Н ечуй-Левицький Іван Семенович

Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838, — 1918) — український прозаїк, перекладач.

Вчився в духовному училищі при Богуславському монастирі, Київській духовній семінарії та Київській духовній академії. Викладає російську мову, літературу, історію та географію. 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

Літературна спадщина: «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Хмари», «Над Чорним морем», «Кайдашева сім'я», «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт». Як драматург:

«Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї». Також: «Світогляд українського народу від давнини до сучасності», «Українські гумористи й штукарі», «Сучасна часописна мова в Україні», «Граматика української мови» в 2-х ч.

Українка леся

УКРАЇНКА ЛЕСЯ [Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871 —1913] — велика українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик та фольклорист. Через хворобу (туберкульоз кісток) навчалася вдома, у приватних вчителів. Стан здоров'я змушував її подовгу лікуватися на півдні — в Криму, Грузії, Італії, Єгипті. Здобула різнобічну (переважно історико-філологічну) освіту. Досконало володіла кількома іноземними мовами. Згодом здійснила чимало майстерних перекладів Г. Гейне, В. Гюго, Дж. Байрона, А. Міцкевича, Гомера та ін. У 1890 написала (для сестри) підручник «Стародавня історія східних народів»). Дебютувала в літературі як поет-лірик у 1884 у львівському журналі «Зоря», де під псевдонімом «Леся Українка» були опубліковані вірші «Конвалія» і «Сафо». За життя У. вийшли поетичні збірки «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Призначення поета У. вбачала в творчій праці для духовного і національного визволення свого народу. Найповніше виявила себе в драматургії (створила понад 20 драм). Перший драматичний твір — психологічна драма «Блакитна троянда» (1896). У. — автор драматичних поем і соц.-філософських драм «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897-1909), «Бояриня» (1910), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913), «На полі крові» (1910). Спільно з Ф. Колессою, К.-К. була організатором фольклорної експедиції для запису на фонограф українського героїчного епосу (1908). Написала літературно-критичні й філософсько-публіцистичні статті, зокрема, «Малоросійські письменники на Буковині», «Два напрями в новітній італійській літературі», «Замітки про новітню польську літературу», «Новітня суспільна драма», «Утопія в белетристиці» та ін. Померла у м. Сурамі (Грузія). Похована у Києві на Байковому кладовищі.

Панас Мирний

П анас Мирний (Панас Якович Рудченко; *13 травня 1849, Миргород — †28 січня 1920,Полтава) — український письменник.

Навчався в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі. Чиновницька служба.

З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві. З1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві. Особливо посилюється громадська діяльність в період революції 1905 - 1907. Співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 року почав видаватися в Полтаві. Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. 1915 р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві.

Творчість: оповідання («Лихий попутав», цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», «Пасічник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол», «Морозенко»), повісті («П'яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й согочасне», «Голодна воля», «За водою»), романи («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), новела «Лови», п'єса «Лимерівна»