебня. Він висунув оригінальне вчення про мову, яку розглядав у її глибинних основах як поетичну образотворчість. Потебня відомий також як патріот української мови.

Поруч із ним слід назвати М. Грушевського, видатного історика та суспіль­ного діяча, автора понад двох тисяч важливих наукових праць, серед яких — двотомна «Історія України-Русі» і п'ятитомна «Історія української літерату­ри». Велику популярність мали «Нарис історії українського народу», «Ілюстрована історія України» ти ін. У своїх творах Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий складний і самобутній історичний шлях, вистраждавши право на свою мову, національну культуру, власну державність.